Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 13

Ні Твіст, ні Копперфілд, ані сам Фейґін і близько не переживали дитинства, що випало Недові Райзу. Його не мили, не виховували, не голубили, він зазнав побоїв, знущань, переслідувань, злиднів, голоду, каліцтва й сирітства, був жертвою бідності, невігластва, безталанності, класових упереджень, браку можливостей, лихої долі та джину. Його дитинство було до того просякнуте аморальністю, що навіть і Золя здригнувся би від думки про таке.

Малюк з’явився цей на світ на задвірках двохпенсової нічліжки-блощичника, у стайні, яку жартівники йменували «Святою землею» – через майже біблійні ясла із соломою, за право перемучитися на яких усе одно дерли по пенні за ніч. Був лютий місяць 1771-го. Мати не мала чим сплатити за ліжко, тож прямо поповзла на задній двір: перейми зводили її живіт ударами молота, а в кулаку вона стискала пляшку чистого, немов сльоза, «звали-мене-з-ніг». Солома була бруднюща. Голуби гидили на неї, повсідавшись на кроквах. Стояв такий дубак, що навіть воші принишкли. Вона наглянула собі містечко в глибині заради його близькості до коней (а значить, і сякого-такого тепла) та там і влаштувалась зі своєю пляшкою.

Вона ж бо заглядала в неї, Недова мати. Належала до славного сестринства страстотерпниць в ім’я джинове. А тоді в британській історії якраз приспів такий час, коли це сестринство – як і відповідне братство – воістину благоденствувало. Щойно наприкінці сімнадцятого століття джин уперше з’явився в Англії (одні балакають, що його начебто привіз за собою з Голландії Вільгельм ІІІ Оранський, а інші твердять, ніби його вигнав із маслаків та кісткового мозку сам Люцифер), як буквально за одну ніч викликав фурор серед нижчих класів. Він був дешевий, як сеча, і міцний, як удар у голову. Прочувши про його появу, чернь просто зшаленіла: адже навіщо цілу ніч кружати пиво, коли можна й за півгодинки набратися до нестями – а коштує це задоволення всього лише пенні? До 1710-го п’яних по вулицях валялося як бруду, – одні лежали голі, наче немовлята, другі холодні, мовби могильні камені. Коли ж сер Джозеф Джекілл, голова Державного архіву, впровадив законодавство, покликане приборкати згубний вплив джину за допомогою патентів і податків, розлючена юрба повибивала шибки в його домі та ледь не зубами відгризла колеса карети. Процес став незворотним. Джин правив за знеболювальне в нелегкі часи, замінив сон, красу, як, власне, і саме життя. Aqua vitae[19] – влучніше й не скажеш. Недова мати була джинозалежною у другому поколінні. Її батько працював чинбарем. Він випивав дві пінти в день і дер із неї шкуру. У дев’ять продав її в наймички, у тринадцять та опинилась на вулиці, а в чотирнадцять і матір’ю стала. Вона померла від цирозу, запалення мозку, сухот та блідої немочі, не доживши й до двадцяти.

Того похмурого зимового вечора у «Святій землі» знайшли притулок іще троє пожильців. Першим був патріарх не знати якого племені, і він бухикав так, немов раз по раз викидав гральні кості. Сконав іще вдосвіта. Хазяїн нічліжки знайшов труп наступного ранку: згустки крові попримерзали до губів та шиї і глибоко в’їлись у безживне біле кубло його бороди. Другим був каменотес – «Гранітні надгробні плити й меморіальні дошки», – який саме завершував триденний запій. Він виблював на солому й там же таки вклався спати. А останньою була літня жінка, закутана в не меншу кількість дрантя, аніж манекен кравця; вона пробралася всередину уже за північ і сторч головою пірнула в ясла по сусідству з вагітною юнкою. Стара лежала в них, дихаючи зі скреготом заіржавілого механізму, і слухала, як стогне мати Неда. Тю, стогін. От так диво! Вона вже й очі закрила, як раптом почувся крик, а за ним і ще один. Стара підвелася на ложі. У сусідніх яслах лежало дівча років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Лоб укривала випотина. З блузи виглядала шийка пляшки. Дівча мучилося пологами.

Карга підкралася ближче, вихопила пляшку та приклалась до неї.

– Агов! – верескнула вона. – Шо з тобою, красунечко? Дитинку народжуєш, ге ж?

Та звела на неї очі, не тямлячись від страху.

– І-і-і-і-і! – заскрипіла стара, розлякуючи голубів із-під крівлі. – Мені й самій доводилось бувати на твоєму місці – та й не раз! Колись малятка сипались із моєї карнавки, наче пепінки з яблуні. – Її обличчя не виражало віку, мовби скинута шкіра змії. Хто міг сказати, скільки людських тілець сформувалося в ній? Або порахувати роки, впродовж яких вона хиріла у турецькому сералі чи берберській халупі? Хто міг хоч би приблизно здогадатися, якими звивистими стежками, а чи темними завулками пролягла її доля? Або що та собі думала, коли в її губі з’явилось золоте кільце?

– Допоможіть мені, – прошепотіла породілля.

Пологи були важкі – передлежання плода. Спочатку з’явилися зморщені ніжки й сіднички, потому плічки та підборіддя, а відтак і гладкий та прилизаний купол голівки. Вовче сонечко пройшло чималий шлях по небу, і стара нарешті висмикнула Неда з материнського лона. Її пальці були шорсткі та покручені. Вона перев’язала пуповину й ляснула дитя. Те закричало. І тут карга обтерла його тільце від крові та слизу краєм своєї спідниці й заховала собі під куцину. Підступно й хижо озирнулася довкола, а відтак попрямувала до виходу. Викрадачка дітей!

Недова мати зіп’ялася на один лікоть і мацала довкола себе, шукаючи спершу дитину, а потім і пляшку. Та не знайшла ні одної, ні другої. Вона з горем-бідою сфокусувала погляд на змарнілих плечах старої, яка саме пірнула в темряву в дальньому кінці стайні, і заволала – заревла, наче самум у Сахарі, – немов настав кінець світу. Карга чимчикувала до дверей, іззаду долинали крики породіллі, а коні – не розчовпавши, що коїться, – хвицалися у стійлах. Бородатий патріарх не прокинувся. А от каменотес таки заворушився. Йому було літ двадцять п’ять. Він день при дні жбурляв гранітні плити, неначе то були підшивки газет. «Зупини її! – лементувала юнка. – Вона поцупила моє дитя!»

Той вистрибнув із ясел і промчав уздовж всієї стайні раніше, ніж бабисько встигло протиснутись у двері. Крадійка розвернулася до нього, стискаючи в руці іржаві ножиці. «Відчепись!» – прошипіла вона. Удар був, наче прояв падучої, – підступний та безжальний. Той схопив її за плече, і стара повалилася, неначе в’язка хмизу. З-під неї почувся дзенькіт розбитого скла. І плач немовляти.

Каменотеса звали Едвард Пін – скорочено Нед. Він привів дівча та дитину у свою найману кімнатку у Вепінґу. І всю дорогу в його очах лютувало шалене похмілля. Юнка омила його слізьми, і той відчув себе героєм, нехай там як розколювалась голова після вчорашнього. Розбита пляшка, схоже, розпанахала дитині груди. Пін затопив кількома трісками і жменькою вугілля, щоб створити хоч ілюзію тепла. Волосся молодої матері розсипалося по плечах, коли та нахилилася над малюком, щоби перев’язати рану. Її звали Сара Колхаун, і вона все ще не протверезіла.

– Назву його Нед, – ледь вимовила ненька неслухняним язиком. – На честь спасителя.

Той засяяв. Як раптом вираз його обличчя змінився, і він схопив її за патли:

– Тільки спробуй дати йому прізвище Пін, нечупарна ти хвойдо! Не я тобі його склепав!

– Він буде Райзом, – завищала та у відповідь. – Недом Райзом, сучий ти сину! – У цьому чулася метафора надії[20]. – Знаєш чому? Бо колись він стане на ноги й вивищиться над усім цим лайном, якого вдосталь наїлася його мати, відколи навчилась вимовляти власне ім’я!

– Авжеж! – глузливо посміхнувся той. – Охрещений кров’ю, джином і блювотинням матусі-шльондри. Збіса сумніваюся.

Спогади Неда про матір уривчасті. Змарніле обличчя – самі вилиці та чоло – туго обтягнуте шкірою, немов шевська колодка. Безупинний кашель уночі. Сухотна блідість. Виражена хирявість. Вона померла, коли йому не було ще й шести. Ну а Пін, звісна річ, виявився гірким п’яницею, що за шаленістю натури не поступався кішці, на якій загорілася шерсть. Коли працював, то приходив додому білий від кам’яного пилу та із заллятими пійлом очима. Тоді він улаштовувався мучити Неда – просто заради розваги – як-от десятилітній шибеник знущається із жаби чи щура. Скажімо, зв’язу вав тому ступні й вивішував його з вікна третього поверху, неначе пару мокрих штанів. Тісно насаджував йому на голову нічну посудину – так, щоби прищемити вуха; правив на спині бритву або занурював під набрану в ночви воду на шістдесят секунд за раз. «Втоплю, як пацюка!» – ричав пияк.

Коли хлоп’яті сповнилося сім, каменотес вирішив, що час йому покривати видатки на свій пансіон. Тож одного вечора постав у дверях із мотком мотузки, схопив Неда за горло, притис до підлоги та туго зв’язав докупи стегно та гомілку його зігнутої в коліні ноги. Потому вкоротив йому холоші вище щиколоток, змайстрував милицю з мітли та послав на вулицю жебрати. Дув пронизливий вітер, мотузка врізалася в плоть. Але кому яке було до того діло? І от, семирічним хлопчиком із прилиплим до хребта животом і бруднющим обличчям, Нед шкутильгав, неначе п’яний бусол, і благав подати пенні на Рассел-сквер, Друрі-лейн та в Ковент-Ґардені. Але жебрацтво в ті часи зробилось популярною професією, і конкуренція у ній була нещадна. На вулицях, плече до плеча, старцювала ціла армія калік, прокажених, мікроцефалів, причинних, біснуватих, похлібців та скигліїв. Безногий чоловік, що стирчав із нічної посудини, стрибав довкола на руках, неначе мавпа, жінка з чотирма куксами замість кінцівок чистила взуття язиком, людина-собака махала всохлим хвостом і шкірила пожовклі гострі зуби. Нед не мав і найменшого шансу.

Фунт налічує двадцять шилінгів, у шилінгу дванадцять пенсів, а щоби вийшов пенс, треба чотири фартинги. У перший день Нед повернувся додому тільки з двома. Пін відшмагав його. Назавтра ж, після шістнадцяти годин моління, заклинання та благання, він не приніс нічого, крім уривка шворки, трьох каштанів і мідного ґудзика. Пін знов відлупцював малого, спрямувавши особливу увагу на його вилиці, ніс та рот. У результаті Недове обличчя набуло кольору та консистенції підгнилої сливи. Такий перебіг подій дещо покращив збір, проте породив потребу в щоденній реставрації ушкоджень. Так протривало місяць, а потому катівська рука Піна мовби притомилася. «Повинен існувати кращий спосіб», – думав пияк. І раптом змикитив який. «Неде, – гукнув він, – а ходи-но сюди!»

Пін сидів за столом над склянкою джину. Долівку по щиколотку всівали клапті паперу й ганчір’я, баранячі та курячі кісточки, осколки скла та глиняного посуду, уламки дерева й пір’їни. Нед причаївся в кутку, вдаючи, що невидимий. Каменотес рвучко повернувся до нього.

«Ходи сюди, я сказав!» Той підійшов. Поряд зі склянкою лежав сікач для м’яса, тьмяний і холодний. Забачивши його, Нед розревівся. «Стули пельку!» – гарикнув Пін і силоміць поклав праву руку хлоп’яти на стіл. Його брудний кулак притис її, покривши, наче каптур. Тремтливі та беззахисні, пальці Неда лежали на пласі, бліді, наче жертовні ягнята. Під нігтями виднілись траурні півкола. Сікач рубонув.

Взявши руку на перев’яз, щоб помітніше було його каліцтво (Пін бо відтяв крайню фалангу кожного пальця, разом із великим), Нед потроху покращував збори. За місяць-другий він почав приносити по сім чи вісім шилінгів щодня – по суті, невеличкий статок. Пін полишив професію каменяра та просиджував довгі години в тавернах чи кав’ярнях, наминаючи качку під апельсиновим соусом, жлуктячи вино та мацаючи мозолястими долонями зади та бюсти неперебірливих дам. А Нед відморожував дупу на вулицях, давився черствими скоринками та капустяним супом і прокидався в холодному поту від жаху, навіяного втратою пальців, який не відпускав його і вдень. Він хотів утекти. Хотів померти. Але Пін тримав його в покорі ударами в потилицю та погрозами подальшого скалічення. «Кортить і решти пазурів позбутися? А мо’, й усього п’ястка? Або навіть і цілої руки?» І реготав.

Одного похмурого дня колишній каменотес, п’яно хитаючись, переходив вулицю перед «Сорокою та пеньком»[21], щоб обнишпорити кишені свого підопічного, як раптом запряжений четвіркою красенів-гнідих екіпаж відшпурнув його на тротуар. Падаючи, той зачепився за ресору, і його протягло по вулиці ярдів із сотню. Заверещала якась жінка. Пін відкинув копита.

Упродовж кількох наступних років Нед жив на вулиці: він жебрав, крав і харчувався з помийних ям, час від часу знаходячи притулок у якого-небудь ідіота, педофіла чи маніяка-вбивці. Виживати так було непросто. Ані руки, яка погладить по голівці, ані голосу, який похвалить. Він ріс, неначе дикун.

Нарешті йому стукнуло дванадцять, і тут, як то кажуть, поперло. Одного дня у Воксголл-Ґарденс, коли він «щипав» по кишенях та обдирав кору з дерев, його увагу привернули якісь звуки, що тріпотіли в теплому та нерухомому повітрі, – неземна мелодія, яку почуєш хіба в солодкому сні. Скидалося на те, що долинали вони з-за фонтана – звідкись від клумб. Коли він дістався туди, то побачив, як різномаста публіка – кавалери й розпусники, поважні пані та повії, няньки й немовлята, дженджики, кишенькові злодії та вулич ні торговці – півколом оточили чоловіка, який дув у дерев’яну дудку. Музикант був голомозий, мав червоне, наче буряк, обличчя і такого ж кольору лисину. Він надимав щоки, і чималі складки шкіри нависали над його комірцем та тряслися, немов співчутливо відгукуючись на пронизливе вібрато інструмента. Одягнений той був як джентльмен.

Нед споглядав, як пещені та чисті вправні пальці вилизують клавіатуру за та проти шерсті, пробігаючи тут, зупиняючись там, підстрибуючи, кидаючись, наскакуючи, наче дитинчата тварин, коли граються. Цвіли братки та нарциси. Незабудки й півонії. Він сидів у траві та слухав, а тембр музики був тонкий і солодкий, немов медове тьохкання солов’їв. Граючи, дивак притупував ногою. Дехто зі слухачів узяв із нього приклад, і бальні черевики з пряжками, пантофлі й дерев’яні довбанки синхронно піднімалися та опускалися, немов хтось смикав їх за невидимі ниточки. Одна жінка погойдувала в такт головою, описуючи плавну й ледь помітну дугу, а сонце золотило корону кучерів довкола її обличчя. Нога Неда сама собою затупала. Він не пригадував щасливішої миті.

Нарешті музикант зробив перерву, і натовп розпорошився. А підліток затримався, щоб повитріщатися на нього. Чоловік відгвинтив мундштук інструмента, від’єднав від нього тростину та поклав її на кінчик язика, наче гостію. Зі шкіряного футляра він дістав щіточку, якою обмахнув спочатку мундштук, а відтак і порожнисте тіло інструмента. Клавіші поблискували на сонці.

– Тебе це бадьорить, еге ж? – проговорив віртуоз. Він звертався до Неда.

Той сидів, жуючи стеблинку трави, – облізлий, наче перецвіле поле. Він проживав життя у вуличному бруді, ходив до вітру в Темзу, а одяг шакалив зі сміттєвих баків, коматозних п’яниць і похололих трупів, які штабелями лежали під мостами, мовби нарубані дрова. Нед не був би бруднішим або здичавілішим, навіть якби його виростили вовки.

– То й шо? – цвіркнув слиною він.

Чоловік витяг із рота тростину, уважно оглянув, а відтак засунув назад. По вулицях тинялось тисяч десять закаляних безбатченків на подобу цього шмаровоза. Куди би він не поткнувся, ті завжди плуталися під ногами, підлещуючись, пропонуючи всі отвори свого тіла, циганячи мідяки, пиво чи хліб. Та саме в цьому босякові щось упало йому в око – він і сам не міг сказати що. Але вирішив спробувати.

– Не знаю… Просто мені здалося, що тобі сподобався мій невеличкий концерт… ну, в сенсі музика.

Нед полагіднішав:

– Так і є, – зізнався він.

Чоловік здійняв свій інструмент.

– Тобі відомо, що це?

– Дудка?

– Кларнет, – пояснив музикант.

Нед захотів дізнатись, як утворюється звук. Чоловік показав.

– А в мене вийшло би навчитись? – запитав Нед.

Незнайомець опустив очі на скалічену руку хлопчини та поцікавився, чи не хоче той їсти.

Прентісу Берренбойну належав квартал будинків у Мейфері. Йому було добряче за п’ятдесят. Дружини він зроду не мав. А мати – сварлива, гостра на язик і приземлена жінка, із якою той прожив усе життя, – померла місяць тому. Тож увечері він привів хлопця додому та дозволив переночувати в комірчині для вугілля. А на ранок звелів економці відмивати й годувати його. Це був шанс зачепитися. І до кінця тижня Нед Райз став звичною даністю.

Формально він значився хатнім слугою, але Берренбойн, підкуплений щирим і всепоглинальним інтересом хлопця до гри на кларнеті, став поступово сприймати його радше як члена сім’ї. Купував одяг, частував молоком, відбивними котлетами й вишкварками, навчав читати та не ронити чайну чашку з коліна. Були походи на концерти й вистави, на корабельню та в зоопарк. Хлопцю найняли репетитора. Нед опанував ази орфографії, геометрії, іхтіології, зазубрив півтори фрази французькою та люто зненавидів древню історію. Елайзи Дулітл із нього не вийшло. Його успіхи – якщо так можна назвати двічі на місяць розв’язану задачку або втовкмачену в голову дату – були неспішними, як дрейф континентальних плит. Учитель нестямився від люті та розпачу. Він дивився Неду в обличчя і бачив перед собою всезнайку. Тож звинувачував його в питті чорнила і згодовував дупі березову кашу не рідше, ніж мозку – поживу для розуму. Нед знóсив це покірливо й терпляче. Жодних істерик, спалахів гніву чи нападів мерехлюндії. Він робив, що веліли, співав осанну своєму спасителю і плекав плани на майбутнє. Бо не шукав кращого, добувши добра.

Спливли сім років. У Франції розсилали запрошення на гільйотину, по той бік Атлантики вирубували ліси й винищували індіанців, в Іст-Енді спіймали «Монстра», який цілих два роки штрикав жінок у сідниці серед білого дня, а в Мейфері Нед Райз їв тричі на день, спав у ліжку, мився принаймні два рази на місяць і кожнісінького ранку надягав свіжу білизну. Сім років. Спогади про життя на вулиці починали тьмяніти. Він у рот не брав потрухів, не ставав свідком збочень, крадіжок, підпалів або й дечого гіршого та й разочку не щулився над попільником із покритими памороззю повіками, притискаючи до грудей задубілого кулачка – тільки не він, Нед Райз, краса та гордість сімейства Берренбойн.

Упродовж цього часу Нед та його опікун стали близькі, наче губи й тростина – зійшлися на ґрунті любові до музики. Перші уроки гри на кларнеті почалися на другому тижні його перебування в старого. З налитими кров’ю обличчям та лисиною й настовбурченими сивими бачками, широко усміхнений Берренбойн зайшов одного вечора до кімнати, стискаючи в руці дерев’яний футляр. Усередині виявився старий кларнет строю «до», на якому він грав іще хлопчиком. Опікун простягнув його Неду. За рік той – каліка! – грав уже нічогенько, до наступного літа міг що завгодно прочитати з листа, а за п’ять років здобув достатню майстерність, щоб піти з наставником у парк, де й відбувся його дебют перед публікою. Вони сиділи на тій самій лаві, на якій Нед колись уперше побачив старого (сам він із кларнетом строю «до», а Берренбойн – «сі-бемоль»), і виконували мелодії з нотного альбому Етьєна Роже. Довкола зібралися слухачі, притупуючи ногами й похитуючись у такт музиці, а Моцарт, який помирав у Відні, писав свій величний «Реквієм». Задля такої нагоди Нед піднявся над собою.

Якось уранці, ще вдосвіта, Берренбойн зайшов до кімнати Неда і струснув того за плече. «Вставай, Неде, – прошепотів опікун, – ти потрібен мені». Його голос дрижав. А щоки та все обличчя були навіть червоніші, ніж той коли-небудь бачив, – мов помідори, хрест британського прапора чи мундири королівських драгунів. Недові було дев’ятнадцять. «У чому справа?» – поцікавився він. Але відповіді не отримав. Знадвору залунав пташиний спів. Старий сопів, наче двигун-паровик. «Одягайся, зустрінемось біля виходу», – тільки й видобув він.

Берренбойн чекав коло воріт. На ньому був парадний костюм, куплений на материн похорон, касторовий циліндр та шовковий сюртук. Під пахвою він тримав футляр, обтягнутий зморшкуватою шкірою якоїсь екзотичної рептилії. «Новий кларнет?» – подумалося Неду. Юнак ніколи доти не бачив його. Вони попростували жвавим кроком – через Ґросвенор-сквер, далі вниз по Брук-стрит, перетнули Парк-лейн та заглибились у м’яку зелень паркових володінь як таких. Довкола не було ні душі. Туман, немов молоко із розпилювача, низько стелився по мокрій траві. З гілки знущально каркала ворона.

– Ти знаєш, хто такий секундант? – запитав Берренбойн.

Це прозвучало, наче ляпас по обличчю.

– Секундант? Ви ж не…

Старий стримав його за рукав.

– Заспокойся, Неде Райз. Ти доросла людина. От і доведи це!

Двоє якихось чоловіків, чиї постаті саме прозирнули з імли, чекали на них на краю Серпантину. Один із них виявився темношкірим – чорним і товстим, наче кнур. На ньому були переливчастий жилет, бриджі з оленячої шкіри, фільдекосові панчохи, а голову вінчав циліндр із пером. Справжній чепурун. Берренбойн підійшов до них, кивнув та простягнув футляр. Було щонайменше градусів сімдесят[22], але негр хапав дрижаки. Інший секундант, який раз по раз нюхав тютюн з емальованої табакерки та чхав у хустину, взяв його і – у перервах між своїми «пчих» та «апчхи» – якось-таки відкрив для чорнопикого. Той обрав собі пістоля. Від його подиху несло спиртним. Відтак чхун підніс футляр Берренбойну. Старий узяв зброю з гнізда обережно, наче розпаковував кларнет, готуючись до концерту на свіжому повітрі. З неба посіяла мжичка.

Чхун безупинно нюхав тютюн у якомусь пароксизмі нервової енергії – клацав табакеркою, затискав ніздрю, втягував понюх та бруднив слизом хустину, весь час посмикуючись і здригаючись, немов епілептик. Негр зронив пістоля. Мжичка змінилась дощем. Підгорля Берренбойна погойдувалось, як-от коли той брав найвищі ноти на своєму кларнеті, і Нед мимоволі відчув, що й сам співчутливо тремтить. Врешті чхун спромігся відміряти двадцять кроків і розставив учасників на позиції. «Готуйсь!» – загорлав він. Два різких металевих «клац!» розляглися над галявиною, немов одне відбило луною інше. «Цілься!» Берренбойн та негр повільно здійняли руки, немов салютували один одному або починали першу фігуру якогось новомодного граційного танцю. Нед навіть встиг уявити, як ті виписують на газоні майже балетні па та жете, підпірнаючи під руку партнера. «Во-о… пчхи!» – пролунала абортивна команда, обірвана чханням, здатним непоправно деформувати перегородку носа. Зблиснуло світло, і почувся хлопок. У дальньому кінці галявини закричали птахи. Пістоль негра димився, і той усе ще затуляв очі зігнутим ліктем. Берренбойн лежав на землі. Мертвий, наче мумія фараона.