Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 12

Вася Харевський – 4 роки.

Зараз – архітектор.

Від цих видовищ, від цих вогнів… Це – моє багатство… Це – розкіш, те, що я пережив…

Мені ніхто не вірить… Навіть мама не вірила… Коли після війни почали згадувати, вона дивувалася: «Ти не міг сам це запам’ятати, ти був маленький. Тобі хтось розповів…»

Ні, я сам пам’ятаю…

Вибухають бомби, а я чіпляюся за старшого брата: «Жити хочу! Жити хочу!» Боявся померти, хоча що я міг тоді знати про смерть? Ну що?

Сам пам’ятаю…

Мама віддала нам із братом останні дві картоплини, а сама тільки дивилася на нас. Ми знали, що картоплини ці останні. Я хотів їй залишити… Маленький шматочок… І не зміг. Брат теж не зміг… Нам було соромно. Страшенно соромно.

Ні, я сам…

Побачив першого нашого солдата… По-моєму, це був танкіст, точно не скажу… І побіг до нього:

«Тату!!» А він підняв мене на руки до неба: «Синку!» Я все пам’ятаю…

Я пам’ятаю, як дорослі говорили: «Він – маленький. Не розуміє». А я дивувався: «Які дивні ці дорослі, чому вони вирішили, що я нічого не розумію? Я все розумію». Мені навіть здавалося, що я розумію більше, ніж вони, тому що я не плачу.

Війна – це мій підручник історії. Моя самотність… Я пропустив час дитинства, воно випало з мого життя. Я людина без дитинства, замість дитинства в мене була війна.

Так у житті мене потрясло потім тільки кохання. Коли я закохався… Пізнав кохання…