Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 15

Цього субсахарського вечора, залитого блідим світлом і всіяного конічними тінями, Мунґо Парк уперше за майже три місяці опиняється ззовні намету та знову в сідлі. Йому повернули коня (такого ж виснаженого, яким і брали, – схожого на одну з тих випотрошених шкап, яких друїди нахромлювали на палі для прикраси), його борода, кучері й чресла омиті та умащені благовонними маслами, а замість лахміття на ньому шикарна біла джуба. На голові пом’ятий циліндр, а на плечах – синій оксамитовий сюртук, у якому він виступав перед правлінням Африканської асоціації у таверні «Св. Альбан» на Пел-Мел. Алі та Дессауд ескортують його верхи на арабських скакунах – емір на білому, а його візир на такому непроглядно чорному, що той здається діркою в обрії (щоб підсилити цю ілюзію, Дессауд чорнить йому копита, зуби й анальний отвір). А Джонсон замикає кавалькаду на абіссінському віслюку.

Вони прямують до шатра Фатіми, що в дальньому кінці табору – на відстані десь так із шість чи сім сотень футів[23]. Алі та Дессауд мовчать, а Мунґо, стишивши голос, повторює фрази з «Арабської граматики»: «Маю за честь насолоджуватися теплом Вашої присутності». «Дозвольте скласти шанобливий уклін підошвам Ваших ніг». «Спекотно, чи не так?» Коли вони проїжджають серединою табору, зчиняється розгардіяш: пси збігаються обгавкати стремена кяфіра, діти гуртуються, щоби закидати його камінням і верблюжим лайном, а дорослі виходять із наметів, щоб скоса поглянути на гяура, попутно обмовляючи його расу, віру та колір шкіри. «Сцяв я твоїй матері в рот!» – кричить якийсь чоловік. Але тут Алі здіймає руку, і голосам заціплює, діти мчать до матусь, а собаки щезають.

«Дякую», – каже Мунґо. Емірове обличчя непроникне. Його жест не мав нічого спільного зі співчуттям чи товариським ставленням – просто він не хоче, щоб дружина роздивлялася чистенького християнина в обгидженій джубі, от і все.

Намет Фатіми вдвічі, а то й утричі більший за будь-який інший у таборі й вирізняється широкими барвистими смугами – сірою, бежевою та кольору індиго. Мунґо впізнає здоровенного нубійця біля входу. Той стоїть на чатах, граючи чорними опуклостями між ліктями та плечима. Осторонь, праворуч, якась жінка присіла навпочіпки і квапливо доїть чотирьох чи п’ятьох кіз. Мандрівник зауважує білі підошви її ступнів та жовті соски козиного вимені, що скидаються на торпеди. На ніс йому опускається муха. Сонце торкається обрію.

«Спішитися!» – кричить Алі, і вони з Дессаудом зістрибують із сідел, неначе два івани-покивани. Джонсон, який саме під’їхав на віслюкові-інохідцеві, транслює цю команду своєму роботодавцю, а нубієць тим часом ступає крок уперед, щоб зайнятись тваринами.

Треба сказати, що на цьому етапі розум Мунґо працює з натугою Сізіфа: він увесь на нервах, не знаходить собі місця та тремтить від невпевненості й недоброго передчуття. Адже успіх його місії (та що вже там – самé його життя!) можуть залежати від враження, яке той справить на тутешню володарку в ході співбесіди, що от-от має початися.

Шлунок судомить те ж нудотне відчуття – схоже на удар по нирці, – яке колись охоплювало його школярем перед річними іспитами. Тоді воно називалося «метеликами в животі». Це страх сцени. Глософобія. Мандраж. Панічна атака.

І от, обливаючись потом, немов марафонець, він зістрибує із сідла, застрягає лівою ногою в стремені та гепається додолу, здійнявши хмару пилу й козячого гівна. Якусь мить лежить непорушно, думаючи: «Господня сила! Що знов не так?», доки Алі та Дессауд обмінюються поглядами, а Джонсон кидається на допомогу. Заспокоївши коня, ослабивши стремено та зрештою здогадавшись витягти звідти його черевик, товмач досягає успіху у звільненні першопрохідця. Але падіння – це ще півбіди. Оскільки земля в тому місці здається Меккою всіх мешканців Сахелю, які потерпають від закрепів, – заповідним нужником самої Матінки-Природи та всіх її пернатих, хутрових та лускатих творінь. Козячий горошок по-сусідському тулиться до екскрементів гієни, шорсткі брикети верблюжого посліду, собачого калу, коров’яку та овечих кізяків лежать в оточенні висхлих ниткуватих випорожнень гадюк та сцинків – і навіть заблуканий гірський козел наклав купу чи дві. Мунґо підводиться з цієї драговини, обтріпуючи джубу та щиглями збиваючи пилинки з циліндра. «Вибачайте», – кидає він. Алі стенає плечима. А тоді жестом велить іти за собою та зникає між двох м’яких і важких пологів намету, занурюючись у таємницю за ними. І мандрівник, штиняючи, мов цілий зоопарк, та з лілувато-вохристо-рудим абстрактним колажем на спині – емісар Його Королівської Величності Ґеорґа ІІІ та всієї Британії – слідує за правителем Людамара у будуар емірші.

Всередині темно. Спазматично поблимує пара масляних ламп. Інтер’єр прикрашають гобелени, циновки, вази та жердина, на якій двоє хижих птахів – соколів-балабанів – спокійно патрають тушканчика. Мандрівник здіймає очі якраз у ту мить, коли один із них хапає довгий кишковий відросток та починає смикати його, наче вільшанка черв’яка. «Салаам алейкем», – говорить Алі… й осьде вона – сидить на подушці, завбільшки як двоспальне ліжко. Першопроходець ошелешений. Він очікував побачити дебелу жіночку – але це… це щось неможливе! Вона ґарґантюаподібна, слономорфна, величезний клумак тюрбана та яскрава джуба скидаються на два циркових шатра, а її тінь стрибає і здіймається в непевному світлі, доки не поглинає всього простору. Почет повелительки – дві дівчини в брижатих шароварах і стара сивоволоса жінка – сидить біля її ніг, наче оливки по боках мускусної дині на якомусь сюрреалістичному натюрморті.

Мунґо не може роздивитися обличчя, прихованого за яшмаком – подвійною вуаллю з кінського волоса, яку носять мусульманки на людях, – але його одразу ж вражають її кисті та ступні. Невеличкі й тендітні, вони тримаються на поверхні роздутих кінцівок, немовби качечки, що плавають по ставку. Мандрівник зачарований. Кожен пальчик ніжок прикрашає обручка, а стопи та п’ястки з незнаної причини – певне, щоби привернути увагу до її чар – пофарбовані в шафранний колір. Ефект виходить просто сліпучий. Коли вона нарешті повертає до нього голову, то лякливо хапає повітря і тихо звискує. Алі кидається до неї, белькочучи щось арабською. Коли ж та відповідає йому, її голос виявляється м’яким та чуттєвим, наче сонячна ванна.

Мунґо штурхає ліктем свого товмача.

– Вона каже, що боїться, – шепоче Джонсон.

– Боїться? Це ж мої тельбухи на карту поставлені!

– Ви християнин. А для неї це щось на подобу перевертня або людожера.

– Ну а ти ж хто?

– От тільки не треба так на мене дивитися… Я аніміст. Тсс… Тепер вона нарікає на запах. Каже, «вони що – усі так смердять»?

Раптом Алі гарикає якийсь наказ. «Вона хоче, щоб ми стали навколішки», – пояснює Джонсон, опускаючись долі та зариваючи обличчя в пісок. Мандрівник бере з нього приклад. Вони надовго застигають у цій позі («Я вже почуваюся неначе той страус», – пускає шпильку перекладач), аж доки високий гугнявий голос із переливами не починає виводити вечірні молитви. Це муедзин, який розташувався десь знадвору. Алі й Дессауд так само простираються долі, а Фатіма спускається з трону, наче грозова хмара по схилу гори. Коли ж та схиляє голову до землі, мандрівник відчуває на собі погляд її бездонних чорних очей.

Щойно з молитвами нарешті покінчено, Фатіма перевальцем повертається на подушку, всідається там, напускаючи на себе поважність, і м’яким помахом руки відпускає чоловіка та Дессауда. А потому повертається до Мунґо й товмача, запрошуючи тих сісти. За їхніми спинами в намет прослизає нубієць із ятаганом у руці. Западає довга мовчанка: Фатіма та її фрейліни візуально насолоджуються блідолицьою світловолосою почварою у синьому оксамитовому сюртуку. Нарешті емірша звертається до нього – звучить одне-єдине речення, – а її інтонація повзе вгору, свідчачи про запитання.

Мандрівник кидає погляд на Джонсона.

– Вона хоче, щоб ви підвелися та скинули сюртука.

Той виконує її бажання, а одна з дівчат прослизає до Мунґо, щоби забрати в нього одежину й передати її емірші. Фатіма мовчки роздивляється сюртук, проводячи рукою по тканині проти ворсу, і затискає між зубів один із мідних ґудзиків. Першопроходець стоїть у джубі, наче дитина в нічній сорочці. «Подаруйте його їй», – шепоче Джонсон.

Мунґо прокашлюється і якнайвишуканішою арабською пропонує їй прийняти сюртук. Та зводить на нього погляд і ввічливо відмовляється, але привласнює два мідних ґудзики. «На сережки підуть», – пояснює вона, підносячи їх до куточків яшмака. З темряви озивається сокіл: ка-ха! ка-ха! Фатіма змочує губи. «Він свинини не хоче?» – питає вона.

– Кажіть, що ні, – інструктує Джонсон.

У цю мить з’являється Одноокий, тягнучи на шнурку чагарникову свиню. У неї видовжене рило, безладно вкрите ґулями та складками, з рота стирчать кілька пожовклих іклів, а погляд не віщує нічого доброго. Одноокий, збиткуючись, пропонує її Мунґо. «Снак-снак», – рохкає по-африканському свиня.

– Удайте огиду, – наставляє товмач.

Мандрівник щосили намагається зобразити на обличчі відразу та жах: йому ж бо добре відомо, як сильно маври гидують свининою. А тому він задкує, примушує свої пальці тремтіти, ляскає себе долонею по лобі й кривить губи, а чагарникова свиня тим часом, повискуючи, наче гармоніка, гребе ногами, посмикується та рветься з повідка. Цей спектакль, схоже, заспокоює Фатіму, тож Мунґо звивається навіть несамовитіше – уже вочевидь переграючи – аж доки випадково не натикається на жердку соколів. І відразу ж усвідомлює, що дав маху. Від доторку його ліктя птахи шаленіють і пронизливо кричать щось в обличчя заброди – їхні дзьоби та кігті гострі, мов ножиці, а крила боляче луплять по вухах. Потому більший із них перестрибує йому на плече. Мунґо жахається. І, гарячково силкуючись струснути з себе сокола, опиняється просто на дорозі в чагарникової свині, яка тільки на те й чекала. Вона блискавкою кидається вперед і люто кусає мандрівника шість або й сім разів поспіль. У ході гармидеру, який здіймається внаслідок цього, першопрохідцю якимось дивом вдається завалити половину намету, а під кінець розпластатися, розкинувши руки та ноги, на пишних королівських колінах. Тут утручається євнух-нубієць і стинає свині голову одним помахом ятагана, а Одноокий та обидві шароварні дівулі тим часом силкуються стягнути закаляного та скривавленого мандрівника з монаршої особи. І впродовж усього цього розгардіяшу Мунґо чути здавлений голос Джонсона, що затягує якийсь мотив. Скидається на те, що він виводить таку собі відхідну – одну з тих давніх, повних зневіри та смутку плантаційних пісень, які колишній раб називає «блюзами»:

– Ну все, гаплик, – лунає Джонсонів бас. – Ні-ні, гаплик, гаплик. Господи Боже мій! Тепер точно гаплик.