Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 5

Тільки скрипнула хвіртка, як назустріч із брязкотом кинулося щось велике, кудлате, чорне, із квадратною головою та ошкіреною пащекою.

Богдан закам’янів біля воріт, усередині йому все похололо, а під сорочкою сипонуло іскрами. Собака летів прямо на нього, готовий стрибнути і вчепитися своїми гострими зубами в горло. І стрибнув за якусь мить, пружно відбившись від землі грубезними лапами, злетів угору. Богдан інстинктивно викинув уперед руки, затуляючи обличчя. Собака клацнув зубами і ледве не вхопив за пальці. Але раптово гепнув додолу, наче важкий мішок. Масивний ланцюг, припнутий кільцем до сталевого дроту, спружинив і відкинув його назад.

Собака ще більше озвірів, щось грізне й дрімучо дике було в його гарчанні, у глухому, здавленому ланцюгом гавкоті, у шаленому блиску очей. Знову і знову рвався він доп’ястися своєї жертви, ланцюг зводив його на задні лапи й відкидав убік. Якихось півметра не вистачало звіру, і він аж тіпався від люті й безпорадності.

Богдан почав задкувати до воріт, але з-за рогу хати вийшов і різко крикнув до собаки середнього зросту кремезний дід. Собака відразу втих, неохоче відступив, але весь тремтів, стиха гарчав. І вогнем блискали його очі.

Скоса зиркаючи на звіра, Богдан привітався до старого. Той мовчки кивнув і насторожено та запитливо дивився на гостя. Богдан тільки зібрався пояснити причину свого візиту, але не встиг мовити навіть слова, як назустріч вибігла Оля й вигукнула дідові:

– Це до мене!

Ухопила Богдана за руку і потягла за собою до хати.

Усе сталося так швидко, що він не зміг не тільки нічого промовити, а й старого хоч би побіжно розгледіти.

Поволі приходив до тями. Тут, у залитій сонцем кімнаті, було чисто й затишно. Ольга влаштувала його у зручне крісло, увімкнула телевізор, перепросила та пішла готувати каву.

– Я швиденько, – озирнулась у дверях і сяйнула своєю незбагненною усмішкою.

Оце так вскочив у халепу! А що, якби те страшидло зірвалося з цепу? Ото було б видовище. Справжнісінький тобі фільм жахів. На очах у всіх розірвав би на шматки. І ніхто б нічого не встиг зробити. Хіба що «швидку» потім викликати. Якщо ще знадобилася б.

А звідки було знати, що у дворі такий собацюра? Хоча б на воротах написали, як належить: «У дворі злий пес». Уже б якось налаштувався на можливі неприємні хвилини. А так раптово й несподівано, як грім із ясного неба. Ішов із радісними думками і світлим настроєм, а тут…

– А ось і я. З кавою, – знов усміхнулася з порога Ольга.

Вона тримала в руках темно-зелену тацю з чашками й невеличкою вазою, ущерть заповненою цукерками. Легко ступаючи, пройшла до столика, поставила тацю та вмостилась у кріслі навпроти.

– Прошу дуже. – Усмішка зникла з її обличчя, вона дивилася приязно й турботливо своїми великими блакитними очима. Своїми сяйливими, неповторними, дивовижними очима.

– Заспокоївся? – запитала ледве чутно й співчутливо. – Це я винна, треба було попередити тебе…

– Та ні, нічого. Усе в нормі, – Богдан справді вже повеселішав. – Усе добре, Олю, дякую, що ти порятувала мене.

– А як же я могла інакше? Сама ж тебе запросила. Ти мій проханий гість. – Усмішка сяйнула в її очах. – Але, вибач, якось забула сказати тобі про того диявола. Якщо чесно, то я й сама його боюся.

– У таких випадках на воротах пишуть, що у дворі злий собака. А то ще когось до інфаркту доведе.

– Там написано. Ти що, не помітив?

– Та ніби нема нічого…

Ольга стенула плечима, підсунула вазу з цукерками ближче до нього.

– Бери до кави, не соромся. Почувайся, як удома…

– Але не забувай, що в гостях.

– Але пам’ятай, що ти проханий гість. Я ж на тебе чекала.

Справді, проводжаючи його, Ольга сказала: «Приїдеш – приходь відразу. Я буду вдома. А то в нас із телефоном завжди якісь проблеми, можеш не додзвонитися».

Вони познайомилися на вечірці, коли Тетяна відзначала свій день народження. Були всі свої, з лікарні. Коли прийшла Оля з розкішним букетом троянд, Таня відрекомендувала її: «Знайомтеся, моя сестричка Ольга. Та не рідна, двоюрідна, а така, як рідна…»

Ольга спочатку була знічена загальною увагою компанії, почувалася трохи скуто. А Богдан відразу ахнув у душі, коли побачив її, дивився й не відводив очей. Хоча всі дивилися: хто оцінливо, хто заздрісно, хто байдуже.

Ніби вгадуючи його бажання, Таня взяла новоприбулу гостю за руку й привела прямісінько до нього, розпорядилася, щоб гості посунулися на одне місце, і мовила: «Будеш сидіти біля мого шефа. Ти його не бійся, він мій шеф, а не твій. Дивися, розважай трохи його, а то він щось занудьгував. І ви, Богдане Васильовичу, не давайте сумувати Олі».

Вони відразу знайшли спільну мову. Говорили про все на світі, жартували, сміялися, танцювали. До кінця вечора Богданові здавалося, що вони вже давно знають одне одного. Сказав про це Олі, а вона засміялася: «Знаєте, я теж про це щойно подумала».

Тоді він проводжав її додому. На перехресті Ольга сказала: «Оце моя вулиця. Тут я вже сама доберуся – до хати сто метрів». Прощаючись, домовилися зустрітися завтра. Наступного вечора вони блукали містом, посиділи в кав’ярні. Потім зустрілися в Тетяни вдома, куди їх запросили й де гостинно приймали. І Тетяна, і її чоловік Віктор дуже люб’язно припрошували за столом, були цікавими співбесідниками. Засиділися допізна, і тоді Богдан підвіз Ольгу на таксі аж до хати, а сам поїхав далі.

Коли дізнався, що має їхати до Києва і сказав про це Олі, помітив, як вона засмутилася, трохи помовчала, а тоді запитала:

– Можна я тебе проведу?

– Не можна, а треба, – відповів їй напівжартома.

Прощалися тоді на пероні. Богдан обережно й несміло поцілував її. Вона, звівши на нього свої очі, говорила якось жалібно, по-дитячому:

– Це ж два тижні, так довго! Приїдеш – приходь відразу…

Приїхав, на якусь часинку заскочив додому, залишив речі й відразу примчав сюди…

Вони вже допили каву. Він дивився в її очі, а вона поринала в глибини його погляду.

– Оленько, я на хвилинку забіг, мені ще треба довідатися, що там на роботі, стільки часу не був… Хоча б черговому зателефоную… А ще хочу до мами в село поїхати. Давай увечері зустрінемось.

– Добре, – мовила покірно й засмучено. – Я тебе проведу.

Вони вийшли у двір. Собака знову загримів ланцюгом, загарчав і загавкав. Це було жахаюче видовище. Аж коли опинилися на вулиці, оте несамовите валування припинилося.

– Ось бачиш, є напис, – показала Ольга на ворота.

– Справді є. Та хіба його тут помітиш? Дуже дрібно написано. На таке страховисько треба метровими буквами писати.

На воротах висіла табличка, де ледь виднівся вицвілий напис: «Во дворе злая собака». Зовсім маленькими літерами, ніби зумисне, щоб ніхто зайвий раз не помітив.