Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 22

Олена Петрівна не приховувала своєї радості, зустрівши його на порозі.

– Ой, Богдане, нарешті ти згадав про тещу… Заходь, не стій у дверях, – щира усмішка освітила її обличчя. – А дивіться, хто до нас прийшов…

З кімнати визирнула Галя, вибіг у коридор Назарчик.

– А де Юля? – відразу поцікавився малий, але, побачивши садок із рибою, тут же забув про своє запитання.

– Приймайте улов. Куди висипати рибу?

– Та, мабуть, у ванну, – озвалася Галя. – Це що, усе нам?

– Богдане, та то ж багато, – сяяла очима Олена Петрівна. – Надкинь трохи, а решту забирай. Куди нам стільки?

Мовчки висипав у ванну рибу, налив води. Назарчик захоплено спостерігав за його діями, не відводив очей від коропів і карасів, верховодок і окунів.

– Ого, яка велика. Ого, як багато, о, а та блискуча ротом ворушить, воду п’є, – захоплено вигукував малий.

Риба у воді почала приходити до тями, бити хвостами, здіймати хвилю.

– Ой, ти всю викинув! Що нам із нею робити? – зазирнула теща через плече до ванни.

– Хай живе. Он Назарчик буде її годувати, – засміявся Богдан.

– Буду, – серйозно і рішуче сказав малий.

– А твій тато де? – спитав малого.

– Тато ще на базарі, – замість сина відповіла Галя. – Скоро має бути.

Олена Петрівна жила з дочкою й зятем у просторій трикімнатній квартирі в обкомівському будинку. Тесть ще встиг отримати це поліпшене житло, працюючи завідувачем відділом обкому партії. Тримався на посаді до останніх днів, аж поки й обком не пішов на дно.

Коли несподівано померла Ліда, Микола Іванович дуже близько взяв те до серця. Смерть дочки і спричинила перший інфаркт. Тоді Богданові довелося рятувати тестя. У лікарні зробили все, щоб швидко поставити його на ноги.

Але не минуло й року, як сталося непоправне. Медицина виявилася безсилою. Тож мусили вони вслід за першою пережити й другу біду. Миколу Івановича поховали поруч із дочкою, хоча деякі впливові колишні партійці і пропонували почесне місце на центральній алеї. Там, неподалік від входу, де вляглися навічно ветерани й функціонери минулої влади, придавлені зоряними мармуровими монументами.

Миколі Івановичу поставили в голові хреста. На тому наполягала Олена Петрівна, не дослухавшись до рекомендацій деяких занадто метушливих партійців. І дуже правильно зробила, бо Микола Іванович ніколи не був заядлим ортодоксом. Він і незалежність прийняв як об’єктивну реальність, а не якусь фатальну помилку. Не так, як деякі сусіди в обкомівському домі, які на всі заставки лаяли Горбатого й «рухівців», а самі вже метушливо стали налагоджувати власний бізнес. Облаштовували ятки й кіоски на базарі, фірми й фірмочки, організовували спільні підприємства. Шляхом ділення колишніх цехів і виробничих ліній примножували власні статки.

Микола Іванович добув до пенсії на викладацькій роботі у приватному виші. Стало в пригоді і звання кандидата наук, і давні зв’язки. Він став розказувати з точністю до навпаки вітчизняну історію: біле ставало чорним, а чорне – білим. Можливо, і себе переконав би, якби не та хвороба.

Він уже встиг переступити пенсійний поріг, але роботи не полишав. Казав, що добуде до кінця року, а там побачить. Але не добув, «швидка» забрала його з університету, довезла до лікарні, та вже було пізно.

Богдан не раз думав про те, що все могло бути по-іншому. Якби знати наперед. Але ж ніщо не віщувало біди: Микола Іванович не скаржився, почувався бадьорим. За день до того вони бачилися, Богдан пропонував йому лягти в клініку. Та тесть тільки відмахувався. Усе нормально, мовляв.

– Богдане, я тобі борщу насиплю, – увійшла з кухні теща. – Червоний, з квасолею. Як ти любиш…

Вона знала, чим можна порадувати зятя, завжди казала оте «насиплю». Її борщі виходили на славу, і Богдан ніколи не відмовлявся. А на цей раз похитав головою.

– Дякую, я не голодний.

– Тоді каву, – зазирнула в кімнату Галя. – Каву будеш?

– Аякже, чому б і ні? – усміхнувся на цю пропозицію.

Олена Петрівна сіла в крісло, стала розпитувати, як там Юля в селі, що робить, чи не проситься в місто, як здоров’я матері, що там на господарстві…

Коли Галя принесла і поставила на столику чашечку з кавою, теща підвелася.

– Ви посидьте, побалакайте, а я зараз швиденько.

Вона пішла на кухню, узялася чистити рибу. Назарчик бігав між кухнею й ванною, час від часу зазирав у кімнату і коментував, що там діється з рибою.

Галя встигла розповісти, як там справи у Віталіка на базарі, які щоденні і глобальні проблеми з тим його бізнесом, побіжно згадала про свою роботу, де теж чимало замороки з тою зарплатою. Як і всім бюджетникам, то затримують, то не дають. Якби не Віталік, невідомо, як і було б. А що робити тим, хто вдвох у сім’ї бюджетники? Так і живуть – від боргів до боргів виживають…

Допивши каву, Богдан зібрався йти. На що Галя рішуче заперечила:

– Посидь, зараз має Віталік надійти.

А теща з кухні виступила ще категоричніше:

– Сиди, Богдане, я ж рибу смажу! Почекай ще трошки, зараз буде готова…

Знав, що заперечувати даремно, мусив вернутися на диван.

А тут Галя знову завела давню свою мову:

– Час тобі, Богдане, уже своє життя облаштовувати. Робота роботою, знаю, що в тебе на роботі все благополучно, а вдома треба, щоб хтось поруч був. І Юля вже така, що їй треба, щоб хтось її пригорнув і зігрів… Є в мене на приміті одна жіночка, дівчина ще, працюємо в одній сфері. То, може, звести вас якось?

На це Богдан з усмішкою відповідав, як завжди, що «хтось» йому не потрібен, та й Юлі теж, що все буде як слід, усе буде добре в них… І не забував подякувати Галі за турботу.

Вона не раз при зустрічах виступала в ролі свахи. Ніби між іншим, а можливо, і не випадково намагалася його з кимось познайомити. Богдан не йшов на це, відкидав усі пропозиції на шляху до простого знайомства. Чомусь не сприймав цього…

А тут втрутилася й Олена Петрівна:

– Ой, Богдане, я давно тобі хотіла сказати, та все якось не виходило. Та й не насмілювалася, бо ж бачу, що ти відкидаєш це. Але зараз скажу: є в нас одна вчителька… До того вже славна дівчина, що й словами не передати. І гарна, і розумна, і привітна…

– Комсомолка, спортсменка, активістка, – кинув репліку Богдан. Але теща не звернула уваги на жарт і вела далі:

– Я до неї вже і так, і так приглядаюся, і ніякого ґанджу не знаходжу. А що вже дітей любить, і діти до неї горнуться… і в колективі з усіма ладнає, і від неї всі в захваті. Ну, звісно, є й такі, що заздрять чорною заздрістю, скоса позиркують. Але то справді славна дівчина, золота людина. Така б Юлі маму могла замінити. Я тобі кажу, а ти подумай. Подумай, Богдане.

– Учора в селі ми з Юлею домовилися, що вона сама разом зі мною буде маму собі вибирати. Я обіцяв їй. Знаєте, сама мову про це завела, аж здивувала мене…

– Отож, я й кажу, Богдане. Про себе не дбаєш, то хоч про дитину подумай… А ні, то я з нею Юлю першою познайомлю, – засміялася теща, але очі в неї були наповнені смутком.