Читать книгу Клуб убивств по четвергах - Ричард Осман - Страница 17

Я щосереди сідаю на наш мікроавтобус до Фейргейвена, щоб трохи пошопінгувати. У понеділок він ходить до Танбридж-Веллса, це за пів години дороги в інший бік, але мені подобається юний дух Фейргейвена. Подобається дивитися, у що вдягнені люди, подобається слухати чайок. Водія звуть Карліто: загальна думка така, що він іспанець, але я вже кілька разів із ним розбалакалася, і виявилося, що він португалець. Утім він ставиться до таких помилок дуже терпляче.

За два кроки від набережної тут є веганська кав’ярня, яку я знайшла кілька місяців тому; уже не можу дочекатися хорошого м’ятного чаю та брауні з мигдалевого борошна. Я сама не веганка й не маю наміру нею ставати, але мені все одно здається, що такий рух треба заохочувати. Якось читала, що коли людство не припинить їсти м’ясо, до 2050 року почнеться масове голодування. Не подумайте поганого, але мені майже вісімдесят, тож це вже буде не моя проблема, але я дуже сподіваюся, що з нею розберуться. Моя донька Джоанна – вегетаріанка, і якось я приведу її в це місце. Ми заскочимо дорогою сюди просто так, наче для мене зайти до веганської кав’ярні – найприродніша річ на світі.

В автобусі звичайна публіка. Є постійні пасажири – Пітер і Керол, приємна пара з Раскіна, їздять мікроавтобусом, щоб навідати доньку, яка живе на набережній. Я знаю, що внуків вони не мають, але їхня донька нібито завжди вдома протягом дня. За цим точно ховається якась історія. Є сер Ніколас, який їздить просто щоб покататися, тому що йому самому кермувати вже заборонено. Є Наомі – її стегну лікарі ніяк не можуть дати раду, – і є жінка з Вордсворта, чиє ім’я я свого часу не розчула, а тепер соромлюся перепитувати. Але вона доволі привітна (Елейн?).

Я знаю, що Бернард сидітиме на своєму звичному місці позаду. Мені завжди хочеться підсісти до нього, він доволі веселий компаньйон, коли в гуморі. Але також мені відомо, що він навідує Фейргейвен заради покійної дружини, тож даю йому спокій. Там вони зустрілися й там жили, перш ніж переїхали сюди. Бернард розказував, що відколи та померла, він ходить до готелю «Аделфі», де вона колись працювала, і випиває кілька келихів вина, дивлячись на море. Саме так я й дізналася про цей мікроавтобус, тож ось і світлий бік. Минулого року «Аделфі» переробили на «Тревелодж», тож тепер Бернард сидить на пірсі. Звучить розпачливіше, ніж є насправді, тому що пірс нещодавно освіжили урбаністи – проєкт навіть виграв кілька нагород.

Мабуть, одного дня я просто сяду коло нього в автобусі позаду. Чого я чекаю?

Мені не терпиться випити чаю з брауні, але також не терпиться посидіти в тиші й спокої. Увесь Куперс-Чейз і досі пліткує про бідолашного Тоні Каррена. Ми тут звиклі до смерті, але все одно. Не кожному ж голову провалюють, правда?

Так, гаразд. Як щось трапиться, я напишу.