Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 23

Емма Левіна – 13 років.

Зараз – працівниця друкарні.

Того дня мені залишався рівно місяць до чотирнадцяти років…

– Ні! Ми нікуди не поїдемо, нікуди. Теж мені вигадали – війна! Не встигнемо від’їхати від міста, як вона й закінчиться. Не поїдемо! Не по-ї-їдемо! – так казав мій батько, член партії від тисяча дев’ятсот п’ятого року. Не раз він сидів у царських тюрмах, брав участь у Жовтневій революції.

Але поїхати все ж довелося. Гарненько полили квіти на вікнах, квітів у нас було безліч, зачинили вікна та двері, тільки кватирку залишили відчиненою, щоб кішка могла виходити, коли їй треба. Взяли із собою найнеобхідніше. Тато всіх переконав: через кілька днів повернемося. А Мінськ палав…

Не пішла з нами тільки середня сестра, вона була старшою від мене на три роки. Довго ми про неї нічого не знали. Переживали. А це було вже в евакуації… В Україні… Отримали від сестри лист із фронту, потім ще і ще. Пізніше прийшла подяка від командування частини, де вона служила санінструктором. Кому тільки мама цю подяку не показувала! Пишалася. Голова колгоспу видав нам на честь такої події один кілограм фуражного борошна. Смачними коржиками мама тоді пригощала всіх.

Робили різну селянську роботу, хоча ми зовсім не сільські люди. Але працювали добре. Старша сестра, яка до війни працювала суддею, вивчилася на трактористку. Але невдовзі почали бомбардувати Харків, і ми поїхали далі.

Уже дорогою дізналися, що везуть нас у Казахстан. В одному вагоні з нами їхало сімей десять, в одних була вагітна дочка. Почали бомбардувати потяг, налетіли літаки, ніхто не встиг вискочити з вагону. Тут ми чуємо крик: у вагітної відірвало ногу. Цей жах досі сидить у мене в пам’яті. Жінка почала народжувати… І рідний батько почав приймати пологи. І все це на очах у всіх. Гуркіт. Кров, бруд. Дитина народжується…

Виїхали ми з-під Харкова влітку, а на кінцеву нашу станцію приїхали під зиму. Приїхали в казахські степи. Довго не могла звикнути, що нас не бомблять, не обстрілюють. І був у нас ще один ворог – воші! Величезні, середні, маленькі! Чорні! Сірі! Усякі. Але однаково безжальні, вони не давали спокою ні вдень, ні вночі. Ні, брешу! Коли потяг рухався, вони нас не так кусали. Поводилися більш-менш тихо. Але щойно ми заходили в дім… Боже мій, що вони починали коїти… Боже мій! Уся спина й руки в мене були погризені, були в гнійниках. Коли я знімала кофтинку, мені ставало легше, але в мене більше нічого було надягти. Усе одно довелося кофтинку спалити, така вона була вошива, і я накривалася газетою, ходила одягнена в газету. У мене кофтинка була з газети. Відмивала нас хазяйка такою гарячою водою, що якби я зараз помилася такою водою, то в мене б розлізлася шкіра. А тоді… Це таке щастя – тепла вода. Гаряча!

Мати наша була чудовою господинею, чудовою кулінаркою. Тільки вона могла так приготувати ховраха, що його можна було їсти, хоча м’ясо ховраха вважається не дуже їстівним. Лежить ховрах на столі… Від нього на версту гидкий запах, неймовірно гидкий запах. А іншого м’яса ніякого немає, і нічого в нас немає. І ми їмо цих ховрахів…

Жила поряд із нами дуже гарна, добра жінка. Вона бачила всі наші страждання і сказала мамі: «Нехай ваша дочка допомагає мені по господарству». Надто вже я була квола. Пішла вона в поле, а мене залишила з онуком, показала, що де лежить, щоб я його нагодувала і сама поїла. Я підійду до столу, подивлюся на їжу, а брати боюся. Мені здавалося, що якщо я візьму що-небудь, то все одразу зникне, що це сон. Не те що їсти, я навіть пальцем боялася крихти торкнутися – тільки б усе це не перестало існувати. Я краще дивитимуся, довго дивитимуся. То збоку, то ззаду підійду. Очі боялася заплющити. Так за весь день до рота нічого не взяла. А в цієї жінки були корова, вівці, кури. І вона залишила мені масло, яйця…

Прийшла господиня увечері, питає:

– Їла?

Відповідаю:

– Їла…

– Ну, йди тоді додому. А це мамі віднеси. – І дає мені хлібця. – А завтра знову приходь.

Прийшла я додому, і ця жінка – одразу за мною. Я злякалася: чи не пропало щось? А вона цілує мене і плаче:

– Що ж ти, дурненька, ні крихточки не з’їла? Чому все на місці лежить? – І гладить, гладить мене по голові.

Зими в Казахстані суворі. Топити пічку немає чим. Рятував коров’ячий гній. Рано-вранці встаєш і чекаєш, коли корови вийдуть із двору, підставляєш відро. Бігаєш від корови до корови. І я тут не одна, всі евакуйовані тут. Набереш повне відро, виллєш біля свого дому і швиденько назад. Потім усе це перемішувалося із соломою, висушувалося, і виходили такі чорні коржі. Кизяки. Цим ми опалювали.

Помер тато… Мабуть, у нього розірвалося від жалю за нас серце. Воно давно в нього було хворе.

Мене взяли в ремісниче училище. Видали форму: пальто, взуття, і – хлібну карточку. Я ходила раніше стрижена, а тут у мене вже відросло волосся, я заплітала кіски. Мені вручають комсомольський білет. Сфотографували для газети. Несла білет у руках, а не в кишені. Така дорогоцінність… Боялася в кишеню покласти, раптом загублю. Серце билося: тук-тук-тук. От би тато мене побачив зараз, який би він був щасливий.

Зараз думаю: «Який страшний час, але які чудові були люди». Дивуюся, які ми були тоді! Як вірили! Не хочеться це забувати… Я давно не вірю в Сталіна, в комуністичні ідеї. Цю частину свого життя я хотіла б забути, але я бережу в серці ті переживання. Ту висоту. Я не хочу забувати свої почуття… Дорогоцінні… Удома того вечора мама приготувала справжній чай, із заваркою. Аякже, таке свято! А мені дала, як іменинниці, добавку – ще пів ложечки цукру…