Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 27

Діма Суфранков – 5 років.

Зараз – інженер-механік.

До цього я боявся тільки мишей. А тут одразу стільки страхів… Тисяча страхів…

Не так по моїй дитячій свідомості вдарило слово «війна», як налякало слово «літаки». «Літаки!» – і мати нас згрібає з печі. А ми боїмося з печі злізати, боїмося з хати виходити, поки вона одного зніме, інший назад лізе. Нас – п’ятеро. І ще – улюблена кішка.

Літаки нас розстрілюють…

Менших братиків… Їх мама рушниками до себе прив’язувала, а старші самі бігли. Коли ти маленький… Ти живеш в іншому світі, ти не дивишся згори, а живеш близько до землі. Літаки ще страшніші, бомби ще страшніші. Я пам’ятаю, як заздрив жучкам: вони такі маленькі, що завжди можуть де-небудь сховатися, в землю заповзуть… Мені здавалося, що коли помру, то стану звіром, утечу в ліс.

Літаки нас розстрілюють…

Двоюрідна моя сестра, їй було десять років, несла нашого братика трьох років. Бігла-бігла, сил не вистачило, й вона впала. І пролежали вони в снігу всю ніч, і він замерз, а вона жити залишилася. Викопали ямку його поховати, вона не дає: «Мишенько, не помирай! Навіщо ти помираєш?»

Утекли ми від німців і жили в болоті… На острівцях… Курені собі збудували і в них жили. Курені – це такі будиночки: самі голі колоди й дірка вгорі… Для диму… А внизу – земля. Вода. І взимку, і влітку там жили. На соснових гілках спали. Повернулися одного разу з мамою з лісу в село, хотіли що-небудь у своїй хаті взяти. Там – німці. Хто прийшов, усіх зігнали в школу. Поставили на коліна й націлили на нас кулемети. І ми, діти, одного зросту з кулеметами.

Чуємо: в лісі стріляють. Німці: «Партизани! Партизани!» – і до машин. Швидко поїхали. А ми – в ліс.

Після війни я боявся заліза. Лежить осколок, а в мене страх, що він ще раз вибухне. Сусідська дівчинка – три роки й два місяці… Я запам’ятав… Мама її над труною повторювала: «Три роки й два місяці… Три роки й два місяці…» Вона знайшла «лимонку»… І почала колисати, наче ляльку… У ганчірку загорнула й колише. Граната маленька, наче іграшка, тільки важка. Мати добігти не встигла…

Після війни в нашому селі Старі Головчиці Петриківського району ще два роки ховали дітей. Воєнне залізо валялося скрізь. Підбиті чорні танки, бронетранспортери. Шматки мін, бомб…

А в нас же іграшок не було… Потім його почали збирати й відправляти кудись на заводи. Мама пояснила, що з цього заліза почнуть відливати трактори. Верстати, швейні машинки… Якщо я бачив новий трактор, я не підходив до нього, чекав, що він вибухне. І стане чорним, як танк…

Я знав, із якого він заліза…