Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 24

Ніна Рачицька – 7 років.

Зараз – робітниця.

Згадуються якісь уривки… Іноді – дуже яскраво… Як німці приїхали на мотоциклах… У кожного було відро, й вони торохтіли цими відрами. А ми сховалися… У мене ще було двоє маленьких братиків – чотири і два роки. Ми з ними сховалися під ліжко і весь день просиділи там. Поки вони не перестали торохтіти…

Я дуже здивувалася, що молодий фашистський офіцер, який у нас оселився, був в окулярах. А я собі уявляла, що в окулярах ходять лише вчителі. Він жив із денщиком в одній половині будинку, а ми – в іншій. Братик, найменший, у нас застудився й сильно кашляв. У нього була висока температура, він весь горів, плакав уночі. Уранці офіцер заходить на нашу половину й каже мамі, що якщо кіндер плакатиме й не даватиме йому спати вночі, то він його «пуфпуф» – і показує на свій пістолет. Уночі, тільки-но брат закашляє чи заплаче, мати хапає його в ковдру, біжить на вулицю і там колише, поки він не засне або не заспокоїться. Пуф-пуф…

Забрали в нас усе, ми голодували. На кухню не пускали, варили вони там тільки собі. Брат маленький, він почув запах і поповз на цей запах. А вони щодня варили гороховий суп, дуже чути, як пахне цей суп. Через п’ять хвилин долинув крик мого брата, страшний вереск. Його облили окропом на кухні, облили за те, що він просив їсти. А він був такий голодний, що підійде до мами: «Звари моє каченя». Каченя в нього було найулюбленішою іграшкою, він нікому його раніше в руки не давав. Спав із ним.

Наші дитячі розмови…

Сядемо й розмірковуємо: якщо зловити мишу (а їх під час війни розвелося багато – й удома, й у полі), чи можна її з’їсти? Чи їдять синичок? Чи їдять сорок? Чому мама не зварить суп із жирних жуків?

Не давали вирости картоплі, лазили в землю руками й перевіряли: велика вона чи маленька? І чому все так повільно росте: й кукурудза, й соняхи…

Останнього дня… Перед своїм відступом німці підпалили наш дім. Мама стояла, дивилася на вогонь, і в неї ні сльозинки на обличчі. А ми втрьох бігали й кричали: «Домику, не гори! Домику, не гори!» Винести з будинку нічого не встигли, я тільки схопила свій буквар. Усю війну я рятувала його, берегла. Спала з ним, він у мене завжди під подушкою. Дуже хотіла вчитися. Потім, коли ми в сорок четвертому році пішли в перший клас, мій буквар був один на тринадцять дітей. На весь клас.

Залишився в пам’яті перший післявоєнний концерт у школі. Як співали, як танцювали… Я відбила долоні… Плескала й плескала… Мені було весело, поки якийсь хлопчик не вийшов на сцену й не почав читати вірш. Він читав голосно, вірш був довгий, але я почула одне слово – «війна». Озираюся: всі сидять спокійно. А в мене страх – тільки війна закінчилася і знову війна? Я це слово чути не могла. Зриваюся й біжу додому. Прибігаю, мама щось варить на кухні: отже, ніякої війни немає. Тоді я – назад, у школу. На концерт. Знову плескаю.

Тато наш з війни не повернувся, мамі прислали папірець, що він пропав безвісти. Піде мама на роботу, ми зберемося втрьох і плачемо, що тата немає. Перевернули дім, шукали папірець, де було про тата. Думали: там не написано, що тата вбили, там написано – тато пропав безвісти. Порвемо цього папірця, і прийде звістка, де наш тато. Але ми папірця не знайшли. А коли прийшла з роботи мама, вона не могла зрозуміти, чому вдома такий безлад. Вона запитала в мене: «Що ви тут робили?» За мене відповів молодший брат: «Тата шукали…»

До війни любила, коли тато розповідав казки, він знав багато казок і вмів їх розповідати. Після війни казки я вже не хотіла читати…