Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 8

Важка та похмура хмара вкрила півнеба. Вітер зірвався і шугав угорі, шарпав верховіття.

Біля воріт стояло двоє незнайомих чоловіків: один старший, із залисиною та сивиною на скронях, другий молодший, високий, крутоплечий, із короткою стрижкою.

Ольга заспокоїла Барса, підійшла ближче.

– Мойсеенков Павел Петрович здесь проживает? – запитав старший.

– Тут, – кивнула Ольга.

– Позвать можно?

– Зараз покличу.

Ольга метнулася було до врем’янки, але дід уже сам вийшов з-за рогу.

– Діду, це вас питають, – кинула на ходу й заспішила до хати.

Дід крикнув на собаку, який знову почав лютувати. Барс заторохтів ланцюгом і заховався в будку. Невдоволено й сердито визирав звідти, але вже не гарчав.

– Ай да зверь, – сказав старший, простягаючи господареві руку. – Здравствуйте, Павел Петрович, привет вам от вашего боевого товарища Миши Мордвинова. Помните его?

Блискавка шмагонула по хмарі, пошматувавши її сліпучими зиґзаґами, і тієї ж миті угорі так гримнуло, ніби снаряд розірвався. Той вибух струснув повітря, аж шибки у вікнах забряжчали.

Чи ті слова, чи той страшенний гуркіт так ошелешили старого, що він стояв із роззявленим ротом і з розширеними очима, переповненими подивом і жахом. Стояв занімілий і закам’янілий, втупивши погляд лисому прямо в перенісся.

Так тривало якусь хвилину, але цей голос, ця блискавка і грім вернули його в минуле на цілу вічність. «Да я тебя, Моська, сейчас пристрелю, как собаку!» На нього дивилися колючі, злі очі Міші Мордвінова і чорний отвір автомата.

– Павел Петрович, да очнитесь вы. Вас что, гром так напугал? Помните Мордвинова Михаила?

– Да, помню, – пролепетав старий.

– Так вот, я его сын, а он – внучек, – лисий ткнув рукою на крутоплечого.

Знову сяйнула блискавиця й розкотисто загуркотів грім. Великі краплі дощу залопотіли у дворі, залишаючи на бетоні чорні цятки, ніби сліди від куль.

Треба було ховатися, але господар ще не вийшов із заціпеніння, дивився на обох візитерів і мовчав.

– Что-то вы не рады гостям, – криво посміхнувся лисий. – Ведите в дом, не стоять же нам на дожде…

Старий кивнув головою, вайлувато розвернувся на місці і явно неохоче повів несподіваних гостей до хатини. Ішов поволі, ледве переставляючи ноги, а ті двоє за ним зовсім близько, мало не наступаючи на п’яти. Так, ніби не він їх вів за собою, а вони його, напираючи й підштовхуючи ззаду.

Баби в хатині не було. Павло вказав лисому й кремезному на стільці, сам сів у кутку біля столу. Мовчали.

Ті двоє роздивлялися навколо себе, по стінах, де висіли картини й фотографії в рамках, прикипіли очима до образíв у вишиваних рушниках на пóкуті.

Важко чахкав годинник на стіні, а за вікном усе дужчала, блискала і гримотіла гроза. Суцільною стіною стояла за шибками злива, сизою і мерехтливою, рухливою, але все-таки стіною.

– Да, кстати, меня зовут Вадим, Вадик Мордвинов, а его – Толик. Ваш боевой товариш – это мой родной отец, а его дед, – кивнув лисий на молодика. – Мы к вам по делу…

Павло все ще розгублено й насторожено дивився на обох зразу і не казав нічого.

– Письмо, отец, – озвався Толік.

– Ах, да, чуть не забыл, вам здесь письменное послание. – Вадим дістав із нагрудної кишені згорнутий учетверо аркуш та подав через стіл. – Прочтите, Павел Петрович.

Послання було лаконічне: «Паша, привет! Надеюсь, ты меня не забыл еще окончательно. Я о тебе часто вспоминаю, о наших совместных боевых действиях. Сам приехать не могу, а дело наше надо решить. Откладывать дальше некуда. Сам понимаешь – года уже не те. Жалко, если пропадет. Мои, Вадим и Толик, тебе помогут. А ты укажи им, где, что и как… Это и в твоих интересах, Паша, так что сделай все, что надо. Помнишь наш уговор? Желаю успеха. Обнимаю. Твой Миша Мордвинов».

– Вот такое дело, Павел Петрович, – обізвався Вадим, побачивши, що господар відірвав погляд від папірця.

– Да, я понял, – тихо проказав Павло і знову згорнув листа вчетверо.

За вікном сліпучо блиснуло. Хатину струсонуло страшенним вибухом. Старий коротко охнув, перехилився зі стільця набік і важко впав на підлогу.