Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 14

Вони з Іваном Йосиповичем зазвичай поверталися з роботи разом. За винятком тих днів, коли комусь одному з них доводилося затримуватися в лікарні довше.

Це стало майже традицією. Часто в кінці дня Гринчук зазирав у кабінет, дивився очікувально, без зайвих запитань, на що Богдан або кивав, або заперечливо хитав головою. Нерідко й сам зазирав до Івана Йосиповича та запрошував його йти додому.

Вони жили в сусідніх будинках, їм по дорозі. А оскільки між ними віддавна, із самого початку, встановилися приязні стосунки, то це все було закономірно.

Тим паче, що тема для розмови знаходилася завжди.

Богдан знав про Йосиповича мало не все. Йому в яскравих оповідях-сповідях відкрилося чимало трагічних, драматичних і комічних сторінок його життя. Із тих епізодів вимальовувалася нелегка доля людини в різних випробуваннях, поставав могутній характер, який зумів зберегтися серед катаклізмів доби. А ще відсвічувала чистими відблисками незаплямована душа.

У їхніх довгих розмовах Іван Йосипович був не тільки талановитим оповідачем, а й уважним слухачем. Та все ж Богдан здебільшого слухав старшого товариша, бо ж і життєвий досвід той мав багатший, і оповідь його була яскрава, барвиста, пересипана народним гумором, мудрими спостереженнями. А ще – чи не найбільше – імпонувало те, що в мові Гринчука не було жодного лихослів’я.

Колись Іван Йосипович навіть цілу лекцію прочитав на цю тему. Точніше, то була не лекція, а схвильовані думки вголос серед колег у невеликому гурті.

– Дорогенькі мої, – казав старий лікар, – ви можете з мене сміятися, можете засуджувати, але скажу таке. Я зовсім ніякий не ханжа, не раз чув ці всякі слова і фрази, але, але… Ви знаєте, у дитинстві я не чув такого ні від батька, ні від діда, ні від сусідів. Здавалося б, люди незаможні, не дуже освічені, далекі від високої культури, та яка мораль, глибинна й віковічна, була тоді! Яка висока духовність світилася в кожному, хто відчував на собі погляд Божий! І не лише в дні рокових свят, а й у буденній суєті. Багато негараздів зазнавали тоді, чимало бід переживали, та намагалися берегти душу від скверни. Не тільки ми батьків на «ви» називали й шанобливо до них ставилися, а й односельці один до одного ввічливо балакали, поваги своєї не ховали. Про яке тут лихе слово може йтися? Не без того, були й тоді в громаді опущенці й пришелепки, але таких було мізер, і їх було видно здалеку. Та люди від них сахалися, обходили стороною…

А що діється сьогодні? Уже не те, що на вулиці й по різних збіговиськах пияків, уже навіть із телеекрана у всяких там шоу і серіалах відкрито викрикують усі ті брудні слова, цинічну лайку, дрімуче матюччя. І це все бачать і чують не тільки висококультурні дяді й тьоті, а й дрібненькі дітки. І думають, що так і треба…

Або візьміть сучасну белетристику, – казав далі Іван Йосипович. – Колись у книгарні був свідком такої сцени: стоять дві старшокласниці біля стенда, гортають книжку. Щось вишукують і хіхікають. Глянув я на обкладинку й відразу все зрозумів – відшукують матюки та інше словоблуддя. Ще й втішаються та радіють від того. А таких розкручених книжок там немало. Що це, атрофія розуму, затьмарення свідомості, епідемія маразму? І те, і друге, і третє…

Чому брудну й неохайну людину в засмальцьованому одязі, з нечистими руками ми прагнемо обійти, а коли ллється словесний бруд, коли звучать мати й перемати, сприймаємо байдуже, ставимося до цього спокійно? Ніби так і треба, начебто все це природно. Та якби ж то було так, то навіщо стежити за собою, вмиватися, одягатися, чепуритися? Ходіть собі брудні й голі, заростайте щетиною, тоді будете ззовні такі, як і всередині.

А ще скажу таке, дорогенькі мої. «Споконвіку було Слово, і Слово було Бог…» Так, Господь дав людині дар мови. Тож у світі всі слова від Бога, і лише всі погані – від сатани…

Багатьом запам’яталося сказане тоді Іваном Йосиповичем. І хоча не кожен сприйняв цю проповідь (хтось, може, у душі підсміювався з діда, хтось поставився до нього скептично чи й байдуже), але вголос йому ніхто не заперечив. А в присутності праведника, поруч із ним ніхто не тільки в колективі не лихословив, а й усі намагалися бути максимально ввічливими…

Вечорове сонце хилилося до обрію. Ховаючись за громаддям будинків і визираючи з-поміж них, просіювало своє світло через віття тополь на пагорбі. З гамірливого центру вийшли на свою вулицю, де людей було набагато менше. Лише одинокі перехожі обганяли їх чи поспішали назустріч. Вони ж ішли неквапно, і не тільки тому, що дорога піднімалася вгору, а й розмова стишувала їхні кроки.

– Знаєте, Васильовичу, я вже не сподівався тоді. Але щось мені підказувало: переміни будуть, не може так тривати вічно. Недарма кажуть: брехнею світ перейдеш, а назад не вернешся. Не може зло бути вічним, а неправда правити безкарно. А коли на Козацьких могилах уперше побачив, як молоді відчайдухи підняли синьо-жовті прапори, тоді я й повірив, тоді надія ожила в серці. То було щось неймовірне. Уявіть собі, море людей під червоними прапорами, кордони міліції, а ще більше шпиків у цивільному шнуркують у натовпі, мітинг почався біля церкви, з трибуни промовляють офіційні оратори… Аж тут бачу: ідуть, від брами піднімаються вгору до храму. Жменька людей, кілька десятків серед тисячі, оті з товариства шанувальників української мови. І кілька прапорів, лише кілька синьо-жовтих. Ідуть, а люди розступаються, дають їм дорогу. За кілька хвилин на територію заповідника входить ще одна група, зі Львова. Тут уже наших прапорів більше…

Отоді я, Васильовичу, скажу вам чесно, став сподіватися з надією. Уявіть собі, той прапор у мені з дитинства, його в руках тримав, коли малим був. То було ще за німців, уже в сорок четвертому. Мені якраз десятий рік ішов. Тож пам’ятаю, як зараз: на Різдво приходять у нашу хату хлопці й просяться колядувати. «Колядуйте», – каже батько. Вони шапки скинули, зброю в куток до печі поставили. Шапки в руках тримають. Отоді один із них, високий, з чорним чубом, розгорнув прапора, глянув на мене усміхнено згори вниз і каже: «На, тримай, козаче!» Я взяв і тримаю перед собою навкіс, обома руками вчепився в дерев’яну ручку, нахиляю так, щоб полотнище було розгорнуте.

А хлопці – їх п’ятеро було, а серед них сусідський Дмитро – уже дружно завели «Нова радість стала». Та так гарно, так голосно, що ніби й стелі в хаті не стало і хата наша ширшою зробилася. Потім другу, а далі третю колядку. Слухаю ті слова: «Даруй літа щасливії всій вашій родині, даруй волю, кращу долю нашій славній Україні» і боюся поворухнутися. А руки вже тремтять. Бачу, на прапорі блакитна смуга, пришита до жовтої, на машинці прострочена.

Дивлюся на той шов на прапорі й раптом пригадую, як Дмитро восени кілька разів до батька приходив, про щось там стиха перемовлявся з ним, і здогадуюся, що там батько вдосвіта на машинці шив, коли я ще сон додивлявся. Переводжу погляд у куток, до печі, на зброю, і бачу, як чорні автомати вкрилися густим білим інеєм. Мені хотілося їх торкнутися, відтерти ту паморозь. Але ж прапора в руках тримав.

Повірте, Богдане, коли на Козацьких могилах побачив ті перші прапори, зшиті з двох смуг, здалося, що якийсь із них мій. Той, що я в руках тримав. Хоч розумів, що це не так, що цих хлопців не стало, через рік-два вони полягли в лютій облозі, а хто живим лишився, були розсіяні по тундрах. Розумів, а здавалося, що мій…

Це вже через рік, коли святкували 340-річчя Берестецької битви, то там було море синьо-жовтих прапорів. Казали, що півмільйона людей зібралося з усіх куточків України, з усіх усюд…

– Я тоді був на Козацьких могилах, Іване Йосиповичу, бачив те море…

– Тоді вперше патріарха Мстислава бачив і слухав. Це теж незабутнє. Бог дав людині прожити довге й трудне життя і дав щастя побачити мрію свого життя, що збулася. Ви ж знаєте, що він, Степан Скрипник, був племінником Симона Петлюри. У свої молоді літа під цими прапорами виборював волю Україні. І на схилі його віку це здійснилося. Можна тільки уявити стан душі цієї людини в той день.

– Справді, Йосиповичу, я сам не раз думав про те. То йому Божий дар за стражденне життя. За віру, терпіння і муку, за ревну молитву. Божий дар…

– А ви ж тоді, Богдане, уже працювали в нас? Чи вас іще не було?

– Я того літа прийшов. Наприкінці серпня. З аспірантури з Києва приїхав… Бачите, скільки літ минуло, а я ще з дисертацією не впорався. Усе щось перешкоджає: як не те, то інше…

– Нічого, Васильовичу, думаю, що впораєтеся. Скільки там тих літ проминуло – сім чи вісім?

– Ви знаєте, до кінця століття мушу захиститись. Іншого варіанту нема. Та й бути не може. Мені там уже небагато лишилося. Був оце в Києві, керівник усе схвалив, лише деякі невеликі зауваження. Зараз доопрацьовую, вечорами сиджу…

– Думаю, Богдане, що ви впораєтесь, при вашій настирності й ваших знаннях це буде неважко.

– І я так вважаю, Йосиповичу, тільки часу не вистачає. Та все буде добре, справимося…

Вони вже підійшли до будинку, хвилину постояли, а тоді Іван Йосипович став прощатися. Ще раз нагадав, що завтра у відгулі, бо до нього «москалі» приїжджають:

– Там уже моя Панасівна з ніг збилася, так готується гостей зустріти. Та все переживає, щоб чогось не забути, не впустити. А з нею і я неспокійний… Добре, що хоч зарплату за позаминулий місяць видали, то вже якась копійка є… Якщо там щось, то дзвоніть, я вийду, – гукнув Гринчук уже від під’їзду.

– Не переймайтеся, справимося… Ви гостей приймайте. Гості ж із самої Москви…

Іван Йосипович не раз розповідав йому про своїх москвичів, як він жартома казав, «москалів». Старший син Сергій із невісткою Вірою й дітьми живе в столиці сусідньої держави, куди потрапив ще за Союзу за направленням і де працює в якомусь академічному інституті. Його як здібного молодого науковця по суті переманили в Москву. Там і прижився, має солідну посаду. Тож повертатися поки що не збирається. А це у відпустку йде. Він щоліта приїжджає, чим неабияк тішить батьків.

Щоразу Іван Йосипович із неприхованим задоволенням відзначає: «Додому їде, на рідну землю. Трохи в нас побудуть, а потім у Карпатах, у сватів, Віриних батьків. І для нас радість, і для сватів. Та й діти, бачу, теж втішені повертаються в ту Москву. Але з неохотою їдуть. Без великої радості. Ото, як мовиться, хіба хочеш – мусиш! Чужина є чужина…»