Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 17

Льоня Хосенєвич – 5 років.

Зараз – конструктор.

У моїй пам’яті залишився колір…

Мені було п’ять років, але я прекрасно пам’ятаю… Будинок свого діда – жовтий, дерев’яний, за парканом на траві колоди. Білий пісок, в якому ми гралися, наче випраний. Білий-білий. Ще пам’ятаю, як мама нас із сестричкою водила фотографуватися кудись у місто, і як Елочка плакала, і я її втішав. Фотографія ця збереглася, єдина наша довоєнна фотографія… Вона чомусь запам’яталася зеленою.

Потім усі спогади у темному кольорі… Якщо ці, перші, у світлому тоні – трава зелена-зелена, така світла акварель, і пісок білий-білий, і паркан жовтий-жовтий… То потім усе в темних барвах: я задихаюся від диму, мене кудись виносять, на вулиці – наші речі, клунки, чомусь стоїть один стілець… Він порожній… Люди стоять біля нього і плачуть. І ми з мамою довго йдемо вулицями, я тримаюся за спідницю. Усім, кого мама зустрічає, вона повторює одну фразу: «У нас згорів дім».

Ночували в якомусь під’їзді. Мені холодно. Грію руки в кишені маминої кофтини. Намацую там щось холодне. Це – ключ від нашого дому…

Раптом – мами немає. Мама зникає, залишаються бабуся й дідусь. У мене з’явився друг, на два роки старший, – Женя Савочкін. Йому сім років, мені – п’ять. Мене вчать читати по книжці казок братів Грим. Учить бабуся за своєю методикою, від неї можна отримати й прикрого ляща по лобі: «Ех, ти!!», й учить Женя. Читаючи книжку, він показує літери. Але більше я люблю слухати казки, особливо коли розповідає бабуся. Її голос схожий на мамин. Одного вечора приходить вродлива жінка і приносить щось дуже смачне. Я розумію з її слів, що мама жива, вона, як і тато, воює. Кричу щасливий: «Мама швидко повернеться!» Хочу вискочити у двір і поділитися новиною зі своїм другом. Отримую від бабусі ременя. За мене заступається дід. Коли вони вляглися спати, я зібрав усі ремені в домі й закинув за шафу.

Увесь час хочеться їсти. Ходимо з Женею в жито, воно росте просто за будинками. Розтираємо колоски й жуємо зернята. А поле вже німецьке, і колоски німецькі… Побачили легковий автомобіль, тікаємо. Буквально з нашої хвіртки мене висмикує офіцер у зеленій формі з блискучими погонами й чи то б’є стеком, чи то ременем шмагає. Зі страху скам’янів – болі не відчуваю. Раптом бачу бабусю: «Паночку, миленький, віддай онука. Богом прошу, віддай!» Бабуся – перед офіцером на колінах. Офіцер іде, я лежу в піску. Бабуся на руках несе мене в дім. Я ледве ворушу губами. Після цього довго хворію…

Ще пам’ятаю, що вулицею їдуть підводи, багато підвод. Дід із бабусею відчиняють ворота. І в нас поселяються біженці. Через якийсь час вони захворюють на тиф. Їх забирають, як мені пояснюють, у лікарню. Ще через якийсь час захворює дід. Сплю з ним. Худне й ледве ходить кімнатою бабуся. Іду вдень гратися з хлопцями. Повертаюся ввечері – ні діда, ні бабусі не знаходжу вдома. Сусіди кажуть, що їх теж відвезли в лікарню. Мені страшно – я сам. Я вже здогадуюсь, що з тої лікарні, куди відвезли біженців, а зараз діда з бабусею, не повертаються. Страшно жити самому в домі, вночі дім великий і незнайомий. Навіть удень страшно. Мене забирає до себе дідусів брат. У мене новий дідусь.

Мінськ бомблять, ховаємося у льосі. Коли я виходжу звідти на світло, очі сліпить сонце, і я глухну від гуркоту моторів. Вулицею йдуть танки. Ховаюся за стовп. Раптом бачу – на башті червона зірка. Наші! Одразу біжу до нашого будинку: якщо прийшли наші, то й мама прийшла! Підходжу до будинку – біля ґанку стоять якісь жінки з рушницями, вони підхоплюють мене на руки й починають розпитувати. Одна з них чимось мені знайома. Когось нагадує. Вона підходить до мене ближче, обіймає. Інші жінки починають плакати. Я як закричу: «Мама!» Наче кудись провалився потім…

Незабаром мама привезла з дитячого будинку сестричку, і та мене не визнавала – забула зовсім. За війну забула. А я був такий радий, що в мене знову є сестричка.

Прийшов зі школи і знайшов сплячого на дивані батька, який повернувся з війни. Він спав, а я витяг у нього з планшета документи і прочитав. І зрозумів – це батько. Я сидів і дивився на нього, поки він не прокинувся.

У мене весь час тремтіли коліна…