Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 5

Наташа Голик – 5 років.

Зараз – коректор.

Я навчилася молитися… Часто згадую, як під час війни я навчилася молитися…

Сказали – війна, я, і це зрозуміло, у п’ять років не уявляла жодних картин. Жодних страхів. Але від страху, саме від страху, заснула. І спала два дні. Два дні лежала, наче лялька. Усі думали, що я померла. Мама плакала, а бабуся молилася. Вона молилася два дні та дві ночі.

Я розплющила очі, і перше, що пам’ятаю, – світло. Яскраве-яскраве світло, незвичайно яскраве. Мені від цього світла стало боляче. Чую чийсь голос, пізнаю: це моєї бабусі голос. Бабуся стоїть перед іконою й молиться. «Бабусю… Бабусю…» – покликала я її. Вона не озирнулася. Не повірила, що це я її кличу… Я вже прокинулася… Розплющила очі…

– Бабусю, – потім запитувала я, – як ти молилася, коли я помирала?

– Я просила, аби твоя душа повернулася.

За рік померла наша бабуся. Я вже вміла молитися. Я молилася й просила, аби її душа повернулася.

А вона не повернулася…