Читать книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич - Страница 8

Таїса Насвєтнікова – 7 років.

Зараз – учителька.

Перед війною…

Як я себе пам’ятаю… Усе було добре: дитячий садок, свята, наш двір. Дівчатка та хлоп’ята. Я багато читала, боялася черв’яків і любила собак. Жили ми у Вітебську, тато працював у будівельному управлінні. Із дитинства я найбільше запам’ятала, як тато навчав мене плавати у Двині.

А потім була школа. Від школи в мене залишилося таке враження: дуже широкі сходи, скляна прозора стінка й дуже багато сонця й дуже багато радості. Було таке відчуття, що життя – це свято.

У перші ж дні війни тато пішов на фронт. Я пам’ятаю прощання на вокзалі… Тато весь час переконував маму, що вони відженуть німців, але щоб ми евакуювалися. Мама не розуміла: навіщо? Якщо ми залишимося вдома, він швидше нас знайде. Одразу. А я все повторювала: «Таточку, рідненький! Тільки повертайся швидше. Таточку рідненький…»

Їхав тато, через кілька днів їхали й ми. Дорогою нас весь час бомбили, бомбити нас було легко, оскільки ешелони в тил ішли через кожні п’ятсот метрів. Їхали ми майже без багажу: в мами було сатинове платтячко в білий горошок, а в мене ситцевий червоний сарафанчик із квіточками. Усі дорослі говорили, що червоне добре видно зверху, і лише наліт, усі кидалися в кущі, а мене, чим лише можна, накривали, аби мій червоний сарафанчик не було видно, бо я наче ліхтарик.

Воду пили з боліт і канав. Починалися кишкові захворювання. Я теж захворіла… Три доби не приходила до тями… Потім мама розповіла, як мене врятували. Коли ми зупинялися у Брянську, на сусідню колію подали військовий ешелон. Моїй мамі було двадцять шість років, вона була дуже вродлива. Наш поїзд стояв довго. Вона вийшла з вагону, і їй сказав якийсь комплімент офіцер із того ешелону. Мама попросила: «Відійдіть, я не можу бачити вашу усмішку. У мене дочка помирає». Офіцер виявився військовим фельдшером. Він вскочив до вагона, побачив мене й покликав свого товариша: «Швидко принеси чай, сухарі й беладону». Оці солдатські сухарі… Літрова пляшка міцного чаю й кілька таблеток беладони врятували мені життя.

Поки ми їхали в Актюбинськ, увесь ешелон перехворів. Нас, дітей, не пускали туди, де лежали мертві й убиті, нас оберігали від цієї картини. Ми чули тільки розмови: там стільки-то закопали в яму, там стільки-то… Мама приходила з блідим-блідим обличчям, руки в неї трусилися. А я все допитувалася: «А куди поділися ці люди?».

Ніяких пейзажів не пам’ятаю. І це дуже дивно, тому що я любила природу. Запам’яталися тільки ті кущі, під якими ми ховалися. Яри. Чомусь мені здавалося, що ніде немає лісу, що ми їдемо тільки між полями, в якійсь пустелі. Одного разу я відчула такий страх, що після нього вже ніяких бомб не боялася. Нас не попередили, що потяг стоїть десять-п’ятнадцять хвилин. Коротко. Потяг пішов, а я залишилася… Сама… Не пам’ятаю, хто мене підхопив… Мене буквально вкинули у вагон… Але не в наш вагон, а в якийсь передостанній… Тоді я вперше злякалася, що залишуся сама, а мама поїде. Поки мама була поруч, нічого не було страшно. А тут я заніміла від страху. І поки мама до мене не прибігла, не схопила на руки, я була німа, ніхто з мене слова не міг добути. Мама – це був мій світ. Моя планета. Якщо в мене навіть щось боліло, візьмешся за мамину руку, й уже не болить. Уночі я завжди спала поряд із нею, що тісніше, то менше страху. Якщо мама близько, здається, що все в нас, як раніше вдома було. Заплющиш очі – ніякої війни немає. Тільки мама не любила говорити про смерть. А я весь час розпитувала…

З Актюбинська поїхали в Магнітогорськ, там жив татів рідний брат. До війни у нього була велика родина, багато чоловіків, а коли ми приїхали, у будинку мешкали самі жінки. Чоловіки всі пішли на війну. Наприкінці сорок першого отримали дві похоронки – загинули дядькові сини…

Із тієї зими ще запам’яталася вітрянка, якою ми перехворіли всією школою. І червоні штани… На карточки мама отримала шматок бордової байки, з неї пошила мені штани. І діти мене дражнили

«Монах у червоних штанах». Мене це дуже ображало. Трохи пізніше отримали на карточки калоші, я їх підв’язувала і так бігала. Біля кісточок вони натирали ранки, тому весь час доводилося під п’ятки щось підкладати, аби п’ятка була вище і не було б цих ран. Але зима була такою холодною, що в мене весь час підмерзали руки й ноги. У школі часто псувалося опалення, в класах замерзала вода на підлозі, і ми ковзали між партами. Сиділи в пальто, в рукавичках, тільки обрізали пальчики, щоб можна було тримати ручку. Пам’ятаю, що всі багато читали… Так багато… Як ніколи… Перечитали дитячу бібліотеку, юнацьку. І нам почали давати дорослі книжки. Інші дівчатка боялися, навіть хлопці не любили, пропускали ті сторінки, де писалося про смерть. А я читала…

Випало багато снігу. Усі діти вибігали на вулицю й ліпили снігову бабу. А я не могла вийти з дива: як можна ліпити снігову бабу й радіти, коли війна.

Дорослі слухали весь час радіо, без радіо не могли жити. І ми теж. Раділи кожному салютові в Москві, переживали кожне повідомлення: як там на фронті? У підпіллі, в партизанах? Вийшли фільми про битву під Сталінградом і під Москвою, так ми по п’ятнадцять-двадцять разів їх дивилися. Тричі підряд показуватимуть, і ми будемо тричі дивитися. Фільми показували у школі, спеціального кінозалу не було, показували в коридорі, а ми сиділи на підлозі. Дві-три години сиділи. Я запам’ятовувала смерть… Мама мене за це лаяла. Радилася з лікарями, чому я така… Чому мене цікавлять такі недитячі речі, як смерть? Як навчити мене думати про дитяче…

Я перечитала казки… Дитячі казки… Що я знову помітила? Я помітила, як багато там убивають. Багато крові. Це стало для мене відкриттям…

Наприкінці сорок четвертого року… Я побачила перших полонених німців… Вони йшли широкою колоною по вулиці. І що мене вразило, так це те, що люди підходили до них і давали хліб. Мене це так вразило, що я побігла на роботу до мами запитати:

«Чому наші люди дають німцям хліб?». Мама нічого не сказала, вона тільки заплакала. Тоді ж я побачила першого мертвого в німецькій формі, він ішов-ішов у колоні й упав. Колона постояла й рушила далі, а біля нього поставили нашого солдата. Я підбігла… Мене тягнуло подивитися на смерть зблизька, побути поряд. Коли по радіо оголошували про втрати супротивника, ми завжди раділи… А тут… Я побачила… Людина наче спала… Він навіть не лежав, а сидів, напівзігнувшись, голова трохи на плечі. Я не знала: ненавидіти мені його чи жаліти? Це був ворог. Наш ворог! Не пам’ятаю: молодий він чи старий? Дуже втомлений. Через це мені було важко його ненавидіти. Я теж мамі про це розповіла. І вона знову плакала.

Дев’ятого травня ми прокинулися вранці від того, що в під’їзді хтось дуже сильно кричав. Було ще зовсім рано. Мама пішла дізнатися, що трапилося, прибігла розгублена: «Перемога! Невже перемога?» Це було так незвично: війна скінчилася, така довга війна. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось кричав… Плакали ті, хто втратив близьких, раділи від того, що все-таки це – Перемога! У когось була жменька крупи, у когось – картопля, у когось – буряки, – все зносили в одну квартиру. Я ніколи не забуду того дня. Отого ранку… Навіть надвечір уже було не так…

Під час війни всі чомусь говорили тихо, мені навіть здавалося, що пошепки, а тут усі раптом почали розмовляти голосно. Ми весь час були поряд із дорослими, нас пригощали, нас голубили й проганяли: «Ідіть на вулицю. Сьогодні – свято». І кликали назад. Нас ніколи стільки не обіймали й не цілували, як того дня.

Але я – щаслива людина, в мене повернувся з війни тато. Тато привіз гарні дитячі іграшки. Іграшки були німецькі. Я не могла зрозуміти, як можуть бути такі гарні іграшки німецькими…

Із татом я теж спробувала заговорити про смерть. Як нас бомбили, коли ми з мамою евакуювалися… Як уздовж дороги по обидва боки лежали мертвими наші солдати. Їхні обличчя були прикриті гілками. Над ними дзижчали мухи… Тисячі мух… Про мертвого німця… Розповіла про тата моєї подружки, який повернувся з війни і через кілька днів помер. Помер від хвороби серця. Ніхто не міг зрозуміти: як можна померти після війни, коли всі щасливі?

Тато мовчав…