Читать книгу Клуб убивств по четвергах - Ричард Осман - Страница 4

Констеблю Донні де Фрейтас хотілося б мати зброю. Хотілося б переслідувати серійних убивць у покинутих складах і невблаганно доводити справу до кінця, не зважаючи на свіже кульове поранення плеча. Можливо, хотілося б також розвинути смак до віскі й закрутити роман із напарником.

Але зараз їй двадцять шість, на годиннику 11:45, вона сідає до обіду із чотирма пенсіонерами, яких щойно зустріла, – і Донна розуміє, що для всього цього їй ще треба багато старатися. Крім того, вона мусить визнати, що година минула доволі цікаво.

Донна багато разів проводила інструктаж на тему «Практичні поради для домашньої безпеки». І сьогодні перед нею була звична літня публіка: ковдри на колінах, безкоштовне печиво, кілька людей безтурботно дрімали на задніх рядах. Вона щоразу дає однакові поради. Наголошує на абсолютній, тотальній важливості засувок на вікнах, переконує перевіряти посвідчення й ніколи не видавати персональної інформації, хай би хто не телефонував.

Понад усе інше, її присутність має заспокоювати й збадьорювати слухачів у цьому страхітливому світі. Донна це розуміє, а крім того, такі лекції звільняють її від сидіння у відділку й паперової роботи, тож вона зголошується добровільно. Відділок у Фейргейвені більш сонний, ніж Донна звикла.

Однак сьогодні вона опинилася в пенсійному поселенні Куперс-Чейз. Те здавалося доволі невинним. Пишним, спокійним, погідним – а дорогою Донна помітила приємний паб, у якому могла б пообідати на шляху назад.

Тож нагоди взяти серійного вбивцю в мертвий захват, застрибнувши на ходу до його моторного човна, доведеться ще почекати.

– Безпека, – почала була Донна, а сама тим часом роздумувала, чи не зробити собі тату. Може, дельфіна на попереку? Чи то надто стереотипно? І чи буде боляче? Мабуть, що так, але вона офіцерка поліції чи хто? – Що ми маємо на увазі, коли говоримо «безпека»? Ну, думаю, що різні люди уявляють її по-різному…

У першому ряді хтось підняв руку. Такого зазвичай не бувало, але коли вже взялася… Бездоганно вбрана жінка за вісімдесят хотіла щось сказати.

– Люба, я гадаю, що зараз скажу за всіх: ми сподіваємося, що це не лекція про засувки на вікнах. – Жінка озирнулася навколо, вбираючи схвальне бурмотіння.

Наступним озвався джентльмен, загороджений ходунком у другому ряді.

– І не про посвідки – ми знаємо про посвідки. А ви справді з газової служби чи, може, грабіжник? Нам це ясно, запевняю вас.

І тоді говорити почали всі.

– Зараз уже немає газової служби. Вони тепер називаються «Центрика», – сказав чоловік у дуже гарному костюмі-трійці.

Чоловік, що сидів поруч із ним, у шортах, човганцях і футболці клубу «Вест Гем Юнайтед», скористався нагодою і тицьнув пальцем у невизначеному напрямку:

– А тут треба подякувати Тетчер, Ібрагіме. Колись вони належали нам.

– Ой, не підскакуй, Роне, – сказала гарно вбрана жінка. Тоді вона глянула на Донну й додала: – Перепрошую за Рона, – і повільно похитала головою.

Інші коментували далі.

– І який же злочинець не зможе підробити посвідку?

– А в мене катаракта. Мені покажи картку з бібліотеки, і я впущу кого завгодно.

– Вони зараз навіть не перевіряють лічильники. Усе в мережі.

– Правильно казати «у хмарі», любий.

– А я зрадів би грабіжникові. Було б добре мати гостя.

Запала коротенька тиша. Почулася атональна симфонія з писклявих звуків, бо одні додавали звуку в слухових апаратах, а інші їх вимикали. Жінка в передньому ряді знову взяла слово:

– Отож… до речі, мене звуть Елізабет… не треба про гачки на вікнах і посвідки, будь ласка, і нам нема потреби нагадувати, щоб не називали пін-коди по телефону нігерійцям. Якщо зараз ще дозволено казати «нігерійці».

Донна де Фрейтас оговталася, але усвідомила, що вже не думає про обід в пабі чи татуювання – а думає про тренування в разі громадських заворушень, здобуте у славні часи в південному Лондоні.

– Про що тоді поговоримо? – спитала Донна. – У мене щонайменше сорок п’ять хвилин, інакше я не отримаю свій додатковий неробочий час.

– Про укорінений в поліції сексизм? – запропонувала Елізабет.

– Я б хотів поговорити про незаконне убивство Марка Даґґана, яке санкціонував уряд…

– Ох, та сядь уже, Роне!

Розмова тривала з такою ж приємністю й злагодою, поки година не збігла, після чого Донні тепло подякували, показали знімки онуків і запросили залишитися на обід.

Отак вона й опинилася перед цим салатом у закладі, який на сторінках меню називав себе «сучасним концептуальним рестораном». За чверть дванадцята – це трохи зарано для її обіду, але відмовлятися від запрошення було б непоштиво. Вона помічає, що ті четверо, які її запросили, не тільки накинулися на повнокровний обід, а й відкрили до нього пляшку червоного вина.

– Донно, це було справді чудово, – каже Елізабет. – Нам страшенно сподобалося. – Елізабет дивиться на Донну, наче та вчителька, яку цілий рік боїшся до смерті, а тоді отримуєш у неї «відмінно» й вона плаче на твоєму випуску. Можливо, це через твідовий піджак.

– Яскравий інструктаж, Донно, – каже Рон. – Можна називати тебе Донною, сонце?

– Можете називати мене Донною, але сонцем, мабуть, не треба, – каже Донна.

– Дуже слушно, люба, – погоджується Рон. – Зрозуміло. Але ж та історія про українця, штраф за паркування й бензопилку, га? Та тобі ж треба з нею виступати в клубах – заробиш грошей. Я декого знаю, тож можу дати номер.

«А салат же смачний», – думає Донна. Така думка приходить до неї нечасто.

– Думаю, що з мене був би неперевершений контрабандист героїну. – Це Ібрагім, який раніше зауважив про «Центрику». – Це ж чиста логістика, правильно? І там часто треба точно зважувати на терезах, мені б це дуже подобалося. І в них же є машинки для рахування грошей. Усі сучасні ґаджети. Ви колись ловили дилера героїну, констеблю де Фрейтас?

– Ні, – визнає Донна. – Але цей пункт є в моєму списку.

– Але ж я правильно кажу, що в них є машинки для рахування грошей? – питає Ібрагім.

– Так, звісно, – каже Донна.

– Чудово, – вдовольняється Ібрагім і одним духом допиває своє вино.

– Ми легко нудимося, – додає Елізабет, також докінчуючи свого келиха. – Порятуй нас боже від засувок на вікнах, жінко-констеблю де Фрейтас.

– Зараз уже кажуть просто «констебль», – виправляє Донна.

– Зрозуміло, – говорить Елізабет і стискає губи. – А що буде, якщо я все-таки й далі по-старому казатиму «жінка-констебль»? На мій арешт випишуть ордер?

– Ні, але я гірше про вас думатиму, – каже Донна. – Тому що казати по-новому простіше й ввічливіше щодо мене.

– Чорт! Шах і мат. Гаразд, – пристає на це Елізабет і розтискає губи.

– Дякую, – каже Донна.

– Вгадайте, скільки мені років, – пропонує Ібрагім.

Донна вагається. Ібрагім ходить у хорошому костюмі, має прекрасну шкіру. Чудово пахне. У нагрудній кишені – вибагливо складена хустинка. Волосся рідшає, але ще не зникло. Черевця немає, підборіддя тільки одне. Але під усім цим… Гм-м-м. Донна дивиться на долоні Ібрагіма. Вони завжди видають правду.

– Вісімдесят? – наважується вона.

І бачить, як обвисають Ібрагімові вітрила.

– Точнісінько так, але на вигляд я молодший. Мені можна дати десь сімдесят чотири. Усі так кажуть. Мій секрет – пілатес.

– А у вас яка історія, Джойс? – питає Донна четверту особу із цієї групи – невисоку біловолосу жінку в лавандовій блузці й ліловому кардигані. Вона сидить і з ентузіазмом за всім спостерігає. Губи стулені, але очі ясні. Наче тиха пташечка, що завжди радо вітає проблиски сонячного світла.

– У мене? – каже Джойс. – У мене нема історії. Я була медсестрою, тоді мамою, а тоді знов медсестрою. Боюся, що й розказати нічого.

Елізабет коротко пирхає.

– Не давайте Джойс себе підманути, констеблю де Фрейтас. Вона з тих людей, які, скажімо так, завжди доводять справу до кінця.

– Я просто організована, – каже Джойс. – Тепер це не в моді. Якщо я кажу, що йду на зумбу, то я йду на зумбу. Я так звикла. З моєї родини значно цікавіша моя донька. Вона керує хедж-фондом – ви ж знаєте, що це таке?

– Не зовсім, – визнає Донна.

– Буває, – каже Джойс.

– Заняття із зумби зазвичай перед пілатесом, – вставляє Ібрагім. – Не люблю займатися обома. Це контрінтуїтивно для основних груп м’язів.

Донну весь обід гризло одне питання:

– Я розумію, що ви всі живете в Куперс-Чейзі, але можна спитати, як ви четверо стали друзями?

– Друзями? – Елізабет начебто здивована. – Ой, люба, ми не друзі.

Рон хихотить.

– Господи, сонце, ми не друзі. Лізі, тобі долити?

Елізабет киває, Рон ллє. Пішла друга пляшка. Чверть на першу.

Ібрагім погоджується.

– Не думаю, що «друзі» – це правильне слово. Ми б не збиралися разом просто заради товариства, у нас дуже різні інтереси. Рон мені подобається, але іноді з ним дуже важко.

Рон киває.

– Зі мною дуже важко.

– А в Елізабет неприємна манера розмовляти.

Елізабет киває.

– Боюся, що так і є. Я мало на кого одразу справляю гарне враження. Ще зі школи.

– Думаю, що Джойс мені подобається. Здається, вона нам усім подобається, – каже Ібрагім.

Елізабет і Рон знову погоджуються і кивають.

– Ох, дякую, – ніяковіє Джойс, ганяючи горошинки по тарілці. – От чого досі не винайшли плаский горох?

Донна намагається прояснити собі їхні слова.

– Якщо ви не друзі, то хто?

Донна бачить, як Джойс підводить очі й хитає головою до решти цієї незвичайної компанії.

– Ну, – каже Джойс, – по-перше, ми, звісно, друзі – просто до них усіх трохи повільно доходить. А по-друге, якщо цього не було зазначено, коли тебе запрошували, то це мій недогляд, констеблю де Фрейтас. Ми «Клуб убивств по четвергах».

У Елізабет від червоного вина поскляніли очі, Рон чухає татуювання – «Вест Гем», знов той футбольний клуб – на шиї, а Ібрагім начищає вже й без того начищену запонку.

Ресторан навколо потроху заповнюється. Донна – не перша гостя Куперс-Чейза, яка думає, що це – не найгірше місце для життя. Вона була ладна вбити за келих вина та вільний день.

– А ще я щодня плаваю, – завершує Ібрагім. – Від цього шкіра пружна.

Що це за місце таке?