Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 16

Ваня Тітов – 5 років.

Зараз – меліоратор.

Чорне небо…

Чорні товсті літаки… Вони гудуть низько. Над самою землею. Це – війна. Як я пам’ятаю… Пам’ятаю окремими спалахами…

Нас бомбили, а ми ховалися в саду за старими яблунями. Усі п’ятеро. У мене було ще четверо братиків, найстаршому – десять років. Він навчив, як треба ховатися від літаків – за великими яблунями, де багато листя. Мама збирала нас і несла у льох. А в льосі було страшно. Там жили щурі з маленькими пронизливими очицями, які палали в темряві. Палали неприродним блиском. Ще щурі вночі повискували. Гралися.

Коли німецькі солдати зайшли в хату, ми сховалися на пічці. Під старим ганчір’ям. Лежали із заплющеними очима. Не так страшно.

Спалили наше село. Розбомбили сільський цвинтар. Прибігли люди туди: покійники лежали нагорі… Вони лежали, неначе ще раз убиті… Наш дідусь лежав, який нещодавно помер. Їх знову ховали…

І під час війни, і після війни ми гралися «у війну». Коли набридало «у білих і червоних», «у Чапаєва», гралися «в росіян і німців». Воювали. Брали у полон. Розстрілювали. Надягали на голови солдатські каски, наші й німецькі, каски валялися скрізь – в лісі, на полях. Ніхто не хотів бути німцем, через це ми навіть билися. Гралися у справжніх бліндажах та окопах. Воювали з палицями, кидалися в рукопашну. А матері хитали головами, їм не подобалося. Плакали.

Ми дивувалися, тому що раніше… До війни вони нас за це не лаяли…