Читать книгу Клуб убивств по четвергах - Ричард Осман - Страница 23
Частина перша. Знайомся з людьми, пробуй нове
21
ОглавлениеЗнову прекрасний ранок.
Богдан Янковський сидить у кріслі-гойдалці на патіо Ієна Вентема й користається нагодою подумати.
Тоні Каррена вбито. Хтось вдерся до його будинку й розправився з ним. Підозрюваних було вдосталь, і Богдан перебрав кількох у голові, обдумуючи причини, з яких вони хотіли б побачити Тоні Каррена мертвим.
Усіх нібито шокувала смерть Тоні, але Богдана нічого не дивує. Люди весь час помирають, з усіх можливих причин. Його батько упав з дамби коло Кракова, коли Богдан був дитиною. Чи він стрибнув, чи його штовхнули – не важливо. Факту його смерті це не змінювало. Зрештою кожного щось та дістане.
Богданові не до смаку подвір’я Ієна. Газон, що простягся до рядочка дерев удалині, по-англійськи впорядкований і смугастий від стрижки. Ближче до дерев, по ліву руку, є ставок. Ієн Вентем називає його озером, але Богдан знає, що таке озеро. Через його дальній край, де ставок звужується, перекинуто дерев’яний місток. Дітям би там сподобалося, але Богдан ніколи не бачив у цьому дворі дітей.
Ієн придбав родину качок, але їх вибили лисиці, а тоді один парубок, якого Богдан знав із паба, вибив лисиць. Ієн більше не купував качок, тому що який в тому сенс? Лисиці будуть завжди. Качки все одно іноді залітали погостювати. Щасти їм, думав про це Богдан.
Басейн був точно праворуч від Богдана. Можна було ступити кілька кроків по патіо й стрибнути просто у воду. Богдан виклав басейн плиткою. Богдан пофарбував місток у блакить качиного яйця й також вимостив патіо, на якому сидів.
Ієн дотримався умов своєї пропозиції й запросив його наглядати за будівництвом «Лісопарку». Так він заступив Тоні, у чому дехто міг би побачити нещастя чи лихий знак. Але для Богдана це просто був розвиток подій, і він збирався виконати роботу настільки добре, наскільки зможе. Гроші непогані. Вони насправді не дуже цікавлять Богдана, але виклик – цікавить. І йому подобається бути в цьому селі, подобаються ці люди.
Тепер Богдан дістав і вивчив усі плани. Спочатку ті видавалися йому заплутаними, але, щойно він побачив основні мотиви, усе стало доволі просто. Богданові подобалося виконувати менші роботи для Ієна Вентема, подобалася їх впорядкованість, але він розуміє, що все змінюється і що йому треба братися за вищий щабель.
Богданова мати померла, коли тому було дев’ятнадцять. Коли помер Богданів батько, їй перепали якісь гроші. Звідкись – то був не слушний час для подробиць. Гроші сплатили Богданове місце в Краківському технічному університеті, де той вивчав інженерну справу. Саме там він і був, коли його мати зазнала інсульту й повалилася на домашню підлогу. Якби він лишився вдома, то міг би її врятувати, але він не лишився, тож і не врятував.
Богдан повернувся, поховав матір і наступного дня виїхав до Англії. Майже двадцять років по тому він дивиться на цей дурний газон.
Богдан думає, чи не заплющити на мить очі, коли з іншого боку будинку долинає низький звук сигналу від вхідних дверей. До цього великого тихого будинку рідко зайде якийсь гість, але сьогодні саме через гостя Ієн попросив Богдана прийти. Ієн відсуває вбік двері свого кабінету, що виходять на патіо.
– Богдане. Двері.
– Так, аякже. – Богдан підводиться. Він проходить через зимовий сад, який сам же й спроєктував, через музичну кімнату, яку звукоізолював, і виходить у коридор, у якому в найспекотніші дні року в самих плавках шліфував усі поверхні.
Він робив усе, що треба.
Отець Метью Макі шкодує, що попросив таксиста висадити його на початку під’їзної дороги. Від воріт до дверей довелося чимало пройти. Він обмахується своєю текою, а тоді похапцем перевіряє за допомогою камери на телефоні, чи рівно сидить на шиї колоратка, і дзвонить у двері. З полегшенням чує з будинку шум, тому що навіть попередня домовленість нічого не гарантує. Отець був радий зустрітися саме тут, так легше.
Він чує кроки по дерев’яній підлозі, а тоді двері відчиняє кремезний бритоголовий чоловік. На ньому тісна біла футболка, на одному передпліччі набитий хрест, а на іншому – три імені.
– Отче, – каже чоловік. Він католик, це хороша новина. І, судячи з акценту, поляк.
– Дзєнь добри, – каже отець Макі.
Чоловік усміхається у відповідь.
– Дзєнь добри, дзєнь добри.
– У мене зустріч з містером Вентемом. Я Метью Макі.
Чоловік приймає його руку й потискає її.
– Богдан Янковський. Будь ласка, проходьте, отче.
– Повірте, ми розуміємо, що жоден закон не зобов’язує вас нам допомагати, – каже отець Метью Макі. – Звісно, ми не погоджуємося з рішенням ради, але мусимо його прийняти.
Ієн думає, що Майк Ґріффін із Комітету планування добре впорався зі своєю роботою. Спокійно перекопуй те кладовище, Ієне, сказав був він, просимо тебе ласкаво. Майк Ґріффін залежний від онлайн-казино – нехай же ця любов живе вічно.
– Однак я таки вважаю, що ви маєте моральне зобов’язання залишити «Сад вічного спочинку» там, де він є, – продовжує отець Макі. – І я хотів зустрітися з вами особисто, глянути вам у вічі й спробувати дійти якогось компромісу.
Ієн Вентем уважно слухає, але, якщо чесно, більше думає про те, який він розумний. Найрозумніша людина з відомих йому, це точно. Саме так він добивається свого. Іноді це аж здається нечесним щодо решти. Він не просто випереджає їх на крок, він іде геть іншою стежкою.
З Карен Плейфер було легко. Якщо він не може переконати Ґордона Плейфера продати землю, то вона точно зможе. Татки й донечки. Та і їй же має перепасти щось із тих грошей? Старий може повідмовлятися від семизначної суми, але ж не вічно? Ієн завжди знаходить спосіб.
Але з отцем Макі все складніше, ніж з Карен Плейфер, він це розуміє. Священники не схожі на розлучених жінок на шостому десятку, яким не завадило б скинути кілька фунтів, чи не так? Треба вдавати сяку-таку повагу або й насправді відчувати сяку-таку повагу. Врешті-решт, а що як вони мали рацію? Відкритість до можливостей. Ще один приклад, коли розум приносить користь.
Саме тому Ієн попросив Богдана приєднатися до них. Він знає, що цей народ любить триматися разом, і це нормально, хто ж не любить? Вентем усвідомлює, що йому, мабуть, варто щось сказати.
– Ми просто перенесемо тіла, отче, – каже Ієн. – Що буде зроблено з якнайбільшою турботою і якнайбільшою повагою.
Ієн знає, що це не зовсім правда. За законом він мусив віддати цю роботу на публічний тендер. Надійшло три заявки. Одна від факультету антропологічної криміналістики Кентського університету, який напевне працював би з якнайбільшою турботою й повагою. Друга була від фірми «Цвинтар-Спец» із Рая, яка нещодавно перемістила тридцять могил із будівельного майданчика нового зоомагазину й приклала фотографії зосереджених чоловіків і жінок у синіх комбінезонах, що розкопували кладовище вручну. Останньою була компанія, що її два місяці тому заснував сам Ієн разом із власником похоронного бюро з Брайтона, з яким познайомився на полі для гольфу, і Сью Бенбері з Ієнового містечка, яка організовувала оренду екскаваторів. Ієн пошукав про екскавацію кладовищ в інтернеті й побачив, що то не так уже і важко.
– Деяким із тих могил понад сто п’ятдесят років, містере Вентем, – каже отець Макі.
– Кличте мене Ієном, – каже Ієн.
Ієн насправді не мусив влаштовувати цю зустріч, але він вважає, що краще перестрахуватися, щоб потім не жалкувати. Чимало його жителів стають доволі набожними, коли їм це зручно, тож Ієн не хотів би, щоб отець Макі збурював неспокій. Коли йдеться про трупи, люди стають дивні. Тож вислухай чоловіка, розрадь, запевни, щасливо випроводи. І може, пожертвувати на щось? Треба притримати цю думку в задній кишені.
– Компанія, яку ви підрядили перевозити кладовище. – Макі підглядає до своєї теки. – «Перелітні ангели – спеціалісти з перенесення поховань» – я сподіваюся, вони ж розуміють, що там знайдуть? Там майже не буде цілих трун, Ієне, тільки кістки. І то не скелети – просто вільні кості, розсіяні, напівзогнилі, зав’язлі в землі. І кожен уламок кожної кістки з кожної могили треба знайти, задокументувати й поставитися з пошаною. Це проста пристойність, але не забуваймо, що це ще й закон.
Ієн киває, хоч насправді роздумує, чи можна пофарбувати екскаватор у чорне. Сью має знати.
– Я прийшов сьогодні, – продовжує отець Макі, – попросити вас подумати ще раз, залишити тих пані лежати там, де вони лежать, дати їм спокій. Як чоловік чоловіка. Не знаю, чого вам це коштуватиме, це ваша справа. Але ви мусите розуміти, що це й моя справа теж, – як божої людини. Я не хочу, щоб тих жінок переміщували.
– Метью, я дуже вдячний, що ви прийшли з нами поговорити, – каже Ієн. – І я розумію, що ви кажете про ангелів. Змучені душі, оте от усе, якщо я правильно вас розумію? Але ви самі сказали, що ми тільки й знайдемо, що кістки. Там більше нічого нема. Можна бути марновірним або, як-от ви, релігійним, я це розумію, але можна ж і не бути. Так от, ми подбаємо про кістки, і я радий, що ви будете поряд і наглянете за всім процесом, якщо вам таке до вподоби. Але я хочу перенести кладовище, я маю дозвіл, щоб його перенести, і саме це я й збираюся зробити. Якщо це перетворить мене на того, ким я тоді стану, – нехай. Кісткам усе одно, де лежати.
– Якщо я не можу змінити вашої думки, тоді ускладнюватиму вам життя як тільки зможу. Я хочу, щоб ви це знали, – каже отець Макі.
– Ставайте в чергу, отче, – відповідає Ієн. – Товариство захисту тварин тягнеться до мого горла через борсуків. Кентське лісництво розводиться про рідкісні дерева. А ви з тими черницями. Ще мені треба дотримуватись європейських правил щодо емісії тепла, світлового забруднення, сантехніки й сотні інших речей, хоч я нібито й пам’ятаю, як ми проголосували за те, щоб вийти звідти. У мене жителі стогнуть про лавки, у мене «Англійська спадщина» розказує, що моя цегла не відповідає вимогам екологічного балансу, а найдешевший провайдер цементу на цілому півдні Англії щойно загримів до в’язниці за шахрайство з ПДВ. Ви не найбільша моя проблема, отче, навіть і не близько.
Ієн нарешті робить вдих.
– А ще Тоні помер, тож усім тепер важко, – додає Богдан і хреститься.
– Ага, точно. А ще Тоні помер. Важкі часи, – погоджується Ієн.
Отець Макі розвертається до Богдана, коли вже той порушив мовчання.
– А ви що думаєте, сину мій? Про перенесення «Саду вічного спочинку»? Ви не думаєте про те, що стривожите їхні душі? Не думаєте, що за це доведеться покутувати?
– Отче, я вважаю, що Бог за всім наглядає і про все судить, – каже Богдан. – Але я думаю, що кістки – це кістки.