Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 6

Катя Коротаєва – 13 років.

Зараз – інженер-гідротехнік.

Розповім про запах… Як пахне війна…

До війни я закінчила шість класів. Тоді був такий порядок у школі, що від четвертого класу всі складали іспити. І ось ми склали останній іспит. Це був червень, а травень і червень у сорок першому були холодними. Якщо у нас бузок цвіте десь у травні, то того року він цвів у середині червня. І ось початок війни у мене назажди пов’язаний із запахом бузку. Із запахом черемхи… Ці дерева завжди пахнуть мені війною…

Жили ми в Мінську, й народилася я в Мінську. Батько – військовий капельмейстер. Я ходила на військові паради з ним. Окрім мене в родині було ще два старших брати. Мене, звісно, всі любили й пестили, як найменшу, до того ж іще й сестричку.

Попереду літо, попереду канікули. Це було дуже радісно. Я займалася спортом, ходила в Дім Червоної Армії плавати в басейні. І мені дуже заздрили, навіть хлопчаки в класі заздрили. А я пишалася, що вмію добре плавати. Двадцять другого червня, в неділю, мало святкуватися відкриття Комсомольського озера. Його довго копали, будували, навіть наша школа ходила на суботники. Я збиралася піти покупатися одною з перших. Аякже!

Уранці у нас було заведено завжди ходити за свіжими булочками. Це вважалося моїм обов’язком. Дорогою я зустріла подругу, вона мені сказала, що почалася війна. На нашій вулиці було багато садів, будиночки потопали всі у квітах. Я подумала: «Яка війна? Що це вона вигадала?»

Удома батько ставив самовар… Не встигла я нічого розповісти, як почали прибігати сусіди, й у всіх на губах одне слово: «Війна! Війна!» А назавтра о сьомій ранку найстаршому братові принесли повістку у військомат. Удень він збігав на роботу, і йому віддали гроші, він розрахувався. Із цими грошима він прийшов додому і сказав мамі: «Я йду на фронт, мені нічого не потрібно. Візьми ці гроші, купіть Катрусі нове пальто». А я тільки-но перейшла до сьомого класу, стала старшокласницею, мріяла, що мені пошиють синє бостонове пальто із сірим каракулевим коміром. І він про це знав.

Я досі пам’ятаю, що, йдучи на фронт, брат дав гроші мені на пальто. А жили ми скромно, дірок у сімейному бюджеті не бракувало. Але мама купила б мені це пальто, якщо брат попросив. Нічого вона не встигла…

Мінськ почали бомбардувати. Ми переселилися з мамою до мурованого льоху сусідів. У мене була улюблена кішка, дуже дика, далі двору нікуди не ходила, але, коли починали бомбардувати і я тікала з двору до сусідів, кішка – слідом за мною. Я її жену: «Йди додому!», а вона за мною. Вона теж боялася залишатися одна. Німецькі бомби летіли з якимось вищанням, із воєм. Я була дівчинкою музикальною, на мене це сильно діяло. Ці звуки… Це так страшно, що в мене були мокрі долоньки. У льосі з нами сидів сусідський чотирирічний хлопчик, він не плакав. У нього тільки очі робилися великі.

Спочатку горіли окремі будинки, потім загорілося місто. Ми любимо дивитися на полум’я, на вогнище, але страшно, коли горить будинок, а тут вогонь ішов з усіх боків, небо й вулиці застлав дим. І місцями це сильне освітлення… Від вогню… Пам’ятаю три відчинені вікна в якомусь дерев’яному будиночку, на підвіконні розкішні філокактуси. Людей у цьому будинку вже немає, тільки кактуси цвітуть… Було таке відчуття, що це не червоні квіти, а полум’я. Квіти горять…

Ми тікали…

Дорогою в селах нас годували хлібом і молоком, більше нічого в людей не було. А ми без грошей. Я пішла з дому в хустинці, а мама чомусь вибігла в зимовому пальті й у черевичках на високих підборах. Нас годували задарма, ніхто про гроші й не нагадував. Біженці текли юрмами.

Потім хтось передній передав, що дорога попереду перерізана німецькими мотоциклістами. Повз оті самі села, тих самих тіточок із глечиками молока ми бігли назад. Прибігли на нашу вулицю… Ще кілька днів тому тут була зелень, тут були квіти, а зараз усе випалено. Навіть від столітніх лип нічого не залишилося. Усе було випалено до жовтого піску. Кудись зник чорнозем, на якому все росло, тільки жовтий жовтий пісок… Лише пісок… Наче стоїш біля свіжовикопаної могили…

Залишилися заводські печі, вони були білі, прокалилися в сильному полум’ї. Більше нічого знайомого… Згоріла вся вулиця. Згоріли бабусі й дідусі, й багато маленьких дітей, тому що вони не втекли разом із усіма, думали – їх не зачеплять. Вогонь нікого не пожалів. Ідеш – лежить чорний труп, отже, стара людина згоріла. А побачиш здаля щось маленьке, рожеве, – це дитинка. Вони лежали на жаринах рожеві…

Мама зняла із себе хустку й зав’язала мені очі… Так ми дійшли до нашого будинку, до того місця, де кілька днів тому стояв наш дім. Будинку не було. Нас зустріла наша кішка, яка дивом врятувалася. Вона притулилася до мене, і все. Ніхто з нас не міг говорити… Кішка не нявчала, навіть кішка кілька днів мовчала. Ми всі мовчали.

Побачила перших фашистів, навіть не побачила, а почула – в них у всіх були ковані чоботи, вони лунко цокотіли. Цокотіли нашою мощеною вулицею. А мені здавалося, що навіть землі боляче, коли вони йдуть.

А бузок так цвів того року… А черемха так цвіла…