Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 20

Джарра – це поселення, що налічує десь із тисячу сплетених із лози халуп, плюс-мінус дюжину. Воно розташоване просто на південь від Сахелю, на кордоні між Людамаром, Каартою і Бамбаррою. На підступах до нього височіє пасмо пологих пагорбів, що, мов на дріжджах, здіймаються з рівнини, наче бульбашки з тіста. О цій порі року їх вкриває висип почорнілої стерні – наслідок випалювальної системи землеробства, у яку вірять місцеві мешканці. Місяць тому тут лютувала пожежа. Вздовж темної землі слалися стьожки сліпучого полум’я, а небо застували розбурхані вали диму. Особливо несолодко довелось пацюкам. Легіони щурів, мовби лемінги в міграції, ринули з вогню, що пожирав усе, просто під ноги поселянам, які чекали на них у повному складі. Джарранці замахувалися граблями, мотиками й палицями, молотячи їх, наче непросохлу кераміку. Криваві жнива.

Це землі, відведені під пасовиська, які там-сям розбавлені тісними купками дерев – каріте, капіоки, паркії двохзалозкової, пальми дум та акації. А за ними, довкола стін поселення, розгорнутим віялом тягнуться оброблювані поля, мовби наставлені долоні сплячих велетнів – прорізані лініями та вкриті зморшками, – які терпляче чекають, щоби вхопити перші ж краплі, що впадуть із неба. Є й річка – Вуба – наразі просто низка калюж, у яких вирують хвости та лускаті боки. Вона, скрадаючись, витікає з лісу, немов соромиться сама себе, петляє по селу, наче п’яниця, а тоді зникає в савáні за ним. А все решта – більш-менш таке, як і варто очікувати. Куряні вулички, туберкульозна худоба, жінки зі змученими очима та діти з опухлими животами й посивілим від голоду волоссям. Нелегкий це час, оті нескінченно довгі дні перед початком сезону дощів. Вим’я пересохли, запаси зерна вичерпані, навіть недобрих на смак стручків паркії – і тих нема досхочу.

Алі та його кортеж вриваються в кадр вихорем білого пилу – похмурі й чорнобороді, люті й зарозумілі. Поселяни на кшталт цих – законна здобич для мавра: адже тут живуть кяфіри, невірні, а священний обов’язок кожного мусульманина – не лише нести слово Аллаха, але й переконатися, які ж ті недолугі, коли їм доводиться захищатися. От і виходить: законна здобич. Неписьменні негри Джарри – переважно мандінґо – дуже до речі підпадають під категорію кяфірів, хоч мало не всі вони де-факто прийняли догми ісламу. Маври мимохідь опускають очі на молитовні килимки, сандалії, джуби, а тоді знову піднімають – на пласкі чорні пики. Їх не обдуриш. Для них джарранці – такі собі унтерменші, нижчий підвид, а отже, не зовсім і люди. Раса, призначена Аллахом для доїння кіз і намазування маслом перепічок Обраного народу, тобто їх самих. А отже, худоба кяфірів, діти кяфірів, жінки кяфірів, зерно, прикраси, халупи та й сама одежина у них на плечах вважаються власністю маврів. І коли хлоп’ята Алі бурею налітають на поселення, можна бути певним, що вони зібралися не лише помилуватися видами.

Цього разу, щоправда, грабунок і здобич – не найперше, що цікавить Алі. Той давно запровадив систему примусових стягнень із Джарри та інших кяфірських селищ у межах досяжності. Щедрою рукою пропонуючи покровительство, він натомість очікує на не меншу кількість продуктів та сувоїв тканини. Якщо отримує, скільки просить, – дає їм спокій. Якщо ні – рубає половину мешканців на кавалки, а потому дере вдвічі більше. Причина його теперішнього візиту пов’язана із захистом поселян – але не від самих себе, а від сусідів-каартанців. Простенький випадок гри м’язами у політиці. У ході затяжного й невщухного конфлікту між Тіґґітті Сеґо Каартським і Мансонґом Бамбаррським князьок Джарри Ямбо ІІ вступив у альянс із останнім. У той момент таке рішення здавалось розумним і своєчасним: Мансонґ рвав ворога на клоччя, шаткував на правому фланзі та довбав у хвіст і в гриву на лівому. Але відтоді сталися деякі пертурбації, бамбаррці відступили, а Тіґґітті Сеґо, нестямлячись від люті через ренегатство джарранців, якраз підступав до селища з каральною експедицією. Тож Ямбо, ціною трьох сотень голів худоби та дев’ятнадцяти незайманиць віком до дванадцяти років, молив Алі виручити його із цієї біди.

Минуло чимало часу, відколи осіла курява, і лише тоді мандрівник урочисто вступає до Джарри. Причому пішки. Він дещо накульгує та веде коня за гнузду. Впродовж усієї поїздки тварина невпинно пускала слину, із її ануса текла кров, вона блювала, двічі валилася долі та скульгавіла на три ноги з чотирьох. Закінчилось усе тим, що останніх миль двадцять дослідникові довелося пертись пішаницею. Коли він, шкандибаючи, вступає до селища, джарранці висипають надвір і вишиковуються вздовж вуличок, щоби поглянути на таке чудо. Барвистий народ: обличчя, наче локриця, великі кільця у вухах, у волоссі поблискують нитки намистин і черепашки каурі, а спідниці й матер’яні пояси майорять червоним, жовтим і помаранчевим, немов тисяча прапорів. Барвистий, але тихий. В усьому натовпі – ані шереху, ані шепоту, ані усмішки. Кімната для медитації в картезіанському монастирі на цьому тлі здалась би гаміркою. Першопроходець, гадаючи, що це він нагнав на них страху, щосили намагається вдавати сумирність і скромність. Обіч нього на абіссінському віслюку погойдується Джонсон – вгодований і безтурботний, немов можновладець. Час від часу він здіймає пухку долоню, щоб помахати черговій сирені в юрбі чи шльопнути муху. Замикає ар’єргард Дессауд, гордо височіючи на скакуні завбільшки як паркова статуя. І наглядає за всім.

Нагальні потреби дослідника досить прості: йому би кварту води, миску каші та який-небудь сінничок, щоб витягти свої зморені члени. За звичайних обставин його забезпечили б усім цим або навіть і більшим, оскільки джарранські мандінґо – народ гостинний і дружелюбний: вони вже напоїли й доглянули весь брикливий табун Алі та зарізали на обід аж вісім бичків. Але щойно Мунґо вступає у селище, як здіймається вітер. І то шалений. Фалди сюртука задираються йому на голову, циліндр рветься в повітря, мов паперовий змій, а у вухах починає шуміти, наче хтось зненацька приклав до них мушлі. Кінь у нього за спиною ірже та пердить, а грива спіненою хвилею захльостує йому лоба. Аж раптом стіна, застогнавши, рушиться, а солом’яний дах здіймається вгору, мов зграя стерв’ятників, сполоханих із падла. Оце-то вітрище!

«Ну й ну!» – кидає він, обертаючись до Джонсона. Але той, разом із Дессаудом та всіма іншими, скільки сягає око, стрілою несеться в протилежному напрямку. Мунґо спантеличено завмирає. «Куди ви? – кричить. – Це ж усього лише віте рець!» Вітрюган свище. Небо темніє. Мимо проноситься халупа. А тоді він раптом чує його – різке, пронизливе шипіння, шурхіт видихуваного повітря зі спльовуванням та поцокуванням язиком, немов Единбурґ, Ґлазґо та Прикордоння (разом узяті й до єдиної душі!) обшикують негідника з мелодрами. Він миттю жахається. Кидається тікати – але запізно! Ф’Ю! Коня здуває додолу. А відтак Мунґо й сам валиться на коліна, вжалений у кожнісіньку пору тіла, немов заліз у вулик до диких бджіл. Пісок! Це піщана буря!

Він спинається на ноги, а сюртук тріпоче довкруж голови, наче крила самого диявола з усіма його пекельними полчищами. Пісок потрапляє в очі, у вуха, набивається в горло та ніс. Зненацька летючий козел буцає його між лопаток у спину, і той знову валиться долі. Похитуючись, силкується підвестись, і порожня фляга з гарбуза-горлянки рикошетить від голови, немов астероїд, але тут раптом – ЛЯСЬ! – цесарка лупить його просто в обличчя і посилає в нокдаун.

Він знову на ногах – і знову долі. Це вже не жарти. «Допоможіть!» – лунає його крик. «Ш-Ш-Ш-Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш!» – шикає до нього пісок. Не виходить вдихнути – легені забиті ним. Він наосліп повзає по нанесеному вітром мотлоху, мініатюрних дюнах, чайниках і ложках, драних ковдрах і трупах кіз або дійних корів. Куди прямувати? Чи це вже кінець? Але тут відчуває, як щось лягає йому на шию, – чиясь рука. Він хапає її та не відстає, повзучи по землі, мовби гризун. У вухах стоїть пронизливий скрегіт, по голові гамселить усе, що пролітає повз нього, а шалений буревій стискає легені, немов пара розпечених щипців.

– Гей, містере Парк, – гримить голос Джонсона, – вам що, бракує клепки навіть сховатися від піску?

Тамуючи напади нудоти, дослідник мовчить. Його очі схопилися кіркою, а у вухах хтось будував піщані замки. Ніяк не виходить утямити, де він.

– Могло всю шкіру здерти начисто – ви в курсі? Піщана буря жартів не любить!

Мандрівник перебуває у стані грогі. Не знає, де він, як тут опинився, і ні дідька лисого не бачить. Уже ніч? Чути виття вітру й шипіння піску.

– Джонсоне, – насилу вимовляє він, – це ти?

Замість відповіді той переходить на мандінґо, і наляканий дослідник чує сміх, що розлягається у темряві довкола.

Що відбувається?

– Джонсоне?

– Обо вібоджалла ‘імста, кутатамбалла, – говорить той, і регіт вибухає знову. А тоді додає: – Не хвилюйтеся, містере Парк, ми в надійних руках.

– Але де? І як сюди потрапили?

– У льоху. Я прийшов, а вас притягли.

То он воно що. Він, напевно, увесь цей час пролежав без свідомості. Але чиї це голоси і звідки взялася ця непроглядна, огидна темрява? Десь зовсім близько він розрізняє шепіт, що змінюється хихотінням. Потому чути хлюпіт, що аж із розуму зводить, і характерне булькання, із яким у жбані помішують рідину.

– Джонсоне, – гукає він. – Тут не завадило би трошечки світла…

– Гадаю, це можна влаштувати, – відповідає товмач, чий голос раптом розвертається кудись в іншому напрямку, а його дзвінкі та веселі тони пробираються крізь плутанину прикметних для мандінґо м і к та ще довгих, плавних у. Інші голоси – скоріше навіть хрипи – озиваються з порожнечі у відповідь. За хвилину чи дві дослідник вловлює тихий, ледь чутний звук, що лине з дальнього боку приміщення. Якийсь шерех, шурхіт, шелест віт, що злегенька шарудять одна об одну від вітру. Спочатку це спантеличує його, але зрештою він доглупався – палички. Вони добувають вогонь тертям! За мить спалахує іскра, а потому голодне полум’я звивається вгору зі жмені скіпок, освітлюючи льох.

І він бачить наступне: п’ятеро чоловіків, чорних і вузлуватих, сидять, поспиравшись на земляну стіну, і передають один одному гарбуза-горлянку, так званий «калабаш», почергово підносячи його до губів. Один із них Джонсон. А решта – джарранські мандінґо із пласкими ступнями, обвислими коліньми та приплюснутими носами. На маківці в кожного грибом дибиться білий ток, а строкаті пояси, немов орденські стрічки, обвивають тіла від плеча до промежини і назад до плеча. Колір їхніх підошов той же, що й у копченої лососини. Найближчий до мандрівника джентльмен – беззубі мощі з впалими грудьми – пропонує калабаш і йому. Того не треба просити двічі. Не встигає він закинути голову, як вогонь згасає – але це нічого, у нього є нагальніша справа, ніж зазирати у шпарини. Він жлуктить і цмулить, змиваючи пісок, що набився під ясна та межи зуби. Полоще рота й горло, квасить безбожно – темрява стає бажаною, його спрага безмежна, і всі думки, відчуття та інстинкти відступають на задній план перед незатьмареним і концентрованим екстазом – вливанням рідини в ротову порожнину і далі по стравоходу. Але тут стареча долоня перехоплює його руку і примушує повернути посудину.

– Збіса непогана штука, Джонсоне, – бурмоче він, звертаючись до темряви та погикуючи між складами. – Нагадує добрячий ірландський стаут.

Голос Джонсона бурчить із кутка:

– Авжеж не гірша за будь-яке пійло, що на нього коли-небудь спромагалися ті картопляні душі. І навіть краща. Те, що ви п’єте, містере Парк, – це пиво сулу. Су-лу. Палений солод сорго і найчистіша джерельна вода. Зброджене й витримане точно за старовинним рецептом, який плем’я тримає в суворій таємниці. Слухайте, містере Парк, – адже тут колиска цивілізації! Так чи інак, а все ж хто, по-вашому, розселився по цій планеті раніше – ми чи якісь там збляклі ірландці? Оце справжнє пиво, братухо.

У дикції Джонсона вчувається щось нетипове. Слова мляві й пожовані, а тон задерикуватий. Сам же голос навіть нижчий, ніж зазвичай – такий долине хіба з водопою літньої ночі. Може, останнє коло калабаша було зайве?

– Ти п’яний, Джонсоне?

– П’яний? – перепитує той, і його бас шкребе по дну. – Так, чорт забирай. П’яний, мов емір.

У ту ж мить особливо лютий шквал струшує долівку із землі й бамбуку над ними, і хмара піску вибухає їм просто в обличчя зарядом картечі.

– «Дміть, вітри, хай полопаються щоки! – реве Джонсон. – Шалійте! Дміть!»[33]

У голові першопрохідця саме визрівала думка – щось пов’язане з тією обставиною, що він уперше за майже шість місяців залишився без нагляду. Та через раптовий шквал і Джонсонів вигук вилетіла звідти ще до народження. А крім того, хтось щойно передав йому гарбуза-горлянку.