Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 9

Нед Райз неквапливо виходить із дверей генделика, обтріпуючи одяг і вибиваючи капелюх об стегно, як раптом валиться з ніг від удару по пиці. Він приземляється на тротуар, неначе кулька, що здулася, а страх, біль і спантеличення затьмарюють йому свідомість. Однак щойно опинившись долі, ловить себе на тому, що милується багатим, кольору червоного дерева полиском чобіт для верхової їзди, які на диво ритмічно гупають і знову піднімаються, наносячи серію ударів по його життєво важливих органах. Тоді хрипить. Харкає кров’ю. Блює. У чоботи взуті прудкі ноги Даніеля Мендози – професійного боксера, єврея, екс-чемпіона Лондона з кулачного бою, друга та спільника Джорджа Браяна «Красунчика» Браммела. Мендоза виряджений, наче на весілля: крохмальний лляний комірець, яскраво-червоний жилет, смугасті штани та сап’янові чоботи. Незнайомий жовторотий джиґун літ тринадцяти стоїть біля нього, дбайливо тримаючи перекинутий через руку сюртук із синього оксамиту, немовби ґарсон – серветку. Обличчя Мендози пашіє. «То, кажеш, китайський шовк?!» – кричить він.

Лежачи на бруківці, Нед ледве мимрить якусь суміш вибачень, заперечень і благань про пощаду.

– Голландський сатин, дванадцять пенсів за ярд![10] – лементує Мендоза. – А ти, падло, здер із Красунчика шість фунтів за «оригінальну китайську краватку з чистого шовку без жодних домішок прямісінько з ткацьких верстатів Східного Пекіна»! Так ти казав? Га? Нічого не плутаю?

Нед ціпеніє, чекаючи удару. Й отримує його просто під ліву пахву.

Мендоза нахиляється над ним, стискаючи ножа. Його імпровізований денщик здається янголом, який прислужує самому Господу. Сипле сніг. «Дай-но позбавлю тебе від ось цього непотребу, – рече інквізитор, зрізуючи гаманця у Неда з пояса, – шоби частково компенсувати своєму другові сердечний біль, якого він зазнав». Носак чобота знаходить Недову селезінку – орган, про наявність якого той і не здогадувався, – та ще й цілих три рази поспіль. «І не смій утнути таке знову, гівнюче. Бо покалічу, мов того Турка Насміфа на Варфоломіївському ярмарку в другому раунді. Чув?»

Лунає шерхіт батисту об оксамит, а далі – барабанний дріб кроків, які віддаляються. Дві пари ніг. Сніг сіє кістковим порошком, а повітря гостре, неначе ланцет, яким пускає кров цирульник.

Нед підводиться із землі та витирає рота тильною стороною долоні. Він широко всміхається. Йому недобре після вчорашнього, пекучий біль проймає пику, нирки, селезінку й пахву, на нього напали, побили, пограбували – а він усміхається. Шкірить зуби від думки про вираз обличчя Мендози, коли той відкриє гаманця і знайде всередині вісім унцій річкового піску, два мідних ґудзики та зуб свині. Тоді мацає себе рукою за промежину та скалиться ще ширше: джекпот на місці. Його статеві органи сповиті смужкою мусліну, яка приліплена сосновою смолою до черева й сідниць. А там, зігріті й приголублені пухнастою плоттю яєчок, звили собі гніздечко двадцять дві золоті гінеї – плід шахрайства й махінацій за цілий тиждень. Нед планує вигідно вкласти їх і милуватися, як вони множаться.

У «Голові полівки» він замовляє бекон, бараняче сідельце, оладки, варені яйця, язик, шинку, тост, пиріг із голуб’ятиною, мармелад – «і пінту гіркого пива для змазки». Тоді посилає хлопчика на побігеньках метнутися до когось із лихварів через дорогу від грального клубу «Вайт» і принести йому комплект вбрання, «яке носять джентльмени», – від лакованих черевиків до краватки й циліндра. Ноги хлоп’яти обмотані ганчір’ям, з очей, рота й вух тече, а всі зуби забрала цинга. Нед дає йому півкрони за клопіт.

Тримає «Голову полівки» такий собі Нельсон Смерк – коростявий гевал із залисинами по боках голови та скаженим пучком наелектризованого волосся по центру, й усе це у своїй сукупності породжує овочевий ефект – він ні на що так не скидається, як на гігантську ріпу.

– А, Смерку! – говорить Нед, схилившись над пирогом. – Підсовуйся, друзяко, ближче – маю для тебе пропозицію.

Той сідає, кладучи свої лаписька на стіл.

– Перейду одразу до справи, – каже Райз. – Хочу винайняти на сьогодні кімнатку – ну, ту, «злягальню». З восьми вечора й до трьох-чотирьох ранку. Даю тобі дві гінеї, й обійдемося без запитань.

– А шо таке, вечірку влаштовуєш?

– Вгадав. Вечірку.

– То, значить, знов порозриваєте подушки й надзюрите в чайний сервіз?

– Смерку, Смерку, Смерку, – картає його Нед, цокаючи язиком. – Ти що, мені не довіряєш? Там же зберуться джентльмени!

Стіну за його спиною прикрашає оленяча голова. У каміні поблимують вуглини. Нед відкладає виделку вбік і засовує руку в штани, де провадить розкопки. Глибоко вдихнувши, він зриває з живота муслін разом із кількома лобковими волосинами та запускає пальці до скарбниці.

– До сраки мені такі джентльмени, – відказує Смерк. – Знаю я тих гицелів, ізгоїв та покидьків, шо тільки й можуть називати тебе другом, Неде Райз.

Дві гінеї, дзенькнувши, лягають на стільницю – усолода слуху. Смерк накриває їх товстим кулаком. Нед дивиться йому прямо в очі, а тоді запихає до рота оладку, плямкаючи, наче з голодного краю. Зібгавши скибочку шинки, прилаштовує наверх ще й її, а тоді засовує за щоку варене яйце.

– Додай ше одну, – говорить Смерк, – і ми домовились.

Нед на мить похлинається (щось потрапило йому не в те горло), а тоді жбурляє через стіл і третю монету. Шинкар підводиться і, тицяючи пальцем-сосискою межи очі антрепренеру, сердито бурчить:

– І шоб у мене в закладі ніяких неподобств, бо, присягаюсь Господом, – печінку видеру.

Пів на восьму. Нед стоїть біля дверей злягальні, вичепурений, мов юний лорд. Здалеку та в напівтемряві коридору його неважко сплутати з пристойним громадянином, проте як глянути ближче, ця ілюзія розсіюється. По-перше, все псує його обличчя. Бо як на нього не дивися, під яким кутом не повертай, на світлі чи в затінку, спокійне чи напружене – а в основі своїй це фізія ще того субчика. Нахабна морда юного хамлюги, який ліниво відсиджує, скільки мусить, у школі, задирає ноги на парту, підпалює спідниці літнім леді та п’є чорнило. Мармиза підлітка, що сновигає без діла, тримає в страху торговця фруктами, курить опіум, купається в джині та перетворює весь світ на нужник. Масна пика молодого сутенера, який затіває щось підозріле й навіть непристойне за дверима злягальні в таверні «Голова полівки» на Стренді. По-друге ж, одяг підгуляв. Штани в тонку смужку й візитка сидять мішкувато, мов у кошмарі кравця, а комірець так заплямований хересом, підливою, кетчупом і соєвою приправою, що скидається на шкуру якоїсь дикої екзотичної тварюки. Та ще й устиг обвиснути, мов банний рушник. Золотий ланцюжок на череві? Начищена латунь. Якась опуклість у кишені жилета? Плаский камінчик замість годинника. Гамаші вирізані з пари вовняних шкарпеток, а за бутоньєрку править клаптик кольорового паперу. Але все це ніщо порівняно до накидки – з її білими зірками на коричнюватому тлі, – яка брижиться на плечах імпресаріо, наче циганське шатро.

Та хай там що, а Недові справи йдуть жваво. Джентльмени, вдвох, утрьох або й поодинці, пробираються вузьким коридором, тицяють йому в руку золоті гінеї або срібні соверени та проходять у двері злягальні. Той відкладає ці гроші в калитку – чи, якщо бути точним, під неї – і шкірить зуби у посмішці бюргера. Зсередини чути звуки гульби: дзвін склянок, скрип стільців, «ах-ах» і «ох-ох». Входить Смерк. Він з’являється у дальньому кінці коридору, несучи на одному м’ясистому ручиську тацю з напоями, а двійко буфетниць котять перед ним, мов баранці на гребені хвилі. «А тепер, шльондри, тягніть свої копійчані дупи всередину і пильнуйте, шоби пійло лилося рікою, бо, присягаюсь убивцею царя Йоаса, вони нам ще к розтакій матері крівлю розвернуть», – гаркає шинкар. Дівки, хихочучи, прослизають повз Неда в кімнату, де їхня поява викликає шквал оплесків, улюлюкання та скажений свист. Смерк затримується біля дверей: «Мушу віддать тобі належне, Неде, – ти таки зібрав поважну публіку. Ті жентельмени спорожнили вже пів’ящика шотландського віскі й осушили п’ятдесят три пляшки червоного».

Той єлейно посміхається: «А що я тобі казав, га, Смерку? Покладися на Недді, і ти збагатишся».

Мовби гуркіт вулкану на межі виверження, зсередини реве громовий голос: «Випивки! Заради Святої Діви, чи то курви – питва!» «Пійло неси, друзяко!» – підхоплює інший. Ці вигуки діють на Смерка, наче дроти динамо-машини, під’єднані до хребта. Він здригається, корчиться, смикається, його м’язи сіпаються в клонічних судомах, а склянки балансують на самому краєчку таці. Тоді розчахує двері, наче солдат, що кидається в атаку, й сироко утвореного ним протягу обдає шинкаря потужним амбре з поту, сперми, розіллятого пива та сцяк. Його зіниці розширюються до розміру горошин:

– Моли Бога, Неде Райз, шоби цей шарварок не наробив мені лиха, бо я… я тобі…

– Печінку видереш?

– І фрикасе зготую! – рикає він та несе свої дари на вівтар содому всередині.

Нед гучно зачиняє двері й прикладається до фляжки. Ну й сучий видався деньок. Спочатку мудохався з теслярами та сценою. Потому з рекламою. Змушений обходитись власними силами, він сам намазюкав щити з оголошеннями:

ЯКЩО КРОВ ГАРЯЧА Й ОФОРОБІЛА ПОВЗДЕРЖЛИВІСТЬ

Пропонується нова розвага

«Голова полівки», сьогодні о 8-й вечора

ПОЛОСКОЧІТЬ СВОЇ ЕНСТИНКТИ

«Гол. полівки», сьогодні ввечері

ЗАВІТАЙТЕ НА ВЕЧІРКУ ВУАЇЄРИСТІВ

«Голова полівки», сьогодні о 8-й

А тоді довелося заплатити Біллі Бойлзу та ще двом покидькам по шилінгу на брата, щоби ті понавішували їх на себе й отиралися поблизу гральних кубел і цирулень. Їм було велено відповідати на питання півголосом, а подробиці повідомляти якнайделікатніше.

Але ж він знав Бойлза як облупленого: той бевзь горлатиме про це по всій вулиці, доки не пронюхає кожен рябий собака та поліцейський суддя в цілому місті. Тривогам не було кінця-краю. А все ж іще тільки починалося. Весь день до вечора, паралельно втихомирюючи Смерка та перегавкуючись із теслярами, він мав тримати Саллі та Нен під належним градусом: достатньо підхмеленими, щоб звеселилися, але й не надто осовілими – бо їм же ще на сцену! Відтак надійшла черга найбільшої мороки – винайняти Джутта Джіма, чорнющого нігера з Конґо, в його господаря/роботодавця лорда Твіта. Той зажадав за нього три гінеї та тверду гарантію, що безцінного слугу повернуть до світанку «в цілості та схоронності його живильних соків». От лайно! Уся ця веремія – пересвари, нервове напруження й нескінченні години вимушеної абстиненції – мало не залишили його калікою. У нього на плечах не голова, а гнійний прищ, і тільки джин її тонізує.

Тож він стоїть там, у напівтемряві коридору, раз по раз прикладаючись до фляжки, і мріє, погладжуючи золоту опуклість між ногами (там наразі тридцять дві новенькі гінеї), як раптом… хтось пришпилює його до дерев’яної панелі.

У підборіддя впирається кулак, а горло стискають сталеві пальці. Запах лаванди, рукав сорочки з рюшем. Мендоза.

– Для тебе ж, паразита, буде краще, якшо це шоу подарує нам натхнення, інакше я твої руки та ноги переламаю, наче сірники. Бач, яка справа: я привів із собою Красунчика й збіса розраховую на те, шо побачене збагатить хлопчину та наставить на добру путь, утямив?

Його пальці послаблюють хват, і підборіддя імпресаріо – не без допомоги сили тяжіння – набуває природнішого положення. Нед протирає очі й дивиться повз чемпіона кулачних боїв туди, де, глумливо посміхаючись до нього, стоїть молодий денді літ сімнадцяти-вісімнадцяти. Волосся жевжика завите, мов у золотистого пуделя, а очі того ж кольору, що й мед. Його комірець та манжети аж сяють білизнóю.

– Дай цьому горопашному засранцю спокій, Денні, – проговорює той у ніс, немов скавулить. Він неспішно видобуває з кишені прикрашену самоцвітами табакерку, кладе на тильну сторону долоні щіпку порошку та із граційним помахом голови втягує його носом. А коли знову зводить очі на Неда, ті проштрикують його, неначе два рожни – ягнячу тушку. – Ти ж не візьмеш грошей із друзів, адже так, Райзе?

Той шкірить зуби, доки не починають боліти ясна:

– Боже борони, – відказує він, – про які гроші мова…

Мендоза рвучко розчахує двері, і Красунчик заходить до кімнати – мовби лебідь, що опускається на гірське озеро. «Педи ки довбані», – бурчить Нед, але так тихо й глибоко в гортані, що він навіть не певен, чи розчув сам себе. Двері з ляскотом зачиняються. Нед витягує з жилетної кишені камінець і кидає на нього погляд. Камінчик плаский, гладкий і має два дюйми[11] в діаметрі. На його поверхні хтось намалював циферблат. «Хронометр» показує восьму. Час починати.

Масна Саллі та Джутта Джім акторствують на сцені. А Плоскодонка-Нен в ошатній сукні з тонкого сукна стоїть поруч Неда, очікуючи на свій вихід. «Ух-ух-ух-ух-ух, – подає репліку Саллі. – Ух-а-ах! А-а-ах! А-а-а-а-ах-х-х!» Джім задкує від неї, голосракий чорношкірий самець, і його ебеновий прутень лисніє в світлі масляних ламп. З ніздрів стирчать шипи з вибіленої кістки, у мочки вух затикані гусячі пера, а торсом зміяться звивисті рубці, мовби мапа місячного рельєфу. Зала принишкла. Той повільно повертається до «партеру» – мовчазний і методичний – та починає гамселити себе кулаками в барильце грудної клітки. «Мій вихід», – шепоче Нен, вислизаючи з сукні, й легкою, вишуканою ходою ступає на сцену, п’яна як хлющ. Пройшовшись туди-сюди по підмостках і трохи потрусивши цицьками, щоб завести публіку, вона бере Джімів прутень до рота. Глядачі – які за мить до того почали тупати ногами, свистіти та жбурляти в неї шкарпетки, капелюхи, серветки і столове срібло – раптом затихли. А Саллі тим часом віддирає тіло від єдиної декорації – диванчика, оббитого зеленим оксамитом, – і, похитуючись, бреде за куліси. Нед тримає напоготові її вбрання. «Ху-х, – пихкає дівуля. – Той чорний людожер заїздив мене мало не до смерті». Вона стікає потом, макіяж розквецявся, а густі чорні кучері поприлипали до шиї та щік. Її пишні груди, кров з молоком, випинаються під сукнею, наче дині в мішку.

– Але й смердить же в нього з рота! Мов із довбаної помийниці! Однак ’струмент хоч куди – тут цій скотині тра віддати належне…

– Радий, що тобі сподобалося, Сел.

– Сподобалось? – обурено перепитує та, беручи руки в боки. – Гадаєш, мені до вподоби, коли зверху рохкає й пускає слину смердючий чорнопикий дикун? – Як раптом весело підморгує. – Хоча ці чотири хвунти дісталися мені найлегше, аж відколи лорд Делгаузі не стримав свій молочний струмінь і випорожнив калитку на груди моєї сатинової сукні.

Нед сміється:

– Це тільки початок, Сел. На четвер тут заплановане ще одне шоу, а далі таке саме в суботу, в «Свині й сифілітичці». І знаєш що: я накину тобі дві крони зверху, якщо ти зараз повернешся на підмостки й покажеш свій акторський хист.

Та вже зібралася зауважити, що її мамця завше хотіла, «жеби дитина вибила си на сцену», але натомість визирає в залу й хихоче. «Неде, – шепче вона, – ходи глянь сюди». Райз дивиться. Уся публіка – лорди й кавалери ордена Підв’язки, морські офіцери, крамарі, вуличні грабіжники, духовні особи та навіть сам Смерк – застигли в трансі, пороззявлявши роти, з яких на голені й зарослі підборіддя крапає слина. Тепер Джім простягся горілиць на авансцені, а Нен скаче на ньому, мовби справдешній жокей, долаючи рови, загорожі й водні перепони оргазмів, та всю дорогу засапано дихаючи й підвиваючи. З боку цінителів анітелень – жоден не кахикне і не ворухнеться, не загне матюка й не присвисне – вони не відірвали б очей від видовища, навіть якби комета Галлея знесла дах імпровізованого театру. У декого посмикуються обличчя або кінцівки, інші стискають капелюхи й тростини, неначе то жмутки трави, вхопившись за які вони зависли над прірвою. То тут, то там хустинка витирає чоло, цокотливі зуби вгризаються в спинки стільців, притупують ноги й постукують коліна. «Вйо-о-о!» – кричить Нен у розпал стрімкого галопу, і бідолаха Смерк валиться ниць – під акомпанемент дзенькоту й хрусту розбитого скла. Ніхто цього навіть не помічає.

Саллі прикладається до Недової фляжки. А тоді заходиться істеричним сміхом. Регоче так, аж за живіт хапається.

– Що смішного?

– Та бачиш, – ледь видобуває вона між нападами залишкового хихотіння, – або в моду знов повернулися гульфики, або забожуся, що хтось підклав їм усім закваски у штани.