Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 18

Володя Парабкович – 12 років.

Зараз – персональний пенсіонер.

Я ріс без мами…

Ніколи не пам’ятаю себе маленьким… Мама моя померла, коли мені було сім років. Жив у тітки. Пас корів, рубав дрова, ганяв коней на випас. Не бракувало справ і на городі. Зате взимку каталися на дерев’яних саночках і саморобних ковзанах, теж дерев’яних, підбитих залізяками й підв’язаних до луб’яних постолів мотузками, ходили на лижах із дощок і клепок розсохлих бочок. Усе робив собі сам…

Досі пам’ятаю, як я надягнув перші свої черевики, куплені батьком. І яке було горе, коли подряпав їх сучком у лісі. Мені так їх було шкода, що я думав: краще було би порізати ногу – загоїлася б. У цих же черевиках я ішов з батьком з Орші, коли місто бомбардували фашистські літаки.

Вони нас розстрілювали впритул… Люди падали на землю… У пісок, у траву… «Заплющ очі, синку… Не дивися…» – просив батько. Я боявся дивитися й на небо – там було чорно від літаків, і на землю – скрізь лежали вбиті. Близько пролетів літак… Батько теж упав і не підвівся. Я сидів над ним: «Тату, розплющ очі… Тату, розплющ очі». Якісь люди кричали: «Німці!» – і тягнули мене за собою. А до мене не доходило, що батько вже не встане, і ось так у поросі, на дорозі, я його повинен кинути. На ньому ніде не було крові, він просто мовчки лежав. Мене від нього відтягнули силоміць, але багато днів я йшов і озирався, чекав – батько мене дожене. Прокидався вночі… Прокидався від його голосу… Я не міг повірити, що батька в мене вже немає. Так залишився я сам і в одному сукняному костюмі.

Після довгих поневірянь… Їхав потягом, ішов пішки… Забрали мене в дитячий будинок міста Мелекеса Куйбишевської області. Кількаразово намагався втекти на фронт, але щоразу це закінчувалося невдало. Ловили й повертали. І, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя помогло. У лісі, під час заготівлі дров, я не втримав сокиру, вона відскочила від дерева і вдарила мені по пальцю правої руки. Вихователька перев’язала мене своєю хустинкою й відправила в міську поліклініку.

На зворотному шляху до дитбудинку із Сашком Ляпіним, якого відправили разом зі мною, біля міському комсомолу ми помітили моряка в безкозирці зі стрічками, він приклеював на дошці об’яву. Підійшли ближче й побачили, що це правила прийому до школи юнг Воєнно-Морського Флоту на Соловецьких островах. Школа юнг комплектувалася тільки добровольцями. Перевагу в наборі віддавали дітям моряків і вихованцям дитячих будинків. Наче зараз чую голос цього моряка:

– Ну, що, хочете бути моряками?

Відповіли йому:

– Ми з дитячого будинку.

– Тоді заходьте у міськом і пишіть заяву.

Не передати захвату, який охопив нас у той момент. Адже це був прямий шлях на фронт. А я вже не вірив, що зможу помститися за батька! Встигну на війну.

Зайшли до міському комсомолу й написали заяву. Через кілька днів ми вже проходили медичну комісію. Один із членів комісії подивився на мене:

– Дуже він худенький і маленький.

А інший, в офіцерській формі, зітхнув:

– Нічого, підросте.

Нас перевдягнули, ледве підібравши потрібні розміри. Побачивши себе в дзеркалі в морській формі, в безкозирці, я був щасливий. Ще через добу ми вже пливли на пароплаві до Соловецьких островів.

Усе нове. Незвичне. Глибока ніч… Стоїмо на палубі… Моряки женуть нас спати:

– Ішли б ви, хлопці, в кубрик. Там тепло.

Рано-вранці побачили монастир, що сяяв на сонці, й облитий золотом ліс. Це й були Соловецькі острови, де відкривалася перша в країні школа юнг Воєнно-Морського Флоту. Але перш ніж розпочати заняття, ми повинні були побудувати школу, а точніше – землянки. Соловецька земля – суцільний камінь. Бракувало пилок, сокир, лопат. Навчилися робити все вручну: копати важкий ґрунт, пиляти сторічні дерева, корчувати пні, теслювати. Після роботи йшли відпочивати в холодні намети, постіллю були матраси й наволочки, набиті травою, під ними лежали ялинові лапки. Накривалися шинелями. Прали самі, вода з кригою, плакали, як зашпори заходили в руки.

У сорок другому році… Прийняли військову присягу… Нам видали безкозирки з написом «Школа юнг ВМФ», але, на наш жаль, не з довгими конами на плечах, а з бантиком на правому боці. Вручили рушниці. На початку сорок третього… Я потрапив для проходження служби на гвардійський есмінець «Сообразительный». Для мене все було вперше: гребені хвиль, в які заривався носом корабель, «фосфорна» доріжка від гребних гвинтів, що старанно лопатили солону морську воду… Перехопило дихання…

– Страшно, синку? – запитав командир.

– Ні, – я не замислився ані на мить. – Гарно!

– Якби не війна, було б гарно, – сказав командир і чомусь відвернувся.

Мені було чотирнадцять років…