Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 10

Сахель – це смуга напіваридних земель, що пасом оперізує Західну Африку, тягнучись від Атлантичного узбережжя на заході до озера Чад на сході. Над нею пролягає Велика пустеля, а нижче – тропічні джунглі. Її північні околиці переходять у степ – випалений та обпечений, – а відтак поступаються місцем дюнам та ергам самої Сахари. У південному напрямку Сахель перетворюється на савану, яка буяє хвилями блакитнувато-зеленавої трави з червня до жовтня – у сезон мусонів. Упродовж цих місяців аль-хадж’ Алі ібн Фатауді – разом із чередами кіз та корів, підданцями, наметами, дружинами й годованими молоком кобилицями – перебирається північніше, впритул підступаючи до демаркаційної лінії. А з листопада до червня мігрує на південь: тоді з пустелі задуває лютий, пронизливий гарматан, кігтистий від летючого піску, висотуючи вологу з повітря, чагарнику, а ще очей і горлянок його стад та одноплемінників. Сумна правда полягає в тому, що худоба Алі перетолочує північний Сахель. Корови скошують урожай раніше, ніж трави встигають висіятись, а кози виривають його з корінням. І щороку Алі зміщується все далі на південь – на милю тут, на милю там. За дві сотні років Бінаун перетвориться на пустелю. Величезні ерги, Іґіді та Егеш, заносять його піском, що летить із вітром, і простягають свої язики, пальці та руки, зазиваючи й не даючи проходу.

Треба глянути фактам в обличчя: життя в Сахелі – це вам не пікнік. Складно перебільшити його нужду та нестачу, помножені на примхи природи – як-от роки, коли дощів чомусь не випадає і стада, які мило помекували й помукували, перетворюються на піраміди кісток, що височіють до сонця. Або засолюється джерело. Або піщані бурі видирають бороду зі щік.

А є ще ж і гієни, які тягнуть у темряву цапів та кіз, а потому, вижерши нутрощі, полишають обісцяні рештки шакалам і грифам. А це вимушене просування на південь: адже що далі ти забрідаєш, то більшає загроза підступного нападу з боку фула або серавулі. Ото буде сміху: твоїх підданців закуто в кайдани, худобу зарізано, кобил покрадено (якщо не гірше[12]), а кускус з’їдено. Життя мимохіть стає вбогим. І пересувним. Весь табір у Бінауні – всі три сотні наметів – може знятися з місця за годину. Був і зник, мов міраж. Шукай вітра в полі.

Живучи під цим дамокловим мечем, Алі вкладає свій капітал у транспортабельне багатство на копитах – верблюдів, коней, кіз, биків та невільників. Якщо скласти опис його матеріальних цінностей – він практично жебрак. Людамарський емір, повелитель тисяч, гегемон території завбільшки з Вельс, муж Корану й нащадок Пророка, насправді має у власності менше речей, аніж покоївка з Челсі. Намет із козячої шерсті, запасну джубу, казанок, пічечку, два мушкети, кальян, що протікає, затуплену шаблю, яка належала колись майору Гоутону, – та на тому й усе. Ха, але ж які у нього кобилиці – місячно білі, поцяцьковані м’язами, із хвостами – червоними, мов розкраяна вена (він їх фарбує)! А жінки! Якщо Алі й можна позаздрити, то це через них! Кожна з його чотирьох дружин самотужки спустила б на воду тисячу суден – якби лише знала, що то таке.

А найперша серед них – і за красою, і за впливовістю – Фатіма із Джафну, дочка Бу Халума, шаріфа племені альму’та. Еротичні чари Фатіми цілковито ґрунтуються на одній-єдиній принаді – її опасистості. Бо який же ще ідеал людської краси може постати в суспільстві кістлявих? Фатіма важить триста вісімдесят два фунти[13]. Щоб перемістити її з одного кутка намету в інший, необхідна допомога двох рабів. Шістдесятимильною дорогою до Діни, що на півночі, під нею якось пали два верблюди та віл, і, зрештою, її довелося везти на волокушах, до яких припрягли шестірку биків. Зі сльозавими від піску очима Алі заходить із пустелі в намет та поринає у зволожену родючість її тіла. Вона – джерело, колодязь, оаза. Молоко, що переливається через край дійниці, свято, яке завжди з тобою, зелене пасовисько і яловичий бочок. Вона золото. Дощ.

Фатіма не зразу стала королевою краси. Дівчам вона була худою, мовби тріска – ширококостою та з чималим потенціалом, а все ж таким собі струнким і темнооким гидким каченям. Тож Бу Халум узяв цю справу в свої руки. Якось увечері він зайшов до намету з очеретяною циновкою та подушкою. Шаріф розстелив циновку в кутку, поклав зверху подушку й наказав доньці сідати. Потому звелів принести верблюжого молока та кускусу. Це спантеличило Фатіму, адже сліди вечірньої трапези – дерев’яні миски, чорні від мух, та перевернутий глек – і досі лежали неприбрані. Як раптом вона звернула увагу на тіні, що танцювали на стінах намету, неначе знадвору юрбилися люди. Дівчинка запитала у батька, чи не планує він зустрічі з радниками. Той звелів їй стулити пельку. Зненацька хтось відкинув полог і до намету ввійшов чоловік – шістдесятитрирічний Мохаммед Белло, найближчий друг та помічник її батька. Він був голий-голісінький. Фатіма змертвіла від жаху. Вона ніколи доти не бачила чоловічих ніг, уже не кажучи про зморшкуваті брижі, що теліпалися, б’ючись об старечі кінцівки, немов якась помилка природи. Їй згадалися ті безхребетні істоти, які вовтузяться в рідкій грязючці на дні пересохлої водойми. Фатімі було одинадцять. І вона розревілася.

Мохаммед Белло виявився не сам. Полог ізнов зашарудів, і ще восьмеро чоловіків, голих, ніби немовлята, мовчки зайшли до намету. Серед них був і Зіб Сагман, її кірва[14]. А також Акбар аль-Акбар, найстарший член їхнього племені. Коли всі зібралися, увійшов раб із тарілкою, завбільшки як купіль для новонародженого. У ній було верблюже молоко – щонайменше тижневий запас. За ним з’явився ще один невільник, несучи навіть більшу миску, по вінця наповнену кускусом. Обидві посудини поставили біля неї. Верблюже молоко солодке та багате на поживні речовини. А кускус – така собі каша, яку готують із вареної та товченої пшениці, – то основний продукт маврського харчування. Вона нітрохи не смачна, але ж усьому покладена своя межа. «Їж», – звелів Бу Халум.

Та спочатку не зрозуміла. Вочевидь уся принесена їжа призначалася для батькових гостей. Чи він хотів, щоб вона прислужувала їм? Але тоді згадала, що всі вони голі, і знову заголосила. А батько кричав на неї: «Їж, я сказав! Арабської не розумієш? Чи зі слухом погано? Їж!»

Фатіма кинула погляд на вісьмох старійшин. Ті сиділи півколом і дивились на неї. Вони так і не одяглися. А потому настало найбільше потрясіння: свою джубу скинув і батько! За все своє життя – під час їжі, сну й переїздів – вона ніколи не бачила інших частин його тіла, крім обличчя, кистей рук та ступнів. І раптом ось він, перед нею – голий! – та ще й із тими ж обвислими брижами, що й у решти. Її охопив жах. «Їж», – повторив той. Дівчинка була напівпритомна. І тоді-то у його руці з’явився канчук. Він двічі шмагонув її по обличчю. Та закричала. Батько стьобнув знову. Тоді ще раз. І повторив: «Їж».

Вона приклала губи до молока й заходилася пити у перервах між схлипами. А відтак взяла жменю кускусу та через силу запхала до рота. Їй того аж ніяк не хотілося. Вона ж бо щойно поїла – та ще й надзвичайно ситно. Мати зживала її зі світу, нарікаючи на кістляву кутастість дочки. Який, мовляв, чоловік захоче за дружину цього африканського страуса? Тож Фатіма зробила над собою зусилля і з’їла більше, ніж зазвичай. А тому була напхом напхана: ще крихта – і вона виблює. Каша стала їй поперек горла.

Бу Халум знавіснів. Він шмагав її та верещав до хрипоти і дрожу в руках. «Жодних більше ігор з дівчатами, жодних уроків, жодного прядіння – анічогісінько. Ти сидітимеш тут, на цій ось подушці, і їстимеш, доки я не віддам тебе заміж. Їстимеш і гладшатимеш, доки не станеш красунею. Ти мене чуєш? Красунею!» Мохаммед Белло та решта спостерігали. Час від часу один із них схвально кивав. Фатіма їла. Їла і плакала. «А коли вийдеш заміж, продовжиш їсти – вдень і вночі. Такий твій обов’язок. Перед батьком і чоловіком. Той матиме канчук! – кричав її тато. – Такий, як ось цей. І шмагатиме тебе ним, як-от зараз шмагаю я – і як шмагатиму завтра, й позавтра, і наступного дня!» Раптом старійшини звелися на ноги, неначе ці слова були певним сигналом. З роздутими від кускусу щоками Фатіма звела очі й охнула: з тими сталася якась огидна, неприродна зміна. Те, що раніше в’яло висіло, тепер стирчало. Висхлі старі індики з налитими кров’ю придатками, вони підступали до неї. «Шмагатиме тебе!» – пронизливо верескнув батько, і ті заходилися смикати свої жезли, доячи їх із цмоканням та похлюпуванням, а на обличчях проступили напруга та вираз певного відсторонення, навіть блаженства. Фатіма зробилась неначе воскова. Закрутилася голова. Провалившись, вона летіла у вічність, крізь розколини та безодні землі. І саме в ту мить відчула, як там-сям упали кілька перших крапель, неначе дощ.

Після стресу та психологічних травм тієї ночі вона їла. Їла нестримно, їла нестямно, їла й ніяк не могла наїстися. Зацукровані фініки, баранину, йогурт, грудки солі, кускус із сушеною рибою, кускус із горіхами, кускус із кускусом. На півдні траплялися і плоди – тамаринд, касава, кавун – а ще пласкі перепічки, слоїки дикого меду, ямс, рис, маїс, масло та молоко, молоко, неодмінно молоко. Козине, коров’яче, верблюже – вона навіть ссала його, немов немовля, із грудей раби-годувальниці. Бо стала невситимою. Їла від страху. Їла для помсти. Їла заради краси.