Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 19

Вони приходять по нього глупої ночі, наче демони чи привиди. Їх троє. Ножі, кинджали, криві шаблі, мушкети. «Підводься, рабе». А голос гортанний і безжалісний. «Алі хоче тебе бачити». Йому снилася Шотландія, смарагдові схили, студені озера та сріблястий лосось, що заввиграшки йде проти течії коло порогів, – там, де Ґела вливається у Твід. А тепер, коли його видерли зі сну, неначе немовля з утроби, у грудній клітці раптом стрепенувся нутряний, первозданний жах. «Фатіма», – думає він. Усе, догрався. Одразу ж крутить у животі, шибає у піт, пучить, охоплюють почуття провини та страх. Його піддадуть випробуванню вогнем? Затаврують літерою «А» на грудях?[31] Ні, звісно ні. Тут панує раннє середньовіччя. Тож швидке правосуддя й незабарна відплата – синоніми. До біса витребеньки на кшталт суспільного осуду. У цій системі нема місця перевихованню. Брехуну відрізають язик, злодію відрубують руку… А перелюбнику?

Його хапають під пахви. Грубо шарпнувши, піднімають на ноги і штовхають крізь завішений проріз намету, женучи просто на сімох нарколептичних вартових, що розтяглися горілиць біля входу. «Валла! – горлають ті. – Шайтан! Сучий син!» Нічне повітря сухе, наче вівсяний коржик, і напрочуд холодне. Він відчуває, що тремтить. Ескорт у нього за спиною напівголоса жартує, їхні ноги шарудять по піску, а зброя подзенькує та побрязкує, немов пересувний арсенал. Може, спробувати врятуватися втечею – а чи зібратися з духом і з’явитися на правіж? Коли йому було вісім, вони із братом підпалили курник. Адам затявся – не я. А Мунґо не став відпиратись – і зловив таких насрачників, що розтопили б залізо й розплавили камінь. Пам’ять про те, як його тоді віддубасили, і донині зудить у сідницях та стегнах, глибоко вживлена в нервові закінчення й вузлуваті волокна м’язів – її не осягнути розумом і не описати словами. Тож він раптом наважується: треба тікати.

Та, на жаль, хлопці, які йдуть за ним назирці, – воїни елітної кавалерії Алі, знані за свою відвагу, рішучість і швидкість реакції. Тож перш ніж він встигає хоч би просто вискочити з їхньої «коробочки», його перечіплюють устромленим межи ноги мушкетом, і той опиняється долілиць на піску. Уже знайомі руки хапають його під пахви, піднімають, наче п’яницю чи малюка, який ще тільки вчиться ходити, і ведуть спокійним, стихлим табором – повз стриножених коней, сплячих собак і примарні парусинові квартали – аж до багаття, що сердито сичить перед наметом Алі.

Того оточують радники й царедворці. Там Дессауд. Одноокий. Нубієць. Правитель із кинджалом у руці навпочіпки сидить коло вогню, підсмажуючи кусні м’яса. Мерехтливе сліпуче світло невигідно підкреслює гачкуватий ніс, врізається у вилиці та змушує його мружити свої смертоносні очі. Скоцюрбившись біля багаття та пожадливо пожираючи здобич, дратівливий і насторожений, він скидається на колосальних розмірів хижого птаха – жахливого і шкірястого, – якийсь релікт епохи викопних ящерів. Мандрівник готується до найгіршого.

Алі дмухає на шматок м’яса, відсьорбує хунового чаю. Потому оголює зуби та відправляє кусник до рота. І вказує на дослідника вістрям кинджала. «Сідлай… – починає емір, але змовкає, щоби розгризти хрящ, – сідлай свого… коня». Клацнувши зубами та гаркнувши, він ковтає те, що прожував, а відтак знову обертається до вогню із черговим кавалком сирої плоті. «Через годину вирушаємо до Джарри».

Мунґо приголомшений. Джарра! Але ж це на півдні, за добрих шістдесят або й сімдесят миль звідси! Із наближенням сезону мусонів, а з ним і неминучої міграції Алі на північ, мандрівник не один тиждень благав Фатіму вступитись за нього – виклопотати, щоби його відпустили або принаймні дозволили ненадовго відлучатися з Бінауна. Він-бо здригався від самої думки про те, що трапиться, коли йому не вдасться звільнитись раніше, ніж Алі збере свої стада, намети й кобилиць і подасться на літнє кочовище до околиць Великої пустелі. Вони здеруть із нього шкіру й випустять кишки. Переріжуть горлянку. Розіпнуть на дюні, прив’язавши до вбитих у землю кілків, – засушуватися, неначе фіга. Його кості вибілюватимуться на сонці, немов жалюгідні рештки тих рабів, про яких розповідав йому Джонсон, або мов кості Гоутона, що вже кришаться від часу, – більше не ірландські, кельтські чи європеоїдні, а просто кістки, кістки людини, кістки тварини. В очах на мить з’являється образ його власного черепа, відшліфованого вітром і напівзасипаного піском, а також скрадливе шаркання самця плямистої гієни із тупою та байдужою мордою, який неквапливо задирає ногу і дзюрить у порожню очницю. Мандрівник кліпає, трясе головою, неначе хоче, щоб у ній прояснилося, – а тоді розуміє, що кожен із присутніх спостерігає за ним. Джарра! Він хапає край бурнуса Алі, збираючись поцілувати, але Дессауд дає йому по руці. «Ан’ам Аллах ‘алаїк», – белькоче Мунґо, пишномовно дякуючи еміру на додаток до шквалу поклонів і реверансів. Алі ж, незворушний, мов камінь, дивиться у вогонь та жує.

Кажуть, що коли сахельский мавр після смерті спопеляється серед пекельного полум’я, його дух за найменшої нагоди повертається на землю – по ковдру. І Мунґо ладен у це повірити. Вони вже провели в дорозі майже вісім годин, і сонце стоїть просто над головою. Не інакше як спека сягає ста сорока градусів[32] у затінку – от тільки де ж його взяти? Істоти, які тут живуть, – золотистий ховрах, павук «біла леді», різноманітні жуки, кузьки й кусючки, скорпіони, сцинки та сліпці – наразі, звісно ж, глибоко зарилися в пісок. Тоді як сам він, у касторовому циліндрі, нанкових панталонах і синьому сюртуку, мандрує, смажачись на сонці, а за спиною, у розпухлих саквах, погримує повернутий йому крам. Його оточують чагарники та кактуси, ценхрус і молочай, краєвид блідо-блідо зеленого й тисяч відтінків коричневого кольорів – від хакі через сірувато-жовтий і аж до червонуватого. Пагорби тьмяні та збляклі, ребристі, немов залишки допотопних тварюк, що простяглися поперек горизонту. У них водяться павіани – червонозаді, короткошерсті, низьколобі та довгозубі. «Їк-е-їк-е-їк, – верещать вони. – Чіп-чіп-чіп!»

За місяць тут стане зелено. Потечуть річки, утворяться озера й калюжі. Смертоносні кобри плазуватимуть травою поруч гадюк у три кроки завдовжки та гребінчастих ящірок, прозваних «забудь-про-завтра». З’являться дукери, що перебиратимуться з тіні в тінь. Панґоліни, ґуїби, каракали й чами. Деревні ібіси, кощаві, наче біженці, птахи-секретарі зі своїми кошлатими косицями, яструбиними ногами і пристрастю до холоднокровних сніданків. Аддакси, водяні козли пуку, антилопи канни й орібі. Гривасті барани, червонолобі газелі, мамби й газелі-дами. Бубали. Дикі осли. Пацюки завбільшки як підсвинки.

Але наразі все вигоріле. І сухе. Таке сухе, що сідла, стогнучи, розтріскуються, волосся опадає, наче листя восени, а цівка сечі випаровується на півдорозі до землі. Ось тут і починаються суворі будні – невід’ємний складник професії мандрівника.

Сидячи біля підніжжя великого стола з червоного дерева у таверні «Св. Альбан» та дивлячись угору на захоплені, розчервонілі й прикрашені бакенбардами обличчя членів Африканської асоціації, майбутній першопроходець і подумати не міг, що все це буде саме так – настільки незугарно, настільки принизливо. І настільки спекотно. Дослідник уявляв себе верхи на чистокровному скакуні, у напрасованому сюртуку й білосніжній сорочці, – на чолі збіговиська місцевих дурників, царьків і просто чорнопиких прямує він до зелених берегів ріки, овіяної легендами. І от що з того вийшло: він не на чолі, а десь так ближче до хвоста кавалькади, яка зміїться, пробираючись випаленою землею, – по суті полонений, як не подивись, – кінь під ним сапно дише й пердить, а з білизни на ньому – лише пов’язка на стегнах. Це що ж, у світі зовсім немає гармонії?

Десь за півмилі попереду – два снопи бризок, білий і чорний. Це Алі й Дессауд петляють рівниною на своїх скакунах. Дві сотні воїнів елітної кавалерії верхи на пантерах і левах у кінській подобі розкритим віялом волочаться за ними, розтягнувшись майже на милю. Дехто з молодших і жвавіших верхівців робить вилазки в чагарники, щоб затоптати якого варана чи сцинка, а чи там-сям зітнути голову кущику або сукуленту. Для решти ж, попри спеку, уся ця поїздка – не більше ніж пересувна вечірка. Тож вони тільки й роблять, що пускають по колу люльки й гверби, розповідають масні історії про верблюдів, яшмаки та незайманих дів і змушують похмурі пагорби здригатися від вибухів реготу.

Мандрівник озирається, щоб окинути поглядом простір за собою та з’ясувати, бере він участь у військовій експедиції, а чи у полюванні на лисиць, як раптом його увагу привертає спалах світла ген удалині. То Джонсон верхи на меланхолійному димчастому віслюку (тварині, знаній за журливу довгастість її голови та вух) щойно тепер перетнув лінію горизонту. Дослідник здіймає руку й махає. І онде! – жест, спокушений відстанню та струменистими складками у повітрі – Джонсон махає йому у відповідь!