Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 28

Ліля Мельникова – 7 років.

Зараз – учителька.

Я мала піти в перший клас…

Мені вже буквар купили і портфель. Я найстарша. Сестрі Раї було п’ять років, а нашій Томочці – три роки. Жили ми в Розсонах, батько наш працював директором лісгоспу, але за рік до війни він помер. Жили ми з мамою.

Того дня, коли до нас докотилася війна, ми всі троє були в дитячому садку, і найменша теж. І ось усіх дітей забрали, а ми залишилися, за нами ніхто не приходить. Нам страшно. Мама прибігла остання. Вона працювала в лісгоспі, вони палили якісь папери, закопували. І вона затрималася.

Мама сказала, що будемо евакуюватися, нам дали підводу. Треба було взяти із собою найнеобхідніші речі. Пам’ятаю, що в коридорі стояв кошик, поставили ми цього кошика на віз, сестричка взяла свою ляльку. Мама хотіла ляльку залишити… Лялька була велика… Сестра почала плакати: «Я її не залишу!» Виїхали за Розсони, й перевернувся наш віз, розкрився кошик і звідти посипалося взуття. Виявилося, що ми нічого не взяли із собою: ні поїсти, ні зміни одягу. Мама розгубилася й переплутала кошики, взяла той, в який збирала взуття для ремонту.

Не встигли ми зібрати це взуття, як налетіли літаки й почали бомбардувати, обстрілювати з кулеметів. Ляльку нашу прострелили наскрізь, а сестричка залишилася абсолютно цілою, навіть без подряпини. Плакала: «Я її все одно не залишу».

Повернулися ми назад і почали жити вже за німців. Мама носила продавати речі батька, пам’ятаю, що вперше вона виміняла костюм на горох. Місяць їли гороховий суп. Суп закінчився. Була в нас велика стара ковдра, ватяна. Мама шила з неї бурки, якщо хтось просив, їй платили, як могли. Часом у нас була затирка, часом яйце одне на всіх… А часто – й нічого не було. Мама тільки обійме й погладить…

Мама не говорила, що вона допомагає партизанам, але я здогадувалася. Вона часто кудись ішла й не признавалася – куди. Коли вона йшла щось міняти, то ми про це знали, а тут вона йшла – і все. Я пишалася мамою й казала своїм сестричкам: «Незабаром прийдуть наші. Прийде дядя Ваня (це татів брат)». Він воював у партизанах.

Того дня мама налила молоко в пляшку, поцілувала нас і пішла, а двері зачинила на ключ. Ми троє залізли під стіл, зі столу звисала велика скатерка, під нею тепло, і гралися в «дочки-матері». Раптом чуємо тріщання мотоциклів, потім страшний грюкіт у двері, і чоловічий голос зі спотворенням вимовляє мамине прізвище. Неправильно. Я відчула щось недобре. А в нас під вікном з боку городу стояла драбина, ми непомітно спустилися по ній. Швиденько. Я схопила одну сестру за руку, другу посадила на шию, це в нас називалося «ати-бати», і ми вийшли на вулицю.

Там зібралося багато людей. І дітей. Ті, хто приїхав за мамою, нас не знали і не знайшли. Вони ламають двері… А я бачу, що на дорозі з’явилася мама, така маленька, така худенька. І німці її побачили, вони побігли на гірку, схопили маму, заламали їй руки й почали бити. А ми біжимо й кричимо всі втрьох, кричимо щосили: «Мамо! Мамо!». Заштовхнули її в мотоциклетну коляску, вона тільки крикнула сусідці: «Феню мила, ти приглянь за моїми дітьми». Нас сусіди відвели від дороги, але кожен боявся до себе брати: а раптом прийдуть за нами? І ми пішли плакати в канаву. Додому не можна, нам уже розповіли, що в сусідньому селі забрали батьків, а дітей спалили, зачинили в будинку і спалили. Боїмося зайти у свій дім… Так продовжувалося, мабуть, три дні. То ми в курятнику сидимо, то до городу нашого підійдемо. Їсти хочеться, а в городі нічого не чіпаємо, тому що мама сварилася, що ми рано рвемо моркву, коли вона ще не виросла, горох обриваємо. Ми нічого не беремо й кажемо одна одній, мовляв, наша мама хвилюється, що ми без неї все понищимо на городі. Звісно, вона так думає. Вона не знає, що ми нічого не чіпаємо. Слухаємося. Дорослі передавали, а діти приносили нам: хто – брукву варену, хто – картоплину, хто – буряк…