Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 11

Він стрімко відходить у вічність, долаючи довгий тунель, що веде до змарнілості й смерті, – несеться назустріч своєму скону і праху поколінь, які пішли в небуття. Гине нехитро, від спраги. Від голоду теж – але потреба напитись нагальніша. Увечері, коли не забувають, маври дають йому жменю кускусу та півсклянки жовтавої рідини. Сьогодні, наприклад, забули. Порожній шлунок зсудомлюється, його клітини чахнуть і відмирають, мовби медузи, яких змило на берег. Потому температура падає, і він лежить, скулений під сюртуком, хапаючи дрижаки й обливаючись потом: лихоманка б’є його, наче внутрішня переміна погоди – то вхопить, то відпустить, то сонце, то сльота. Знадвору, з-за кільця наметів, ножем у серце долинає скиглення шакалів, а зборисько гієн залякує місяць. «Буде плач, і виття, і скрегіт зубовний», – думає він. А відтак заплющує очі.

І зразу ж поринає у яскравий сон. Він опиняється у Великій пустелі в розпал полудневої спеки: сонце палає смолоскипом, а в роті повно піску. Позаду нього якісь чужі люди – бородані з обсмаленими обличчями, вбрані в лахміття. Вони вервечкою тягнуться за обрій, неначе мурахи. А поруч себе він бачить Зандера – старого доброго Зандера – єдиного брата Ейлі. Колись вони разом рибалили. «І де ж вона, коли без неї не обійтися?» – питає Мунґо. «Вдома, – відказує Зандер. – Чекає». Один із незнайомців, кавкнувши, валиться долілиць. Мандрівник перевертає його та відсахується: у того порожні очниці, ясна відступили від зубів, а шкіра взялася кіркою, наче глазурований окіст. І тут над головою з’являється олов’яний ківш, зі споду обліп лений краплями конденсату, – за ним іще один, ще – цілий караван повних води черпаків, які пропливають у вишині, мовби чайки на висхідному потоці повітря. З вуст людей зринає кволе «ура!». Вони простирають руки та плямкають запеченими губами, але ковші висять, де й висіли, – якраз поза межами досяжності. У нестямі ті деруться одне одному на плечі, шуруючи пальцями в небі. Але манірні ємності заграють із простягнутими долонями, плавно й ухильно звиваючись, – а води не дають і краплинки. Люди в розпачі б’ються головою об камені, чагарники та уламки піщанику. «Зроби що-небудь! – молять вони. – Допоможи!» Як раптом рогуля[15] починає посмикуватись. Мунґо нашорошує вуха. Вітер доносить якісь звуки – ледь чутні й далекі, ласкаві й ліричні. Дзюрчання рідини, наче трелі арфи чи флейти. Невже це правда? Він діє швидко, твердо, рішуче. «За мною!» – кричить мандрівник і кидається бігти на звук, що гучнішає, – той рев, те шипіння, ті солодкі синкопи води, яка струмує по кам’янистому ложу. Ошелешені люди, похитуючись, підводяться і шкутильгають услід за ним. Перетинають рівнину, піднімаються на пагорок – й осьде, ось де він є! Ніґер, чистий і прохолодний, наче жовтневий ранок; уздовж його русла пришпилені ошатні галявинки, збрижену поверхню розтинають ялики, лиски й великі поважні лебеді, вистрибує з води лосось, а береги затінюють лапата папороть та густолисті в’язи. Мунґо кидається у воду, а люди з криками торжества насідають йому на п’яти – вони в екстазі, їх урятовано, життя триває. Проте, озирнувшись, він бачить, що ті кудись зникли. Плещуться хвилі, вигинають шию лебеді – він зоставлений сам на сам зі своїм тріумфом. Але нічого, адже йому так хороше – спінювати течію, пускати бульки та жадібно жлуктити, хлебтати, всмоктувати прохолодну гладінь, від якої аж зуби зводить, доки більше просто не випити.

Він прокидається з клубком у горлі. Язик пересох. Піднебіння сухе. Як і увула. Йому конче треба щось випити. Води. Льоду. Крові. Чашку чаю. Склянку молока. Кухоль пива. Він навшпиньки крадеться до виходу й визирає назовні. Усі троє вартових поснули, і тепер пожовують бороди та хропуть, немов п’яні лорди[16]. Але є одна заковика: вони розтяглися, загородивши вхід, – один коло одного, плече до плеча – так, що крайній лежить упритул до пологу. Щоб вибратися, доведеться перестрибнути всіх трьох – і навіть якщо це вдасться, як бути зі звуком від його приземлення? Ті ж бо посхоплюються, наче голодні вовки, від найменшого шурхоту, стискаючи кинджали та лаючись. Тож він вагається.

Як раптом – чудо із чудес – чоловік у центрі повертається на інший бік, звільняючи кілька дюймів відкритого простору. Тепер або ніколи. Мандрівник скидає черевики, робить глибокий вдих і переступає через першого караульного. У повітрі ані вітерцю. Десь кричить пташка. Але вартові сплять, хрипко дихаючи, їхні губи плямкають, а повіки посмикуються. Мунґо переміщує вагу на праву ногу й уже починає заносити ліву, як раптом відчуває легке запаморочення, не знати чого пригадавши виступ канатохідця на Варфоломіївському ярмарку. Це було хтозна-коли. Стискаючи під пахвою ляльку-пупсика, ще зовсім юний мандрівник стояв у натовпі й дивився, як акробат простує дротом, натягнутим на висоті у двісті футів[17] над землею. Одна його рука балансувала жердиною, якою відштовхують баржі, а інша жонглювала півдюжиною яблук – аж тут на кінчик тички опустився голуб. І чоловік упав.

Мунґо кліпає очима й несподівано виявляє, що сидить на грудях першого вартового. Той мимрить щось арабською – тягуче, мовби сироп – і раптом починає терти рукою першопрохідця об свою зарослу щоку. З огляду на всі обставини, відчуття виходить не таке вже й неприємне. «Юмма, – зітхає сторож із пристрастю коханця, – Їбга!» Відтак випускає його руку, й любовний стогін одразу ж переходить у сонне хропіння, а Мунґо тим часом скрадається в ніч.

Уже понад місяць провів мандрівник у маврському полоні. Його тримають в одиночному ув’язненні. Коня й майно конфіскували. Ніяких звинувачень не висунули. Питання про його осліплення, хвала Аллаху, відклали на потім. Схоже, що Фатіма, улюблена дружина Алі, прислала звістку з Діни, забажавши оглянути виродка неушкодженим – з його лихими, наврочливими очима та всім причандаллям. (У Лондоні народ валом валить, щоби повитріщатись на людину-гусеницю чи чоловіка із трьома носами, у Людамарі ж за них правлять альбіноси-мутанти.) Та все ж життя першопрохідця було далеко не ідилічним. Його утримували проти власної волі, піддавали тиску й залякуванню як невірного, погрожували смертю й каліцтвом, морили голодом, знущалися, катували, примушували нудитись, позбавляли спілкування, поживи для розуму та води. І він уже тиждень не бачив свого товмача. Під час їхньої останньої зустрічі язик Джонсона – ввічливий чи не дуже – все ще перебував у нього в роті. Алі ж бо виявив, що той орган із м’язів і жирової тканини незамінний для допитування чужоземця про загадки його багажу та костюма: черевиків і панчіх, ґудзиків на сюртуку та панталонах, компаса, годинника й бритви. «Як цим користуватися? А цим?» – вимагав відповідей Алі, звертаючи свої запитання до Джонсона, а його темні, припухлі очі тим часом невідривно вдивлялися в обличчя мандрівника. Кінець кінцем він примусив того вдягти та скинути вбрання тридцять сім разів поспіль, щоб усе нові й нові групи роззяв могли подивуватися з хитромудрості цього процесу. Після тридцять сьомої демонстрації Алі поцікавився, навіщо Мунґо взагалі прибув у Сахель: бо якщо він не купець, то, виходить, шпигун.

– Я шукаю ріку Ніґер, – сказав шотландець.

Алі якусь мить роздивлявся великий палець своєї ноги, а потому звів очі:

– У тебе в країні немає річок?

Униз по некрутому схилу від табору – не більше ніж за три сотні ярдів – стоять колодязі. Мунґо чути мукання худоби, яка купчиться довкіл напувалок, чекаючи на вечірній водопій. Підійшовши ближче, він спромагається розгледіти округлі холки та неприборкані шпилясті роги, які стовбурчаться в небо, наче рухомий ліс. Корови – більше схожі на пере рослих газелей, ніж на ще живу яловичину – б’ють копитами, штовхаються та ревуть, вимагаючи води. Він і сам ладен заревти не гірше від них. Так закричати, заверещати й завити, що всім чортам у пеклі зробиться зле, – до того хочеться пити. Але що це? У гайку акацій попереду хтось ворушиться. Він боком підкрадається ближче, щоб роздивитися.

Шість чи сім рабів, закутаних у бурнуси, розвалилися, байдикуючи, довкола багаття, пускаючи по колу люльку й сміючись. Час від часу один із них занурює відро в колодязь і виплескує його вміст у напувалку, а худоба хропе та протискується, силкуючись дотягтися до неї. Мунґо виступає з тіні й падає перед ними навколішки. «Води, – благає він. – Дайте води». А тоді додає англійською: «Краплинку, чайну ложечку, ковточок».

Ті спершу лякаються. Але потому, зверху вниз поглядаючи на змарнілого доходягу, що плазує в коров’ячому лайні, починають сміятися. Їхні очі блищать, а білки покривають червоні прожилки. Вони похитуються, гигикають, хапаються за боки, а їхній сміх луною розлягається в нічній тиші – «Ї-і-і-ха-ха-ха-ха!» – мов переливчасті крики пташок. Тоді один із них ступає крок уперед, стискаючи в руці люльку. У нього крихітні поросячі очки, а лоб випинається над обличчям, наче розмитий берег ріки. «Води!» – гукає до нього Мунґо. Той нахиляється, затягується люлькою, а тоді випускає дим із легенів в обличчя мандрівнику. Його запах міцний, духмяний, тягучий. Вони що, ладан курять? Мунґо закашлюється. Відтак невільник відхиляється від нього та гукає до своїх товаришів: «Назаріні хоче пити?» Ті регочуть. «Дай йому водички, Сіді!»

Останній обертається до мандрівника та сичить: «Ля ілляг ель аллах, Магомет расуль Аллахі». Мунґо розпізнає цю фразу: «Є лише один Бог, і Магомет пророк Його». Шотландця примушують повторювати її по сто разів на день. «Гаразд, – говорить він. – Гаразд», – і швидко бурмоче «Отче наш», молячи Того врахувати пом’якшувальні обставини. Сіді лупцює його. «Ля ілляг ель аллах, Магомет расуль Аллахі», – проговорює Мунґо. «Води!» – верещать решта. «Дай назаріні напитися, Сіді. Напої його святою водицею!»

Суглоби коров’ячих кінцівок згинаються й розгинаються. Пил осипає мандрівника, наче засушений сніг. Забивається в горло та ніс. Той чує, як дурні товаряки в бездумній удоволеності пускають слину над напувалками, і дорогоцінні краплинки, стікаючи з шовковистих морд, діамантами затримуються на кінцях ворсин біля ніздрів. «Хочеш води?» – питає Сіді. Мунґо киває. І тоді раптом, без жодного попередження, раб задирає джубу й мочиться на нього – швидка та солона, його гаряча сеча затікає тому за комір, збігає між пальців і глибоко просочується у тканину жилета. Мандрівник шалено підстрибує, доведений до розпачу й ладний убити, але Сіді вже позадкував, сміючись, а решта якраз нагнулася, шукаючи каміння та уламки деревини. Тож Мунґо стоїть на місці, знесилений і смердючий, а пастухи шпурляють у нього тим, що назбирали. «Пий сцяки, кяфіре!» – кепкують вони. Той розвертається й біжить у ніч.

Тихо. Зірки розкинулись по всьому небу, мовби розілляте молоко; у кронах дерев дзижчать москіти. Його щоразу женуть і від трьох найближчих колодязів, лупцюючи кулаками та палками. Біля останнього з них, осторонь решти, – хтозна-коли викопаної ями, вода в якій давно засолилася, – немолодий невільник та його син, хлопчик літ восьми-дев’яти, напувають хазяйську худобу при світлі факелів. Мандрівник молить їх дати напитися. Старий якусь мить підозріливо поглядає на нього, а відтак витягує із криниці відро води. «Салаам, салаам, салаам», – проговорює Мунґо, як раптом хлопчик смикає батька за рукав. «Назаріні», – повідомляє він. Літній чоловік вагається, дивлячись спочатку на відро, а тоді на колодязь. Його непокоїть можливість осквернення, злих чар, від яких криниця пересохне ще до ранку. «Будь ласка, – благає дослідник, – молю». Старий човгає до корита, виливає туди відро й тицяє спрацьо ваним пальцем. Мунґо не треба просити двічі. Він кидається вперед, вклинюючи свою голову між великими рогатими черепами пари телиць.

Напувалка скидається на стічну канаву, вода має смак нечистот, а на її поверхні, кружляючи у вирі, плавають солома, гілочки та сміття. Мандрівник занурює в неї обличчя та п’є, але конкуренція нещадна, струмок уже перетворився на калюжку, яку худоба розбавляє слиною, вимочуючи останні краплини своїми довгими рожевими язиками, мов губками. Він обертається до старого. «Ще! – кричить. – Іще!» Ряба корова з очима завбільшки як кишенькові годинники збиває його з ніг. А тоді раптом розлягається звук пострілу – гучний, як гуркіт грому. За ним ще один. Худоба спантеличено сахається, зіштовхуючись лопатками, мордами та боками, і в паніці тікає, не розбираючи дороги. «Ба-бах, ба-бах, ба-бах», – гупає під її ногами темрява.

Коли пил осідає, Мунґо з’ясовує, що дивиться на трьох верхівців. Один із них Дессауд, і в світлі смолоскипів лисніє шрам на його переніссі. У руці той стискає пістоля. Осадивши свого скакуна, він націлює дуло першопрохідцеві в голову, а відтак спускає курок. Нічого не відбувається. Із заціпенілим серцем і вкрай розладнаними нервами, шотландець сидить серед пилу й коров’яку, розмірковуючи, як би це втихомирити цього навіженого з вогнепальною зброєю. «Ля ілляг ель аллах, Магомет расуль Аллахі», – говорить він, роблячи хід конем. Дессауд сипле на полицю свіжий заряд пороху, супроводжуючи процес невпинним гарчанням, наче пес, що вчепився в холошу злодія. Коні іржуть і б’ють копитами, старий та його син зіщулюються. Дессауд здіймає пістоля вдруге, кричить щось по-арабському і тисне на гачок. Результат – спалах світла та пшик, із яким розжарена вуглина падає в діжку з водою. Осічка. «Що я зробив?» – допитується дослідник, а сам боком, боком. Дессауд лається, жбурляє пістоля додолу та кричить через плече, щоби подали іншого. «Тримай!» – відгукується чоловік за його спиною, кидаючи запасного. Той ловить його на льоту, зводить курок і прицілюється у розсип веснянок просто зліва від носа першопрохідця.

– Містере Парк! – кричить розхристаний Джонсон, вриваючись у кружальце світла, мов персонаж комедії дель арте. Його грудина ходить ходором, а по щоках струмує піт. – Містере Парк, чи ви здуріли? Хапайте ноги в руки та щодуху мчіть назад до намету, доки вас не пристрелили на місці. Ви цілий табір на вуха поставили. Вони гадають, що ви намагаєтеся втекти.

Мандрівник зводить очі. На вершині пагорба палають багаття. Вершники зі смолоскипами скачуть у ніч. Чути крики, лайку та безладну стрілянину. Мунґо підводиться. Дессауд опускає пістоля.