Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 16

Лютий 1796. Вордсворт побував у Франції та Аннет Валлон і щасливо повернувся з обох, Бонапарт приструнчив Бабефа і бадьоро грюкає у ворота Жозефіни, Ґете живе у гріху з Крістіаною Вульпіус, а Бернс помирає. В Единбурзі Вальтер Скотт веде програшну битву за руку Вільяміни Белшес, а тим часом у Манчестері шмаркач де Квінсі вештається вулицями, дошукуючись, що таке «хвойда». У Москві сніжить.

У Парижі обклеюють асигнатами стіни через брак кращого для них застосування. А в Сохо, у таверні «Голова полівки», строчать мінет і злягаються. Причому на сцені.

Недові справи йдуть краще нікуди. Джутта Джім тримається вже годину (якщо не рахувати двох коротеньких антрактів, під час яких той наспівував пісні свого племені та вижлуктив пінту курячої крові, щоб збадьоритися). Нен та Саллі геніально доповнили свої ролі, тож публіка надто зайнята, щоби крутити веремію чи ходити до вітру на килим. Більше за те, Недовим горлу, кінцівкам, печінці та банькам уже з-понад годину ніщо не загрожує (Смерк зі стояком у штанях весь вечір бігає, розносячи випивку, та гребе не меншу грошву, ніж власник оази в Аравії, а Мендоза й разочку не свиснув, відколи на сцену вийшов Джутта Джім.) Ну а касовий збір імпресаріо перевершив його найрожевіші мрії (майже тридцять шість фунтів за видатків у двадцять три фунти й два шилінги – і це включно з новим комплектом вбрання, чайовими, а також наїдками й напитками для нього та трупи). Який, звичайно ж, у повному обсязі затишно розташувався в його «підкалитці».

То звідки ж увесь цей мандраж? Він уже спорожнив півтори фляжки джину, викурив три люльки й двадцять два рази зміряв кроками кімнату, але при цьому й досі тремтить, наче жертва содоку[24]. І ніяк не може збагнути чому. У нього навіть починає зудіти фантомна фаланга мізинця. Звісно, у глибині душі Нед уже знає відповідь – бо все йде аж надто гладенько. А це означає, що йому саме час зробити фінт вухами, залягти на дно, ухилитися з-під удару, бо коли справи починають іти занадто гладенько, це означає, що на тебе, мов дюжина ураганів, от-от налетять сильні світу цього і погребуть під півтонною уламків та мотлоху.

Це нагадує Неду про той випадок на Варфоломіївському ярмарку, коли він та Біллі Бойлз плідно (бо ж як могло бути інакше?) посиділи за картярським столом, віддрючили на дурняк двійко курв, а відтак ще й натрапили на чемпіона півнячих боїв, вартого ніяк не менше п’ятдесяти фунтів. Ну а потому, коли вже вшивалися з торжища, прихопивши трофей, дивляться, на тобі – висить для просушки смугасто-зоряна накидка Зеппо-Елевсинця, наче дар богів. На зворотному шляху Бойлз повів його якимось неосвітленим провулком, і, як і варто було очікувати, їх перестріла пара гоп-стопників. «Гроші на бочку!» – гарикнув чийсь голос, і Нед відчув, що у вухо йому засунули дуло пістоля. «Я просто позбавлю тебе зайвого мотлоху, – проскрипів той же голос, – а мій напарник тим часом обчистить твого приятеля».

Той, про кого йшлося, виявився не вищим за три фути[25]карликом із кучмою волосся морквяного кольору, яке полум’я ніло, облямовуючи щоки й увінчуючи череп, немовби пожежа в підліску. Нед віддав гаманець і дивився, як курдуплик вишкандибав із тіні, наказав Бойлзу сісти на землю та заходився зондувати його лахміття кінчиком кинджала. «Тю! – вигукнув коротун. – А це що за хрінь?» Ішлося про бійцівського півня зі зв’язаними блакитною стрічкою дзьобом та лапами, пригрітого в Бойлза за пазухою. Карлик висмикнув птаха зі схованки, скрутив йому шию своїми вузлуватими пальцями, а тоді здійняв у руці, щоб і власник пістоля помилувався.

– Для каструлі кращого й не треба – га, Вілле?

– Молодчина, Рудьку, – проричав озброєний бандюга. – А зараз роздягни його до нитки та поглянь, чи нема там ще й дзвінкої монети.

«Скидай штани! Знімай сорочку!» – і за якихось десять секунд Біллі Бойлза обідрали як липку. «А тепер ти, красунчику», – звелів грабіжник із пістолем.

Нед спробував розжалобити покидька, зігравши на його джентльменстві, нехай і удачі:

– Але ж я вже віддав вам свого гаманця, – пустив він сльозу. – Ну майте ж Бога в пузі…

– Ха-ха! – засміявся нападник. – Гадаєш, я не здатен розпізнати річковий пісок на дотик? За кого ти мене маєш – за обдристаного бабуїна? Скидай кальсони, молокососе!

Крити було нічим. Нед спустив штани, і під ними в місячному світлі люмінесцентним підгузком засяяла смужка мусліну, напхом напхана тогоденним виграшем. Курдуплик відірвав її від живота, й монети дощем пролилися на землю. «Ху-ху, – протягнув він. – Схоже, цього разу ми таки зірвали довбаний джекпот – га, Вілле?»

Недомірок якраз дозбирував останні монети, як раптом із-за рогу з’явилася гуркотлива карета, запряжена четвіркою коней, і грабіжники зникли. Бойлз у костюмі Адама пригнувся коло стіни, а Нед обв’язав свої голі ноги накидкою фокусника та замахав колимазі рукою. «Тпру!» – проревів візник. Карета загриміла й заскреготіла, але зупинилася. «Нас пограбували!» – заволав Нед. Відчинились дверцята. Всередині виявився сер Юстон Філіґрі, поліцейський суддя та аматор півнячих боїв. А поруч нього сидів правоохоронець зі зведеним пістолем. «Це ж треба, – сказав сер Юстон. – Мене також».

«Залазь!» – звелів страж порядку.

«Три місяці каторги!» – постановив слуга Феміди.

Так буває завжди. Щойно справи починають іти вгору, а мрії викристалізовуються в можливості, як утручається рука долі та дає ляпаса, щоб повернути тебе до реальності. Це страшить. І то досить сильно, щоби перетворити на параноїка. Нед знову прикладається до фляжки, а відтак озирається довкола, немов ягня на вселенському соборі вовків. На авансцені Джім, Саллі та Нен близяться до кульмінації, а там і фіналу, демонструючи чудеса та подвиги до неможливого командної і пластичної сексуальної акробатики, – голови, язики та стегна ритмічно рухаються, все пришвидшуючи темп, який переходить у allegro di molto[26] – а публіка валиться зі стільців, перевертає столи та сапно дихає, немов учасники виставки собак у середині липня. Інтрига зависає в повітрі – ідеально узгоджена з функціями організму та силою земного тяжіння, – а маятник відлічує останні миті до розв’язки (чи, скоріше, розрядки), як раптом двері вилітають і чийсь владний голос гримить: «НЕГАЙНО ПРИПИНИТИ ПРОТИПРАВНІ ДІЇ В ІМ’Я ГОСПОДА ВСЕМОГУТНЬОГО ТА ПРИСТОЙНОСТІ!»

Першою отямлюється золота молодь: «Твою душу матінку! Лягаві!»

«Облава!» – волає чийсь голос, і в кімнаті зчиняється розгардіяш.

Полкові командири перечіплюються об шаблі, баронети й крамарі налітають один на одного, духовні особи валяться долі, а крутії, розпусники, мажори, чепуруни, денді та жевжики кидаються до заднього виходу, й на чолі їх усіх – і то далеко попереду – не хто інший, як сам Нед Райз. На сцені Джім звільняє Саллі, яка віддирає себе від Нен, яка, в свою чергу, відпускає Джіма та тягнеться до джину й води. «ХАПАЙТЕ ВЛАСНИКА ЗАКЛАДУ», – реве поліцейський офіцер, тож Нед, уже біля самих дверей, озирається і бачить бідолаху Смерка в обіймах двох здоровенних «чарлі». «Он хто вам треба!» – ричить шинкар, тицяючи товстим пальцем в імпресаріо, який саме протискається крізь двері. «Той блазень у накидці!»

«ЗА НИМ, ХЛОПЦІ!» – гримить голос офіцера.

Але Нед уже в провулку знадвору – чкурнув, мов лис, при перших звуках гавкоту мисливських собак – та обганяє чепу рунів і жевжиків із такою легкістю, немов ті стоять непорушно. Випитий джин дається взнаки, ноги мчать, а накидка розвівається за плечима, мов крила фурії. Неспроможні втекти в бальних туфлях на високих підборах, модники стають легкою здобиччю переслідувачів – жахітних детективів поліцейського суду – і вигукують прокляття в Недову спину, яка віддаляється. «Ти за це заплатиш, Райзе, слизька ти гнидо!»

«Я ще побачу тебе на шибениці!»

«Тобі тільки клізмами торгувати!»

Нед не зважає на них. Його охоплює шалений екстаз чистого бігу, що трансформується у неймовірно злагоджену роботу серця, легенів, суглобів та ніг, – грізний імпульс, підживлюваний алкоголем та підхльостуваний панікою. Наліво, вниз по вулиці, через бруківку, що зливається перед очима, а там у темний сліпий провулок в її дальньому кінці. Крики та прокльони стихають, він майже в безпеці. Але що це? Чиїсь кроки позаду, ритмічні, мов барабанний дріб. Він озирається через плече, й під ребра впивається крижаний кинджал: провулком простують двоє похмурих та атлетичних «гінців Боу-стрит» – фараонів. Вони практично не засапалися і впевнено переходять на легкий напівбіг марафонців. Гінці Боу-стрит не знають жалю та втоми. Балакають, ніби ті, бувало, заганяли до знемоги навіть вершників.

Він збирається з останніми силами й кидається до річки. Його груди шалено здіймаються, легені пече вогнем, а заничка вгризається у промежину. «ІМЕНЕМ ЗАКОНУ, СТОЯ ТИ!» Нізащо. Закон – це всього лише жарт, а в руки лягавим даються тільки невдахи. Його ноги виляскують тротуаром. Він завертає за ріг, на Вілльєрз-стрит, – й осьде вона, ріка! Якби лише йому прослизнути в доки чи застрибнути на один із човнів… але ті насідають на п’яти (аматори своєї справи, трясця їхній матері!), а тут ще й раптом – дзень-дзень – із підкалитки випадають дві перші монети. Нед зціплює зуби. Ще запекліше перебирає ногами. Зненацька із-під них лунає грюкіт дошок Чарінґ-Кросського причалу: далі бігти нікуди, а за спиною гупають кроки гінців – і рука вже хапає його за комір, – як раптом він знову вільний і каменем летить крізь вологе вечірнє повітря. Проламується кірка льоду, заничка якорем тягне на дно, а довбня крижаної води забиває памороки. ШУБОВСТЬ! Був і погув.

Гінці Боу-стрит стоять на краю причалу, вдивляючись у темряву. Лід здається аспідним, а вода – чорнющою. Жодного поруху.

– Що ж, Ніку, гадаю, на цьому й усе, – каже той, що похмуріший.

– Твоя правда, Діку, – звучить у відповідь. – Справу закрито.