Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 14

Ліда Погоржельська – 8 років.

Зараз – кандидат біологічних наук.

Я все життя згадую цей день… Перший день без тата…

Хотілося спати. Мама підняла нас рано-вранці і сказала: «Війна!». Який тут сон? Почали збиратися в дорогу. Ще страху не було. Усі дивилися на тата, а тато наш поводився спокійно. Як завжди. Він був партійним працівником. Кожному, сказала мама, треба взяти із собою що-небудь. Я нічого не придумала взяти, а сестра молодша захопила ляльку. Мама взяла на руки нашого маленького братика. Тато наздогнав нас уже дорогою…

Я забула сказати, що мешкали ми в місті Кобрині. Недалеко від Бреста. Ось чому війна докотилася до нас уже першого дня. Отямитися не встигли. Дорослі майже не розмовляли, йшли мовчки, їхали на конях мовчки. І ставало страшно. Йдуть і йдуть люди, багато людей, і всі мовчать.

Коли тато нас наздогнав, ми трохи заспокоїлися. Тато в нас у сім’ї в усьому був найголовніший, тому що мама була дуже молодою, вона в шістнадцять років вийшла заміж. Вона не вміла навіть готувати. А тато – сирота, він усе вмів. Я пам’ятаю, як ми любили, коли в тата був час, і він міг що-небудь смачненьке нам приготувати. Для всіх – свято. Мені й зараз здається, що немає нічого смачнішого від манної каші, яку варив тато. Скільки ми їхали без нього, стільки ми на нього чекали. Залишитися під час війни без тата – цього ми уявити не могли. Така в нас була сім’я.

Обоз вийшов великий… Рухався повільно. Іноді всі зупинялися й дивилися на небо. Шукали очима, де наші літаки… Шукали даремно…

Серед дня побачили колону якихось військових. Вони їхали на конях і були одягнені в новеньку червоноармійську форму. Коні ситі. Великі. Ніхто не здогадався, що це диверсанти. Вирішили: наші! Зраділи. Тато вийшов до них назустріч, і я почула мамин крик… Пострілу я не чула… Тільки мамин крик: «А-а-а-а! І-і-і…» Мамин чи не мамин голос? Мамин! Я пам’ятаю, що ці військові навіть не злізли зі своїх коней… Коли мама закричала, я побігла. Усі кудись побігли… Бігли мовчки. Я чула тільки, як наша мама кричить… Я бігла, поки не заплуталася й не впала у високій траві…

До вечора наші коні стояли. Чекали. А ми всі повернулися на це місце, коли темніти почало. Мама сама там сиділа й чекала. Хтось промовив: «Ви погляньте, вона сива». Пам’ятаю, як дорослі копали яму… Як потім нас із сестричкою підштовхували: «Ідіть. Попрощайтеся з батьком». Я ступила два кроки, а далі йти не змогла. Сіла на землю. А сестричка поруч зі мною. Братик спав, він був зовсім маленький, нічого не розумів. А мама наша лежала на возі непритомна, нас до неї не пускали.

Так ніхто з нас і не бачив тата мертвим. І не запам’ятав його мертвим. Я завжди, коли згадувала його, чомусь згадувала в білому кителі. Молодого й гарного. Навіть зараз, а зараз я вже старша за нашого тата.

У Сталінградській області, куди нас евакуювали, мама працювала в колгоспі. Мама, яка нічого не вміла, не знала, як полоти грядки, не відрізняла вівса від пшениці, стала ударницею. У нас не було тата, й у когось ще не було тата. У когось не було мами. Або брата. Або сестри. Або дідуся. Але ми сиротами себе не відчували. Нас жаліли й ростили всі. Пам’ятаю тітоньку Таню Морозову. У неї загинуло двоє дітей, вона жила сама. І вона від себе відривала все для нас, наче наша мама. А це ж була абсолютно чужа людина, але за війну стала рідною. Братик, коли підріс, казав, що в нас немає тата, зате в нас є дві мами: наша мама й тітонька Таня. Так ми всі й росли… Із двома, з трьома мамами…

Ще пам’ятаю, як нас дорогою в евакуацію бомбили, і ми бігли ховатися. Ми бігли ховатися не до мами, а до солдатів. Закінчиться бомбардування, мама нас лає, що ми від неї тікаємо. Але все одно, як знову почнуть бомбити, біжимо до солдатів.

Коли звільнили Мінськ, вирішили повертатися. Додому. У Білорусь. Мама наша – корінна мінчанка, але коли ми вийшли на Мінському вокзалі, вона не знала, куди йти. Це було інше місто. Самі руїни… Пісок із каміння…

Я вже навчалася в Горецькій сільгоспакадемії… Мешкала в гуртожитку, було нас в кімнаті вісім осіб. Усі – сироти. Ніхто нас окремо не поселяв, не збирав – нас було багато. Не одна кімната. Пам’ятаю, як ми вночі всі кричали… Я могла зірватися з ліжка й стукати у двері… Кудись рвалася… Дівчата мене ловили. Тоді я починала плакати. І вони за мною. Усією кімнатою ревма ревіли. А зранку треба йти на заняття і слухати лекції.

А одного разу я на вулиці зустріла чоловіка, схожого на тата. Наче мій тато. Довго йшла за ним… Я ж не бачила тата мертвим…