Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 9

Мишко Майоров – 5 років.

Зараз – кандидат сільськогосподарських наук.

Під час війни я любив сни… Я любив сни про мирне життя, про те, як ми жили до війни…

Перший сон…

Бабуся впоралася з господарськими справами… Я чекаю на цей момент. Ось вона підсуває стіл до вікна, розстеляє матерію, накладає на неї вату, накриває її іншим шматком матерії й починає стьобати ковдру. У мене теж є робота: з одного боку ковдри бабуся вбиває цвяшки, до них по черзі прив’язує шпагат, який натирає крейдою, а я натягаю його з іншого боку. «Тягни, Мишенько, сильніше», – просить бабуся. Я натягую – вона відпускає: бах – і готова крейдяна смужка на червоному чи синьому сатині. Смужки перехрещуються, виходять ромбики, по них біжать стібки чорних ниток. Наступна операція: бабуся розкладає паперові викрійки (зараз це називається трафаретом), і на зметаній ковдрі з’являється малюнок. Дуже гарно й цікаво. Моя бабуся майстриня й сорочки строчити, особливо комірці їй вдаються. Її ручна машинка «Зінгер» працює й тоді, коли я вже сплю. І дідусь спить.

Другий сон…

Дідусь чоботарює. У мене й тут є діло – готувати дерев’яні шпильки. Зараз усі підошви – на залізних гвіздках, але вони іржавіють, і підошва швидко відлітає. Може, й тоді вже використовувалися залізні гвіздки, але я пам’ятаю дерев’яні. Із рівної, без сучків, колодки старої берези треба було напиляти кружки й залишити висихати під повіткою, потім настругати брусочки товщиною близько трьох сантиметрів і довжиною сантиметрів із десять і теж просушити. Із отих брусочків легко відколоти поперечні пластинки товщиною два-три міліметри. Швецький ніж гострий, і ним легко зрізати край пластинки з двох боків: упреш її у верстак – жик-жик, і пластинка гостра, а потім уже колеш гвіздки-шпильки. Дідусь наколюшкою (таке шевське шило) наколює отвір у підошві чобота, вставляє шпильку, стук шевським молотком! – і гвіздок у підошві. Шпильки набивають у два ряди, це не лише гарно, а й дуже міцно: від вологи сухі березові гвіздки тільки розбухнуть і ще міцніше триматимуть підошву, і вона не відпаде, аж доки не зноситься.

А ще дідусь підшиває валянки, вірніше, робить другу підошву на валянках, вони тоді довше служать і можна в них ходити без калош. Або обшиває шкірою задник валянка, аби в калошах той не швидко протирався. Мій обов’язок – сучити лляну нитку, смолити варом і вощити воском дратовку, засилювати її в голку. Але шевська штопальна голка – велика цінність, і тому дідусь найчастіше користується щетиною, найзвичайнішою щетиною із загривка дикого кабана, можна і з домашнього, але та м’якіша. У дідуся такої щетини – цілий жмут. Нею можна й підошву пришити, й маленьку латочку в незручному місці: щетинка гнучка і де завгодно пролізе.

Третій сон…

Старші хлопці в сусідському великому сараї організували театр, іде вистава про прикордонників і шпигунів. Квитки по десять копійок, а в мене немає, і мене не пускають, починаю плакати: я теж хочу «побачити війну». Заглядаю тайкома в сарай, «прикордонники» там у справжніх гімнастерках. Спектакль приголомшує…

Далі сни мої обривалися…

Незабаром я побачив солдатські гімнастерки в нас удома… Бабуся годувала втомлених і запорошених солдатів, а вони говорили: «Німець пре». Я почав чіплятися до бабусі: «А які вони, німці?»

Складаємо на воза клунки, мене саджають на них… Кудись їдемо… Потім повертаємося… У нас у хаті – німці! Вони схожі на наших солдатів, тільки в іншій формі і веселі. Ми з бабусею і мамою тепер живемо за пічкою, а дідусь – у сарайчику. Бабуся вже не стьобає ковдри, дідусь не шевцює. Одного разу відсуваю запону: в кутку біля вікна сидить німець у навушниках і крутить ручки рації, чути музику, потім чітко російською… Інший німець у цей час намазував масло на хліб, побачив мене і махнув ножем біля самого мого носа, я ховаюся за полог і вже не вилізаю з-за пічки.

Вулицею повз наш будинок ведуть чоловіка в горілій гімнастерці, босого, зі зв’язаними дротом руками. Чоловік увесь чорний… Потім я бачив його повішеним біля сільради. Казали, що це наш льотчик. Уночі він мені приснився. Уві сні він висів у нас у дворі…

Із тих днів… Усе пам’ятається в чорному кольорі: чорні танки, чорні мотоцикли, німецькі солдати в чорній формі. Я не впевнений, що все це було насправді тільки чорним, але я так запам’ятав. Так воно лежить у пам’яті… Чорно-біла плівка… У школу я ще не ходив, але читати й рахувати вмів. Рахував танки, їх було багато, так багато, що білий сніг перетворювався на чорний.

…Мене закутують у щось теж чорне, і ми ховаємося на болоті. Увесь день і всю ніч. Ніч холодна. Кричать страшним голосом незнайомі птахи. Здається, що місяць світить надто яскраво. Страх!! А якщо нас побачать або почують німецькі вівчарки? Іноді долинав їхній хрипкий гавкіт. Уранці – додому! Я хочу додому! Усі хочуть додому, в тепло! Але дому вже немає, тільки купа димлячих головешок. Погоріле місце… Після великого вогнища… Знаходимо в золі велику грудку солі, яка завжди в нас лежала на припічку. Акуратно зібрали сіль, потім і глину, змішану із сіллю, зсипали її у глек. Це все, що залишилося від нашого дому…

Бабуся мовчала, мовчала, а вночі заголосила: «Ох, моя ти хатко! Ох, моя ти хатко! Тут я дівувала-а-а-а… Сюди свати приїжджали-и-и-и… Тут дітей народила-а-а-а…» Вона ходила нашим чорним двором, наче привид.

Уранці я розплющив очі – ми спимо на землі. На нашому городі…