Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 19

Лариса Лисовська – 6 років.

Зараз – бібліотечний працівник.

Згадую про мого тата… І про мого братика…

Тато був у партизанах. Фашисти його схопили й розстріляли. Мамі жінки підказали, де їх стратили: тата і ще кількох чоловіків. Вона побігла туди, де вони лежали… Усе життя згадувала, що було холодно, крижана кірка на калюжах. А вони лежали в самих шкарпетках… Чекала нашого братика.

Нам треба було ховатися. Партизанські сім’ї заарештовували. Забирали з дітьми… На накритих брезентом машинах…

Довго сиділи в сусідів у льосі. Уже починалася весна… Лежали на картоплі, а картопля проростала… Заснеш, а вночі росточок вискочить і лоскоче біля носа. Наче жучок. Жучки в мене жили в кишенях. У шкарпетках. Я їх не боялася ні вдень, ні вночі.

Вийшли ми з льоху, і мама народила братика. Він підріс, почав розмовляти, і згадуємо ми тата:

– Тато був високий…

– Сильний… Як підкине мене на руках!

Це ми із сестрою кажемо, а братик питає:

– А я де був?

– Тебе тоді не було…

Він починає плакати, тому що його не було, коли був тато…