Читать книгу Клуб убивств по четвергах - Ричард Осман - Страница 18

Коли мікроавтобус уже збирається рушати, його дверцята відсуваються ще раз і всередину ступає Елізабет. Вона сідає поруч із Джойс.

– Доброго ранку, Джойс, – вітається вона з усмішкою.

– Яка первина, – відповідає Джойс. – Як чудово!

– Я взяла із собою книжку, якщо ти раптом не хочеш балакати дорогою, – каже Елізабет.

– Ой ні, краще балакаймо, – запевняє Джойс.

Карліто рушає з притаманною йому обережністю.

– Пречудово! – каже Елізабет. – Бо насправді книжки в мене нема.

Елізабет і Джойс заводять ромову. Вони обачно не зачіпають теми Тоні Каррена. У Куперс-Чейзі майже одразу дізнаєшся, що дехто й досі добре чує. Тож натомість Елізабет розповідає Джойс про те, як їздила до Фейргейвена минулого разу, що трапилося десь у 1960-х, – тоді справа стосувалася якогось уламка обладнання, який викинуло на берег. Елізабет не дає випитати із себе деталі, але каже Джойс, що зараз це все має бути розсекречено й доступно для публіки, тож Джойс може пошукати подробиці сама, якщо їй цікаво. Подорож дуже приємна. Сонце зійшло, небо блакитне, а в повітрі витає убивство.

Карліто, як завжди, зупиняє мікроавтобус коло канцелярської крамниці «Райман». Усі знають, що збір через три години на цьому самому місці. Карліто їздить цим маршрутом уже два роки, і за весь час на повернення не спізнилася жодна душа. Крім Малкольма Вікса, який помер, як виявилося, вибираючи в господарському магазині лампочки.

Джойс і Елізабет спершу випускають решту, даючи енергійному авангарду з рампою, палицями й ходунками розсіятися.

Бернард підіймає капелюха, проминаючи пані, виходить і човгає до набережної, запхавши під пахву номер «Дейлі експресс».

Вони виходять з автобуса. Елізабет дякує Карліто за обачне водіння бездоганною португальською, і Джойс уперше спадає на думку спитати Елізабет, які в неї плани у Фейргейвені.

– Те, що й ти, люба. То як, ходімо? – Елізабет рушає геть від набережної. Зачувши пригоду, Джойс вирішує йти слідом, але не втрачає надії, що на чай з брауні часу теж вистачить.

Вони трохи прогулялися й дісталися Вестерн-роуд та широких камінних сходинок поліційного відділку Фейргейвена. Перед Елізабет розкриваються автоматичні двері, і вона розвертається до Джойс.

– Ось як я все бачу, Джойс. Якщо ми хочемо розслідувати це вбивство…

– Ми будемо розслідувати вбивство? – питає Джойс.

– Аякже, Джойс, – каже Елізабет. – Хто ж до цього придатніший за нас? Але ми не маємо доступу ні до матеріалів слідства, ні до свідчень очевидців, ані до технічних матеріалів – і це треба змінити. Для цього ми й прийшли. Я знаю, що можу цього не казати, Джойс, але що б не трапилося – просто підтримай мене.

Джойс киває – звісно, звісно. І вони заходять.

Дві пані заходять всередину, і їх пропускають крізь металеві двері до зони звернень громадян. Джойс ніколи раніше не бувала в поліційному відділку, хоч і передивилася всі документальні фільми на ITV, тож вона розчарована, що тут наразі нікого силою не притискають до підлоги й не тягнуть до камери під акомпанемент запíканих непристойностей від непокірного підозрюваного. Натомість жінка бачить тільки молодого сержанта за столом, який вдає, що не розкладає пасьянс на службовому комп’ютері міністерства внутрішніх справ.

– Чим можу допомогти, шановні? – питає він.

Елізабет заходиться плачем. Джойс спромагається не видати своєї реакції.

– У мене сумку вкрали! Коло «Голланда й Барретта», – ридає Елізабет.

Он чого в неї нема з собою сумки, думає Джойс. Її це штрикало всю дорогу в мікроавтобусі. Джойс обіймає подругу за плечі.

– Це було жахливо.

– Зараз я покличу офіцера, щоб записав ваші свідчення, а тоді подивимось, що можна вдіяти. – Сержант натискає кнопку на стіні ліворуч від себе, і за кілька секунд зі ще одних укріплених металевих дверей позаду нього виходить молодий констебль.

– Марку, в цієї пані щойно вкрали сумочку на Квінс-роуд. Прийми заяву, а я зроблю всім чаю.

– Аякже. Мадам, прошу за мною.

Елізабет відмовляється рушати з місця. Вона хитає головою, її щоки вже змокли від сліз.

– Я хочу говорити з констеблем жіночої статі.

– Упевнений, що Марк зможе вам допомогти, – каже сержант.

– Благаю! – плаче Елізабет.

Джойс вирішує, що час допомогти подрузі.

– Сержанте, моя подруга – черниця.

– Черниця? – перепитує сержант.

– Саме так, – каже Джойс. – Впевнена, вам не треба пояснювати, що це означає й чого вимагає?

Сержант бачить, що така розмова може закінчитися в безліч неприємних способів, тож обирає легше життя.

– Якщо дасте мені хвилинку, мадам, я знайду когось для вас.

Він проходить за Марком крізь металеві двері. Елізабет і Джойс на мить лишаються самі. Елізабет перекриває фонтани й дивиться на Джойс.

– Черниця? Дуже добре.

– Не було часу роздумувати, – каже Джойс.

– Якби мене приперли, я сказала б, що мене якось торкнулися, – каже Елізабет. – Ти ж знаєш, як вони зараз за це взялися. Але черниця – це набагато веселіше.

– А нащо тобі саме офіцерка? – У Джойс уже ціла купа інших питань, але це в черзі перше. – До речі, молодець, що не сказала «жінка-констебль». Я тобою пишаюся.

– Дякую, Джойс. Я просто подумала, що коли автобус все одно їде до Фейргейвена, то можемо заскочити й побачитися з констеблем де Фрейтас.

Джойс повільно киває. У світі Елізабет такий зв’язок абсолютно логічний.

– Але що як сьогодні не її зміна? Або що як її, але в них є інші констеблі жіночої статі?

– Хіба я б привела тебе сюди, якби вже не перевірила це, Джойс?

– А як ти переві…

Металеві двері відчиняються, і крізь них проходить Донна де Фрейтас.

– Вітаю, пані, чим можу… – Донна усвідомлює, хто перед нею стоїть. Вона переводить погляд з Елізабет на Джойс і назад. – …вам допомогти?