Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 22

«Просимо: можна облизати?»

Оглавление

Вєра Ташкіна – 10 років.

Зараз – робітниця.


Перед війною я багато плакала…

Помер батько. У мами залишилося семеро дітей на руках. Жили ми бідно. Важко. Але потім, під час війни, воно здавалося щастям, це мирне життя.

Дорослі плачуть – війна, а ми не злякалися. Ми часто гралися «у війну», і це слово було нам дуже добре знайоме. Я дивувалася, чому мама всю ніч ридає. Ходить із червоними очима. Тільки пізніше зрозуміла…

Ми їли… воду… Прийде час обіду, мама ставить на стіл каструлю гарячої води. І ми її розливаємо у миски. Вечеря. На столі каструля гарячої води. Білої гарячої води, взимку й зафарбувати її нічим. Навіть трави немає.

Від голоду брат з’їв ріг пічки. Гриз, гриз щодня, коли помітили, у пічці була ямка. Мама брала останні речі, їздила на базар і вимінювала на картоплю, на кукурудзу. Зварить тоді мамалиги, розділить, а ми на каструлю поглядаємо, просимо: можна облизати? Облизували по черзі. А після нас ще кішка лиже, вона теж ходила голодна. Не знаю, що ще їй залишалося в каструлі. Після нас там жодної крапельки. Навіть запаху їжі вже немає. Запах вилизано.

Увесь час ждали наших…

Коли почали бомбити наші літаки, я не побігла ховатися, а помчалася дивитися на наші бомби. Знайшла осколок…

– І де це тебе носить? – зустрічає вдома налякана мати. – Що ти там ховаєш?

– А я не ховаю. Я принесла осколок.

– Ось уб’є, то знатимеш.

– Що ти, мамо! Адже це від нашої бомби осколок.

Хіба він міг мене вбити?

Я його довго зберігала…

Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Подняться наверх