Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 20

Ніна Ярошевич – 9 років.

Зараз – учителька фізкультури.

У нас всі переживали велику подію…

Увечері до старшої сестри приходив жених свататися. Усі до ночі обговорювали, коли весілля, де молоді будуть розписуватися, скільки покликати гостей. А із самого ранку батька викликали у військомат. Уже по селу загомоніли – війна! Мама розгубилася: що робити? Я тільки про одне думала: хоч би пережити цей день. Мені ще ніхто не пояснив, що війна – це не день і не два, а це може бути дуже довго.

І ось літо, спекотний день. Хочеться піти на річку, а мама нас збирає в дорогу. У нас був іще брат, його тільки-но забрали з лікарні, там йому зробили операцію на нозі, і він повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всім». Куди? Ніхто нічого не знав. Пройшли кілометрів п’ять. Брат кульгав і плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько. Чоловіки, які вранці пішли у військомат, усі повернулися, німці вже зайняли наш райцентр. Місто Слуцьк.

Летіли перші бомби – я стояла і слідкувала за ними, поки вони на землю не падали. Хтось підказав, що треба відкривати рота, щоб не оглушило. І ось відкриваєш рота, затуляєш вуха і все одно чуєш, як вони летять. Виють. Це так страшно, що шкіра не лише на обличчі, на всьому тілі напружується. Висіло в нас на дворі відро. Коли все вщухло, зняли його: нарахували п’ятдесят вісім пробоїн. Відро біле, зверху їм здалося, що це хтось стоїть у білій хустині, й вони стріляли…

Німці в’їхали в село на великих машинах, замаяних березовими гілками. Так у нас прикрашали, коли було весілля. Наламають-наламають березових гілок… Ми роздивлялися їх через тин, тоді парканів не було, а тини. Лозові. Приглядалися… На звичайних людей наче схожі… Я хотіла побачити, які в них голови? Чомусь у мене було таке уявлення, що в них нелюдські голови… Уже йшов поголос, що вони вбивають. Палять. А вони їдуть, сміються. Веселі, засмаглі.

Уранці робили фіззарядку у дворі школи. Обливалися холодною водою. Закачали рукави, сіли на мотоцикли і поїхали. Веселі, засмаглі…

За кілька днів за селом біля молокозаводу викопали велику яму, і щодня о п’ятій-шостій ранку звідти було чути постріли. Як почнуть там стріляти, навіть півні перестають співати, ховаються. Їдемо ми з батьком у надвечір’ї на возі, він притримав коня недалеко від тої ями. «Піду, – каже, – погляну». Там і його двоюрідну сестру розстріляли. Він іде, а я за ним.

Раптом батько повертається, затуляє від мене яму: «Повертайся. Тобі далі не можна». Я тільки побачила, коли переступала струмок, що вода в ньому червона… І як ворони піднялися. Їх було так багато, що я закричала… А батько після цього кілька днів нічого їсти не міг. Побачить ворону і в хату біжить, трясеться весь… У лихоманці…

У Слуцьку в парку повісили дві партизанські родини. Стояли великі морози, повішені були такі замерзлі, що коли їх хитало вітром, вони дзвеніли. Дзвеніли, наче замерзлі дерева в лісу… Цей дзвін…

Коли нас визволили, батько пішов на фронт. Пішов із армією. Уже без нього мені пошили першу сукню за війну. Пошила її мама з онучів, вони були білі, вона їх пофарбувала чорнилами. На один рукав чорнил не вистачило. А мені хотілося показати подружкам нову сукню. І я стояла у хвіртці боком, тобто гарний рукав показувала, а поганий ховала. Мені здавалося, що я така ошатна, така гарна!

У школі переді мною сиділа дівчинка Аня. У неї загинули батько з матір’ю, вона мешкала з бабусею. Вони були біженцями, з-під Смоленська. Школа їй купила пальто, валянки й блискучі калоші. Учителька принесла й поклала все це їй на парту. А ми сиділи принишклі, тому що ні в кого з нас не було ні таких валянків, ні такого пальта. Ми заздрили. Хтось із хлопців штовхнув Аню і сказав: «Оце пощастило!» Вона впала на парту й заплакала. Плакала безупину всі чотири уроки.

Повернувся з фронту батько, всі прийшли подивитися на нашого тата. І на нас, тому що до нас повернувся тато.

Першою прийшла ця дівчинка…