Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 18

Вона фортеця в облозі – от хто вона. Весь гарнізон на мурах, у казанах кипить напоготові смола, а брама гримить під ударами тарана, немов барабан. Від того дня, коли він застав її за прийомом ванни, вона не мала і хвилини спокою. Ґлеґ праворуч. Ґлеґ ліворуч. Ґлеґ біля вікна. Ґлеґ коло дверей. Ґлеґ у шафі, коли вона дістає пелерину, Ґлеґ у саду, коли вона виходить на прогулянку. Ґлеґ усюдисущий і невмолимий. Зранку він приносить їй букети – здоровенні оберемки ксилярій, знаних як «чортові роги» або «пальці мерця», впереміш із хрінницею, – а потому чекає на сходах, доки та одягнеться. За сніданком вона знаходить любовні вірші, затикані між вівсяними коржиками або загорнуті в серветку:

Їй зась і яйце розбити без того, щоби не почути про «зашарілі світанки» своїх щік або «пінисті вали» грудей. Закохані зітхання розділовими знаками супроводжують кожнісінький ковток чаю, а хрумкіт її тоста, клянеться й божиться він, лунає, наче скрегіт терпуга об вигини його серця. Коли стільці зі скрипом відсовуються і батько та Зандер човгають із кімнати, Ґлеґ нахиляється до неї та шепоче: «Коли б ми Світу й Часу мали донесхóчу – ну, / Тоді у скромності Панянки не було би складу злочину». А відтак додає, підморгнувши: «Але їх дещиця. І він там є».

Ґлеґ, Ґлеґ, вона заґлеґалась уже по саму шию. Він незборимий і всюдисущий, мов та блоха під нашийником чи ложка дьогтю в бочці меду. Вечорами ця напасть сидить у неї під вікном, почергово шкрябаючи в записнику та здіймаючи крик на верхів’я дерев, наче котяра у березні. А в перервах між «серенадами» строчить віршики або жбурляє камінцями в шибку. Одного ранку вона вийшла з кімнати й побачила, що Ґлеґ замріяно схилився над нічною посудиною, яку та виставила в коридор. А іншим разом застукала його за набиванням кишень шматочками сала й хрящиками в надії втертися в довіру до Душки Дейві, її бордер-тер’єра. Вона залишилася непохитною. А от песик виявився зговірливим.

Сьогодні, щоправда, можна опустити підйомний міст і дати бійницям провітритись – вона ж бо здихалась його аж до вечері. Одразу ж після сніданку вони із Зандером та її батьком подалися мандрувати селами, розтинаючи пустули, пускаючи кров і ставлячи п’явки на ґулі, зоби та синці. Вона дивилася, як ті рисять вуличкою на своїх конях. Зандер – вмілий та елегантний наїзник, а Ґлеґ – незграбний, наче богомол, що осідлав гнойовика. У кінці провулка він обернувся і помахав їй хустинкою. От недоумок. Їй хотілося скрутити йому дулю[30], але той виглядав так невимовно по-дурному, що натомість вона мимоволі широко всміхнулася. І це ще більше надихнуло його. Хустинка затріпотіла, наче клівер за поперечного вітру. Він – блискучий кавалер, а вона – соромлива красуня. Не випадало сумніватися, що до вечері той розродиться безсмертними рядками: «Червона виразка мого серця, / Не припечена, усе гнóїться / Але під солодким ланцетом любові – загоїться» – однак це помірна ціна за можливість не бачити його цілий день.

Найперше, що вона робить, це відкриває вікно. Знадвору пожовкла трава знову стала зеленою, між вітами дерев мелькає пір’ячко, а в повітрі висить густий запах вологої землі. «Цвірінь-цвірінь», – перегукуються дрозди, зяблики та трав’янки, анафемствуючи одне одного із крівель і живоплотів. Вітерець надимає фіранки, а сонце відкидає на долівку ромбоїди. За спиною ворушаться в акваріумі рибки. Її охоплює неспокій.

Вона годує горлиць і плотвичок, поливає вазони. Гортає книжку, вигулює песика, витягає етюдник. Готує сандвіч із язиком, пече ячмінні коржики. Сідає за спінет і в прискореному темпі проривається крізь партитуру «Едома О’Ґордона». Пильно поглядає на стінний годинник. Зрештою підходить до свого письмового столу, відмикає шухляду, дістає листа та ховає собі в сукню. А відтак крадькома вислизає з кімнати. У передню, вниз по східцях, перед вхідними дверима, через драговину провулка, а далі в ліс, що за ним.

Кущики папороті, немов вартові, облямовують стежку, збираючи під собою згустки мороку. У повітрі струменіють звуки. З боку ставка линуть фальцетні трелі жаб, яким кортить покумцятися ближче. Вона їх бачила – банькатих і бородавчастих. Ті волочать за собою кільця слизу й залізають одна на одну – пузиряться, корчаться, роздуваються. Під ногами паруються дощові черв’яки, проростає насіння, а оторочка її сукні куйовдить дику герань і ломикамінь, льнянку й рутвицю, запилюючи їх. Це лист від Мунґо. Останній із отриманих. Вона перечитала його дюжину разів і прочитає знову – там, на крутому березі Ярроу, – біля її ніг злягатимуться слимаки, жуки та черви, над головою співатимуть жайворонки, займаючись цим у польоті, цілий світ зійдеться в повільному, але наполегливому потягу полум’янистої крові і спраглої плоті.

Пізанія, Ґамбія

14 липня, 1795

Життя моє!

Напад-другий пропасниці, кілька глистів, виснаження, втрата волосся – нічого серйозного. Я живий і здоровий, коли говорити суто про зовнішню видимість. Але ж ох, як щемить моє серце! П’явок, ґедзів та їжу, що годиться хіба собакам, – я залюбки зношу все це заради найперебіжнішого спогаду про тебе. Тієї, яка підсолоджує мої сни серед цієї спеки та гнилі, тієї, яка дарує мужність просуватися вперед, тієї, яка становить сенс мого виживання там, де будь-кому іншому настав би край. Ейлі, я лишень рознюхаю, де Ніґер, і повернуся до весни. Ти ж дочекаєшся мене?

Коли мої сили геть зовсім ідуть на спад, коли здається, що дощ ніколи не вщухне і стирчати мені в цій дірі до скону, я думаю про тебе. І тоді моє серце звеселяється, і я уявляю собі да Гаму, який обгинає Мис, Бальбоа, очам якого відкривається Тихий океан, і знаю, що тільки це і є справжнє життя!

Тож залишаюся твоїм відданим і люблячим підкорювачем вершин, перебрідачем річок і пориначем у Незвідане.

Мунґо

P. S. Познайомився із Джонсоном, якого найняв на службу, – славним і міцним хлопцем, кмітливим та дотепним, справжньою окрасою негрської раси. Він не очікує, що ми наштовхнемося на якісь істотні перешкоди, якщо лише уникатимемо Людамару, королівства маврів.

Сонце давить гнітом. Вона закриває очі. Мунґо сімнадцять, він учень її батька. Із волоссям кольору достиглого ячменю та обкованими м’язами плечима. З дальнього кінця обіднього столу вона усміхається йому. Той піднімає голову від супу й усміхається у відповідь. У них є спільна таємниця. Їй чотирнадцять. Її груди пласкі, мов дитячі. У полях вона задирає для нього блузку.

Коли вона прокидається, уже майже темно. У латці трави причаївся кролик і, прищуливши вуха, спостерігає за нею. Вона випростується, складає листа з тим же благоговінням, із яким черниця згортала би Туринську плащаницю, і засовує назад до кишені. Вдома чекають на вечерю. Ґлеґ пускає їй бісики з-поза пирога з нирками, птиці, шматків підсмаженого бекону та горохової юшки, а її батько тим часом розводиться про перевірений метод ампутації гангренозних кінцівок. Попоївши, старий відводить її убік.

– Ти доросла жінка двадцяти й двох років, – каже він, – і повинна наглядати собі пару. Як на мене, Ґлеґ не гірший за інших, хоча трохи, мо’, і дурноверхий.

– Ти ж знаєш, що я чекаю на Мунґо, – відповідає та.

Старий надовго задивляється в підлогу, і на його обличчі потихеньку проступає той невблаганний, жорстокий і святенницький вираз, із яким він повідомляє своїм пацієнтам погані новини. Мовляв, боюся, це рак. Запалення мозку. Цироз печінки. Його брови супляться, аж доки він не стає схожим на суворого дядечка самого Всевишнього.

– Хоч як мені не до смаку це казати, – шепоче він. – Боюся, тобі нíяк надто розраховувати, що той хлопчина повернеться.

Того вечора вона знаходить на своїй подушці медальйон. Золотий, у формі сердечка. По краях пустують купідони. Відкриває його. Усередині портрет. Вона впізнає себе, оголену до пояса. А поруч неї, виставивши руку впоперек її грудей у спробі соромливо їх прикрити, Ґлеґ. Ну а хто ж іще?