Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 3

Женя Белькевич – 6 років.

Зараз – робітниця.

Я запам’ятала… Я була зовсім маленька, але я все запам’ятала…

Червень сорок першого року…

Останнє, що я запам’ятала з мирного життя – казку, мама читала її на ніч. Мою улюблену – про Золоту рибку. Я завжди в Золотої рибки теж що-небудь просила: «Золота рибко… Дорогенька Золота рибко…» І сестричка просила. Вона просила інакше: «Щучим велінням, моїм хотінням…». Хотіли, щоб ми поїхали на літо до бабусі і щоб тато з нами поїхав. Він такий веселий…

Вранці прокинулася від страху… Від якихось незнайомих звуків…

Мама з татом думали, що ми спимо, а я лежала поряд із сестричкою і прикидалася, що сплю. Бачила: тато довго цілував маму, цілував обличчя, руки, а я дивувалася, що ніколи раніше він так її не цілував. У двір вони вийшли, тримаючись за руки, я підскочила до вікна – мама повисла в тата на шиї й не відпускала його. Він відірвав її від себе й побіг, вона наздогнала й знову не пускає і щось кричить. Тоді я теж закричала: «Тату! Тату!»

Прокинулися сестричка та братик Вася, сестричка дивиться, що я плачу, й вона закричала: «Тату!» Вискочили ми всі на ґанок: «Тату!!» Батько побачив нас і, як зараз пам’ятаю, охопив голову руками й пішов, навіть побіг. Він озирнутися боявся…

Сонце світило мені в обличчя. Так тепло… І тепер не віриться, що мій батько того ранку йшов на війну. Я була зовсім маленька, але, здається мені, я розуміла, що бачу його востаннє. І вже ніколи не зустріну. Я була зовсім… Зовсім маленька…

Так і зв’язалося в мене у пам’яті, що війна – це коли немає тата…

А потім пам’ятаю: чорне небо і чорний літак. Біля шосе лежить наша мама, розкинувши руки. Ми просимо її встати, а вона не встає. Не підводиться. Солдати загорнули маму в плащ-намет і поховали в піску, на тому ж місці. Ми кричали і просили: «Не закопуйте нашу мамку в ямку. Вона прокинеться, і ми підемо далі». На піску повзали якісь великі жуки… Я не могла уявити, як мама житиме під землею з ними. Як ми її потім знайдемо, як ми зустрінемося? Хто напише нашому таткові?

Хтось із солдатів запитував мене: «Дівчинко, як тебе звати?» А я забула… «Дівчинко, а як твоє прізвище? Як звати твою маму?» Я не пам’ятала… Ми сиділи біля маминого горбочка до ночі, поки нас не підібрали й не посадили на воза. Повний віз дітей. Віз нас якийсь дідусь, збирав усіх на дорозі. Приїхали ми в чуже село, і розібрали нас по хатах чужі люди.

Я довго не розмовляла. Тільки дивилася.

Потім пам’ятаю – літо. Яскраве літо. Чужа жінка гладить мене по голівці. Я починаю плакати. І починаю говорити… Розповідати про маму й про тата. Як тато біг від нас і навіть не озирнувся… Як мама лежала… Як повзали жуки на піску…

Жінка гладить мене по голівці. У ці хвилини я зрозуміла: вона схожа на мою маму…