Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 25

Саша Суєтін – 4 роки.

Зараз – слюсар.

Пам’ятаю маму… Окремими картинками… Перша картинка…

Мама завжди в білому халаті… Батько – офіцер, мама працювала в госпіталі. Це потім уже старший брат мені розповів. А я пам’ятаю тільки білий мамин халат… Навіть обличчя не пам’ятаю, лише білий халат… І ще – білу шапочку, вона завжди стояла на маленькому столику, саме стояла, а не лежала, бо накрохмалена.

Друга картинка…

Мама не прийшла… До того, що тато часто не приходив, я звик, а мама раніше поверталася додому завжди. Ми з братом самі сидимо кілька днів у квартирі, нікуди не виходимо: а раптом з’явиться мама? Стукають чужі люди, одягають і кудись ведуть нас. Я плачу:

– Мама! Де моя мама?

– Не плач, мама нас знайде, – втішає мене братик, він старший від мене на три роки.

Ми опиняємося в якомусь довгому чи то будинку, чи то сараї, на нарах. Увесь час хочеться їсти, я смокчу ґудзики на сорочці, вони схожі на льодяники, які привозив із відряджень батько. Я жду маму.

Третя картинка…

Якийсь чоловік заштовхує нас із братом у куток нар, накриває ковдрою, закидує ганчір’ям. Починаю плакати, він гладить мене по голові. Я заспокоююсь.

І так повторюється щодня. Але одного разу мені набридає довго сидіти під ковдрою. Починаю тихо, а потім голосно плакати. Хтось скидає з мене і брата ганчір’я і ковдру. Розплющую очі – біля нас стоїть жінка у білому халаті:

– Мама! – повзу до неї.

Вона теж гладить мене. Спочатку по голові… Потім по руці… Потім бере щось із металевої коробочки. Але я не звертаю на це жодної уваги, я бачу тільки білий халат і білу шапочку.

І раптом! – Гострий біль у руці. У мене під шкірою голка. Не встигаю накричатися, як непритомнію. Приходжу до тями – наді мною сидить той самий чоловік, який нас ховав. Поряд лежить брат.

– Не лякайся, – каже чоловік. – Він не мертвий, він спить.

– Це була не мама?

– Ні…

– Вона прийшла в білому халаті, як мама… – повторюю й повторюю я.

– Я зробив тобі іграшку, – чоловік простягає мені ганчір’яний м’ячик.

Беру іграшку і перестаю плакати.

Далі нічого не пам’ятаю: хто і як нас рятував у німецькому концтаборі? У дітей там брали кров для поранених німецьких солдатів… Діти всі помирали… Як опинилися ми з братом у дитбудинку, і наприкінці війни отримали повідомлення, що батьки наші загинули? Щось трапилося з моєю пам’яттю. Не пам’ятаю облич, не пам’ятаю слів…

Закінчилася війна. Я пішов у перший клас. Інші двічі-тричі прочитають вірш – і запам’ятали. А я десять раз прочитаю і не запам’ятовую. Але двійки мені вчителі чомусь не ставили. Іншим ставили, а мені – ні.

Ось моя історія…