Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 7

Щодо Джонсона. Він із народності мандінґо, яка населяє верхів’я річок Ґамбія та Сенеґал і більшість долини Ніґеру аж по легендарне місто Тімбукту. Мати нарекла його не Джонсоном. Вона дала йому ім’я Катунґа – Катунґа Ойо – на честь діда з батькового боку. У тринадцятирічному віці хлопця викрали скотарі народу фула, коли він брав участь у врочистостях на честь стрункої молодої сильфіди, яка досягла шлюбного віку. Святкували на кукурудзяному полі просто перед його рідним селищем Діндіку. Сильфіду звали Ніалі. Але фула про таке не розпитували. Їхній вождь, якому впали в око риси обличчя Ніалі й татуювання на ньому, залишив її собі за персональну наложницю. А Джонсона продали слейті, мандрівному купцю, що гендлював рабами, – там його закували в ножні кайдани та погнали, разом із шістдесятьма двома іншими, до узбережжя. Дійшло їх сорок дев’ять. Потому його збули американському торговцю живим товаром, а той посадив на ланцюг у трюмі шхуни, що прямувала до Південної Кароліни. Коли корабель кинув якір у Чарльстоні, хлопчина, який плив разом із ним, такий собі Бобо із Дженне, вже сьомий день валявся мертвий.

Дванадцять років ішачив Джонсон на плантації сера Реджінальда Дерфіза, баронета. А тоді отримав підвищення і став хатнім слугою. Ще через три роки сер Реджінальд особисто відвідав обидві Кароліни, вподобав Джонсона й забрав із собою в Лондон за камердинера. Йшов 1771 рік.

Колонії ще не здобули незалежності, рабство в Англії вважалося законним, у тілі Ґеорґа ІІІ вже завелися зрадники-порфірини, які коштуватимуть йому психічного здоров’я, а Наполеон брав штурмом борти свого дитячого манежу.

Джонсон, як охрестив його сер Реджінальд, узявся займатися самоосвітою в бібліотеці заміського маєтку родини Дерфіз. Вчив грецьку й латину. Читав древніх класиків. Читав новочасних авторів. Читав Смоллетта, Бена Джонсона, Мольєра та Свіфта. Говорив про Поупа з таким знанням справи, наче колись особисто водив із ним дружбу. Зневажливо відгукувався про блазенство Річардсона й так захоплювався Філдінґом, що навіть спробував перекласти «Амелію» мовою мандінґо.

Дерфіз був просто зачарований ним – не лише його знанням мов і літератури, але й спогадами про Чорний континент. Дійшло до того, що баронет не міг заснути, окрім як випивши на ніч склянку теплого молока з часником і слухаючи Джонсонів заспокійливий бас-профундо, яким той оповідав про солом’яні хижі, гієн і леопардів, вулкани, що вивергають у небо вогонь, стегна й сідниці, які лисніють від поту, – чорні, мов сон утроби. Сер Реджінальд призначив йому щедру платню, а після скасування рабства в 1772-му запропонував непогану пенсію – аби той залишився при ньому слугою. Джонсон обмірковував цю пропозицію за келихом хересу в кабінеті сера Реджінальда. А тоді широко всміхнувся й попросив баронета набавити.

Коли парламент скликався на сесію, сер Реджінальд перебирався до міста, завжди прихоплюючи Джонсона та пару ліврейних лакеїв. Лондон був достиглим томатом, а Джонсон – тарілкою макаронів. Він неспішно прогулювався серед добірного товариства Бонд-стрит, вичепурившись у шовкові рейтузи, сюртук із осиною талією та циліндр. Незабаром став вчащати й у кав’ярні, де залюбки обмінювався дотепними зауваженнями, а також навчився складати ущипливі епіграми. Якось один червонопикий джентльмен із бачками назвав його «клятим чорномазим готтентотом» і звелів захищатися. Тож наступного дня, на світанку та в присутності секундантів, Джонсон всадив йому кулю в праве око. Джентльмен загинув на місці, а вбивцю запроторили за ґрати і зрештою засудили до страти через повішання. Сер Реджінальд застосував свій вплив. Вирок було пом’якшено до висилки.

І от, у січні 1790-го, ноги Джонсона знов закули в кайдани, чим зіпсували стрілки на панчохах, доправили на борт корабля Його Величності «Недолугий» і висадили на Ґоре – острові неподалік західного узбережжя Африки, де той мав нести службу рядовим. Та щойно він ступив на берег, як його пройняв якийсь прадавній трепет. То був його дім. Два тижні по тому, стоячи на чатах пізно ввечері, Джонсон привласнив каное, догріб до берега та розчинився в чорній стіні джунглів. Він дістався назад до Діндіку, побрався з молодшою сестрою Ніалі й осів там, узявши собі за мету забезпечити приріст населення.

Йому було сорок сім. Волосся припорошила сивина. Дерева стриміли в небо, а світанок накривав землю квітчастим покривалом. Вночі чулися вереск дамана й рик леопарда, а вдень – сонливе гудіння медоносних бджіл. Його мати стала старою бабцею, і її висхле обличчя вкрилося зморшками, мов лиця тих муміфікованих тіл, що він їх бачив у пустелі – трупів рабів, яким не вистачило сил. Вона притискала сина до своїх мощів і цокала язиком. Ішов дощ. Стиг урожай, кози жиріли. Він жив у хижі, ходив босий, обв’язував груди та стегна смужкою тонкого сукна і йменував її тогою. А ще віддавався чуттєвим насолодам.

Через п’ять років Джонсон годував уже трьох дружин та одинадцятьох дітей – чотирнадцять ротів – а на додачу цілий звіринець собак, мавп, смугастих білок і ящірок. Та все ж не те щоби перепрацьовувався – ні, він натомість користався зі своєї репутації книжника.

Селяни що не день приносили йому гарбуза-горлянку з пивом чи бочок антилопи, просячи за це нашкрябати їм кілька слів. Кожен із них мав на собі сафі – шкіряний капшук завбільшки як гаманець, – прив’язаний до шиї чи зап’ястя. Такі сафі були вмістищами фетишів – талісманів, що оберігали від біди: засолений безіменний палець, вважалося, захищав від укусу африканської гадюки, моток волосся гарантував від каліцтва в бою, а мускусна залоза цивети відвертала фрамбезію та проказу. Але Логос – то всім амулетам амулет. Писане слово дарує мудрість, потенцію, достаток у часи нужди. Відновлює втрачене волосся, зцілює від раку, приваблює жінок і знищує сарану. Джонсон швидко збагнув ринкову вартість своєї письменності.

І надряпував рядок чи два поганенького віршика в обмін на три фунти[7] меду або місячний запас зерна. Чи цитував Поупа, щоби купити пару золотих ножних браслетів для своєї наймолодшої нареченої:

Тій було п’ятнадцять, і вона не стримувала себе у виявах вдячності. Джонсон лише розслаблено лежав та насолоджувався. Такої втіхи навмисно не вигадаєш. «Віднайдений рай», – думав він.

А тоді одного дня прибув гонець із Пізанії – британської торгової факторії на річці Ґамбія. І приніс листа з Англії, запечатаного сургучем із гербом роду Дерфізів (козлищем жуйним). Англія – клуби, театр, Ковент-Ґарден, Пел-Мел, вигин Темзи, м’якість передвечірнього світла в бібліотеці Пілтдауна – все це нахлинуло на нього.

Він відкрив конверт.

Пілтдаун. 21 травня, 1795

Мій любий Джонсоне!

Якщо ти все ж отримаєш цього листа, то, сподіваюсь, він застане тебе в доброму здоров’ї. Мушу зізнатися, що всі ми надзвичайно зраділи звістці про твою втечу з Ґоре.

Сильно підозрюю, що ти там знову «навернувся до природи» із кількома з тих медоволиких сирен, яким завжди співав дифірамби, – скажеш, не так?

Однак діло насамперед. Цим листом я рекомендую твоїй увазі такого собі Мунґо Парка, молодого шотландця, якого ми відрядили проникнути у внутрішні райони вашої країни задля з’ясування, в якому ж напрямку тече ріка Ніґер. Якщо ти згоден прислужитись містерові Парку як провідник і товмач, назви свою ціну.

Твій сповнений географічного завзяття,

Сер Реджінальд Дерфіз, баронет

Член-співзасновник Африканської асоціації

Джонсон зажадав повного зібрання творів Шекспіра у томах формату ін-кварто – достоту таких, які стояли на полицях у бібліотеці сера Реджінальда. Він спакував торбу, пішки добувся до Пізанії, розшукав там мандрівника і сам склав проект договору про умови найму. Першопрохідцю було двадцять чотири. Його шовковисте біляве волосся скидалось на повісмо кукурудзи. Він мав шість футів[8] зросту й ходив так, немов йому до спини прив’язали палку. Молодик улесливо схопив руку Джонсона у свою велику долоню:

– Джонсоне, – сказав він. – Я дуже радий нашому знайомству.

Той мав п’ятдесят чотири роки й двісті десять фунтів[9] ваги. Його волосся скидалося на віник, яким збирають павутину, ноги були босі, а у правій ніздрі він носив золоту шпильку.

– Навзаєм, – пролунала відповідь.

Спочатку вони вирушили пішки. Вище за течією, у Фрукабу, дослідник зупинився, щоб купити коня, який належав торговцю сіллю з народності мандінґо. «Смішна ціна, – запевняв господар, – як за такого баского жеребчика». Вони знайшли тварину припнутою позаду сплетеної з лози хижі в дальньому кінці села. Вона стояла там в оточенні курчат, жувала, шамкаючи, будяки та кліпала на них очима. «Ви гляньте, які зуби», – зауважив продавець. Кінь був не більший за шетлендського поні, сліпий на одне око і такий змарнілий, як-от бувають лише дуже старі люди.

Вздовж правого боку тягнувся ремінь незагойних виразок, зелений від мух, а з ніздрів капала жовтава рідина, ну достоту як вівсянка-розмазня. Але чи не найгірше було те, що шкапа по-старечому псувала повітря – від потужних вихлопів її кишківника меркло сонце в небі, а білий світ здавався вигрібною ямою. «Росінант!» – саркастично зазначив Джонсон. Та мандрівник не зрозумів його алюзії. Й оборудка відбулася.

Мунґо їхав, Джонсон ішов. Вони без пригод поминули королівства Вулі та Бонду, але, добувшись до Каарти, з’ясували, що тамтешній правитель Тіґґітті Сеґо воював із сусідньою Бамбаррою. Мандрівник вирішив дати гаку через Людамар, огинаючи гарячу точку з півночі. А через два дні після перетину кордону їх перестріли тридцять маврських верхівців. Вони мали такий вигляд, наче кожен із них щойно зварив та зжер рідну матусю. Зі зброї в них були мушкети, кинджали й криві шаблі – ятагани, холодні й невблаганні, наче серп місяця. Це клинки, якими рубають, а не колють: одним ударом можна відтяти кінцівку, відкремсати плече, розколоти череп. Закутаний у куфію велетень зі зламаним переніссям, який правив їм за ватажка, підскакав ближче й сплюнув у пісок. «Ви поїдете з нами до табору Алі в Бінаун», – тільки й вимовив він. Джонсон смикнув мандрівника за гетру й зашепотів щось йому на вухо. Коні били копитами й фиркали. Мунґо звів очі на похмурі обличчя, усміхнувся й заявив по-англійському, що з радістю приймає запрошення.