Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 15

Володя Чистоклєтов – 10 років.

Зараз – музикант.

Це був гарний ранок…

Ранкове море. Синє і спокійне. Перші дні, як я приїхав у дитячий санаторій Совєт-Квадже на Чорному морі. Почули гудіння літаків… Я пірнув у хвилі, але й там, під водою, було чути це гудіння. Ми не злякалися, а почали гратися «у війну», не знаючи, що десь уже йде війна. Не гра, не військові навчання, а війна. Через кілька днів нас відправили додому.

Я – в Ростов. На місто вже падали перші бомби. Усі готувалися до вуличних боїв: копали щілини, будували барикади. Училися стріляти. А ми, діти, вартували ящики, в які складали пляшки із запалювальною сумішшю, підвозили пісок і воду на випадок пожежі.

Усі школи перетворилися на госпіталі. У нашій сімдесятій школі було розташовано армійський польовий госпіталь для легкопоранених. Туди скерували маму. Їй дозволяли й мене брати із собою, щоб не залишався сам удома, а коли відступали, куди їхав госпіталь, туди їхали й ми.

Після чергового бомбардування запам’ятав купу книжок серед розбитого каміння, підібрав одну, вона називалася «Життя тварин». Велика, з гарними картинками. Усю ніч не спав, читав і не міг відірватися… Пам’ятаю, що воєнних книжок я не взяв, читати про війну вже не хотілося. А ось про тварин, про птахів…

У листопаді сорок другого… Начальник госпіталю наказав видати мені форму, щоправда, її довелося терміново перешивати. А чоботи на мене не могли знайти цілий місяць. Так я став вихованцем госпіталю. Солдатом. Що робив? Самі бинти могли звести з розуму. Їх завжди бракувало. Доводилося прати, сушити, скручувати. Спробуйте скрутити тисячу штук на день! А я наловчився ще швидше за дорослих. Зграбно вийшла й перша самокрутка… У день мого дванадцятиліття старшина з усмішкою вручив мені пачку махорки, як повноправному бійцю. Покурював… Тайкома від мами… Випендрювався, звісно. До того ж і страшно… Я ледве до крові звик. Боявся обгорілих. Із чорними обличчями…

Коли розбомбили вагони із сіллю та парафіном, і те, й інше придалося. Сіль – кухарям, парафін – мені. Довелося опанувати спеціальність, не передбачену жодними військовими списками – робив свічки. Це ще гірше за бинти! Моїм завданням було, щоб свічки довго горіли, ними користувалися, коли не було електрики. Під час бомбардувань. Лікарі не припиняли операцій ані під бомбами, ані під обстрілом. Уночі лише зачиняли вікна. Завішували простирадлами. Ковдрами.

Мама плакала, а я все одно мріяв утекти на фронт. У те, що мене можуть убити, не вірив. Послали одного разу за хлібом… Трохи проїхали, почався артобстріл. Били з мінометів. Сержанта вбило, візника вбило, мене контузило. Я втратив мову, а коли через якийсь час заговорив, усе одно залишилося заїкання. Воно й зараз у мене є. Усі дивувалися, що я залишився живим, а в мене було інше відчуття – хіба мене можуть убити? Як це мене можуть убити? Проїхали ми з госпіталем усю Білорусь. Польщу… Я вивчив польські слова…

У Варшаві… Серед поранених виявився чех – тромбоніст Празької опери! Начальник госпіталю зрадів йому і, коли той почав видужувати, попросив пройти палатами, пошукати музик. Оркестр вийшов чудовий. Мене навчили грати на альті, на гітарі навчився вже сам. Ми грали, а солдати плакали… Грали ми веселі пісні…

Так доїхали до Німеччини…

У розбитому німецькому селищі побачив: дитячий велосипед валяється. Зрадів. Сів і поїхав. Гарно так іде! Я за війну жодної дитячої речі не бачив. Забув, що вони десь існують. Дитячі іграшки…

Я забув… Забув, тому що виріс на війні…