Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 26

Марина Кар’янова – 4 роки.

Зараз – кінопрацівник.

Як я не люблю згадувати… Не люблю. Одне слово – не люблю…

Запитати б у всіх: що таке дитинство? Кожен би сказав щось своє. А для мене дитинство – це мама з татом і цукерки. Усе дитинство я хотіла маму з татом і цукерки. За війну жодної цукерки не те що не спробувала на смак – яка вона, навіть не бачила. Першу цукерку я з’їла через кілька років після війни… Через роки три… Я вже була великою дівчинкою. Десять років.

Ніколи не розуміла, що комусь може не хотітися шоколадних цукерок… Ну, як це? Це неможливо…

А маму з татом я не знайшла. Навіть прізвища свого справжнього не знаю. Підібрали мене в Москві на Північному вокзалі.

– Як звати? – запитали в дитбудинку.

– Мариночка.

– А прізвище?

– Прізвища не пам’ятаю…

Записали Марина Північна.

Хотілося весь час їсти. Але ще більше хотілося, аби хтось обійняв, приголубив. А цього було мало, навколо війна, в усіх – горе. Іду вулицею… Попереду мама дітей своїх веде. Одного візьме на руки, пронесе, цього поставить – іншого бере. Сіли вони на лавочку, і вона посадила меншого до себе на коліна. Я стояла, стояла. Дивилася, дивилася. Підходжу до них: «Тітонько, візьміть мене на коліна…» Вона здивувалася…

Я знову її попросила: «Тітонько, ну, будь ласка…»