Читать книгу Клуб убивств по четвергах - Ричард Осман - Страница 24

Джойс сидить у перукаря.

Ентоні приходить щочетверга і щоп’ятниці, а запис до його мобільного салону жаданіший за золото. Джойс завжди записується на найперший час, тому що так можна почути найкращі історії.

Елізабет знає це, і тому сидить надворі коло розкритих дверей. Чекає і слухає. Вона могла б увійти, але чекати й слухати – цих старих звичок нелегко позбутися. Коли вислуховуєш усе життя, то набираєшся всякого. Вона дивиться на годинник. Якщо Джойс не вийде за п’ять хвилин, Елізабет дасть про себе знати.

– Настане день, і я просто пофарбую геть усе, Джойс, – каже Ентоні. – Випущу вас звідси яскраво-рожевою.

Джойс хихотить.

– Будете схожі на Нікі Мінаж. Ви знаєте, хто така Нікі Мінаж, Джойс?

– Ні, але мені подобається, як звучить її ім’я, – каже Джойс.

– А що ми думаємо про того убитого парубка? – питає Ентоні. – Каррена? Я кілька разів бачив його тут.

– Ну, звісно, що це дуже сумно, – каже Джойс.

– Його застрелили, як я чув, – говорить Ентоні. – Цікаво, що він зробив?

– Гадаю, що йому провалили голову на смерть, Ентоні, – каже Джойс.

– Провалили голову, невже? У вас справді шикарне волосся, Джойс. Пообіцяйте, що відкажете мені його в заповіті.

Елізабет надворі закочує очі.

– Я чув, що його підстрелили на набережній, – ділиться Ентоні. – Троє на мотоциклах.

– Ні, виходить, що просто провалили голову на його ж кухні, – каже Джойс. – Мотоциклів не було.

– Хто міг би таке зробити? – питає Ентоні. – Провалити людині голову на її ж кухні?

«Справді, хто?» – думає Елізабет і знову дивиться на годинник.

– Закладаюся, що й кухню він мав гарненьку, – каже Ентоні. – Як шкода. Мене в ньому завжди щось приваблювало. Тобто, було видно, що він той ще шибеник, але все одно приваблювало.

– Отут я згодна, Ентоні, – мовить Джойс.

– Сподіваюся, що вбивцю зловлять.

– Впевнена, що так і буде, – каже Джойс і відпиває чаю.

Елізабет вирішує, що годі вже, встає й заходить до кімнати. Ентоні розвертається й впізнає її.

– О, дивіться, хто прийшов. Дасті Спрінґфілд.

– Доброго ранку, Ентоні. Боюся, тобі доведеться відпустити Джойс. Вона мені потрібна.

Джойс плескає в долоні.