Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 14

Світає. Сонце розбитим яйцем заливає Сахель і здіймається вгору звідти, де зупинилось напередодні, – обпікаючи, спопеляючи та висмалюючи життя з усього, до чого здатне дотягтися. Некрофаги та нічні рептилії ховаються по норах, а здоровенні вухаті грифи облітають рівнину, перевіряючи, що саме ті не доїли. Камені розжарюються, збільшуючись в об’ємі, хирляві чагарники глибше закопуються в пісок, а мімози розкривають своє листя, мовби парасольки. До восьмої ранку омлет готовий.

Мунґо Парк нерухомо лежить горілиць, спостерігаючи, як незнана багатонога комаха наосліп нарізає кола по стелі його намету. З тієї ночі, коли він «здійснив спробу втекти», його справи погіршились. Тепер на вході до шатра щоночі куняють шестеро вартових, а пайку води та їжі обрізали наполовину. Йому починає спадати на думку, що, може, зрештою, нічого й не вийде і він просто лежатиме тут, повільно конаючи, – безстрашний першовідкривач нутра маврського намету. Складе конкуренцію Ледьярду, Лукасу й Гоутону в боротьбі за право стати синонімом хвалька та невдахи. І ніколи більше не побачить ні Ейлі, ні матері, ні любих серцю берегів Ярроу.

Як раптом полог відхиляється, і до намету заходить Джонсон. У руці він тримає бурдюк із водою – такі роблять із козлячої шкіри і в цих краях називають гвербами. Мандрівник лежить, де й лежав: мучиться лихоманкою, кишить філяріями, шлунок зсохся, сфінктер зяє, а очі заледве виходить підняти. Він змарнілий, виснажений, смердючий і, як ніколи, далекий від будь-якої надії. Джонсон опускається навколішки біля нього та встромляє тому до рота шкіряний сосок бурдюка. Губи Мунґо присмоктуються до струменя, а пульс прискорюється. Це вода, прохолодна та чиста, зачерпнута з пливунних, пористих глибин землі. Вона живить цибулинки волосся, робить твердішими нігті та спонукає його крихкі кості нестямитися від радості. «Я врятований!» – хекає він, а потому блює.

– Усе гаразд, містере Парк. Не треба поспіху – це все для вас…

– Що? – Його очі пожовкли та взялися кіркою, щоки позападали, а борода перетворилася на ігровий майданчик для кліщів, бліх, вошей і гнид.

– Ви все правильно розчули. Їхній верховний шакал звелів принести вам ось цей бурдюк, а потому ще й молока із кускусом.

– Молока? Із кускусом? – Джонсон міг із тим же успіхом оголосити, що подано хагіс, копчену пікшу та суп із баранячої голови. Мунґо переживає перистальтичний шок, а відтак судомно підводиться, не відпускаючи гверби, та обнишпорює очима намет. – Де ж вони? – пихкає він, задихаючись, та з останніх сил спинається на ноги. – Де? Заради Бога, скажи!

Аж тут з’являється хлопчик із дерев’яною мискою. У ній молоко та кускус. Він хоче поставити свою ношу перед мандрівником, але той вириває її в нього з рук та занурює обличчя у густе, в’язке місиво з усією розпукою людини, яка сорок днів та ночей бідувала в пустелі. Позаяк у цьому немає жодного перебільшення.

А потому ляскає себе по животу:

– Ох, Джонсоне, – примовляє він. – Ох-ох-ох, Джонсоне, Джонсоне, Джонсоне, як же мені цього бракувало… – Але стривай-но! Що ж він накоїв?! Миску вискоблено начисто, хоча ось стоїть його вірний провідник і товмач, марніючи на очах! – Джонсоне… – затинається той, потупивши очі, – чи ти коли-небудь, коли-небудь пробачиш мені?.. Боюся, я дещо зшаленів… І якось… зовсім про тебе забув.

Джонсон здіймає долоню:

– О, не хвилюйтеся, мене вони весь час годують добре. Бо куди дінуться? А як би я інакше на них горбатився? Подай це, розберися з тим. Вишкреби казанок, подої кіз, змасти олією Акбарові сандалії. Назнімай вершків для кобил. От лайно! Неначе знову опинився на плантації. Інколи так і хочеться лежати ось тут, хиріючи разом із вами.

Мунґо погладжує бороду, вичісуючи просякнуті молоком зерна, та методично злизує їх із пальців, а тоді добряче прикладається до бурдюка з водою. На його щоках знову повільно проступає колір.

– А що ся стало? – цікавиться він. – Чого б це ці погоничі верблюдів та раптом виявили таку милість?

– Фатіма.

«Фатіма». Ці три склади течуть, неначе брижі на воді. Вона спочатку врятувала його очі, а тепер і решту грішної плоті. З’являється проблиск надії.

– Вона хоче мене бачити?

Джонсон киває:

– Алі каже, що вас треба нагодувати, віддраїти і взагалі зробити презентабельним. Він-бо не хоче, щоби його дружина – і роздивлялася немитого християнина. А ще він передав для вас ось це. – І Джонсон простягнув мандрівникові якусь світлу одежину.

– Що це?

– Джуба. Алі каже, вам треба прикрити ноги. Бо вважає ваші панталони неподобством – будь вони хоч десять разів із найдорожчої нанки. – Товмач сміється. – Якщо ви коли-небудь повернетеся в Лондон, то втрете носа всім тим денді й іншим навіженим: мовляв, останній писк моди – спідниці для джентльменів.

Мунґо сміється разом із ним, сп’янілий від їжі й води. Обоє хихочуть, аж заливаються, витираючи сльози з очей. А відтак Джонсон зводить на нього погляд і зненацька серйознішає:

– Вона буде тут завтра ввечері. Глядіть же, не змарнуйте свого шансу.