Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 5

Пристрій для позбавлення зору складається з двох мідних смужок і дещо нагадує перевернутий догори дриґом пояс вірності. Одна зі смужок обхоплює голову на рівні очниць, а інша щільно прилягає до черепа подовж. Крім них задіяно ще й два гвинти, і до гострого кінця кожного з них кріпиться опуклий диск. Таке приладдя було вперше створено в де в’ятому столітті для аль-каїда Гассана ібн Мохаммеда, сліпо го башава Тріполі. Почуваючись уразливим через свою фізичну ваду, той повелів, щоб очі кожного охочого отримати аудієнцію спочатку підлягали видаленню. Треба сказати, що він прожив свій вік дуже самотньою людиною.

Механізм працює за тим самим принципом, що й лещата. Гвинти закручують, підганяючи до очного яблука, а далі затискають, оберт за обертом, допоки не лусне рогівка. Прос то, невблаганно, надійно.

У натовпі запала тиша. За мить до того він був на межі істерики – галасував та улюлюкав, мов та чернь на цькуванні биків чи шоу виродків. А тепер усі наче води в рот понабирали. Розпечене, недвижне повітря розсікають мухи, а цівка сечі цапа чи верблюда, що збігає на пісок, здається гуркотом водоспаду. Шаркають сандалії, якийсь чоловік чухмарить бороду. Багато хто прикрив лице шматками тканини, немов для того, щоб не осквернитися поглядом мандрівника.

Дессауд та одноокий непроханий втручальник витріщаються на гяура зверху вниз – обличчя серйозні, руки вперті в боки.

Мунґо не вповні збагнув суть того, що відбувається. Він майже певен, ніби вловив принаймні одне слово – унья, тобто «око», – яке пригадує з «Арабської граматики» Узеля («Здіймемо ж наші уньї в небо, де живе Аллах»). Але чого б це їм, заради всього святого, базікати про очі? А ще ця раптова тиша – вона також дивує його. Та йому млосно, так збіса млосно, що він заледве здатен думати хоча би про що-небудь. Власне, до того жарко, що жоден із його досвідів не витримує порівняння – за винятком хіба що шведської лазні неподалік Ґросвенор-сквер. Сер Джозеф Бенкс, скарбник і голова правління Африканської асоціації, якось одного дня зводив туди Мунґо, щоб уточнити деякі деталі експедиції на Ніґер. Їх обробляли випарами розжареного каміння, що пашіло, наче розплавлена лава, – чи так йому принаймні здалося. Лазник шмагав обох березовими різками, а ще гамселив по хребтах і нирках жорсткими ребрами своїх долонь. Сера Джозефа та процедура, схоже, бадьорила. А от майбутній першопроходець мало не знепритомнів.

Власне, в цю мить на нього насувалося знайоме запаморочення. Воно й не дивно, беручи до уваги, що йому доводиться протистояти не лише сонцю, піщаним блохам, дизентерії й гарячці, але й виснаженню чи, коли завгодно, порожнечі. Маври ж бо конфіскували його припаси, привласнили коня й перекладача, і взагалі, вочевидь, вирішили посадити на сувору дієту. Аж надто сувору, як на його смак: за два дні він і ріски в роті не мав.

Тож попри критичність ситуації та кільце чужих недоброзичливих облич у Мунґо світ перед очима крутиться – немов хильнув забагато кларету чи елю. Він обводить поглядом злодійкуваті очі й насуплені брови, бороди та бурнуси, вбрання пророків і сандалії паломників, – як раптом усі ці різкі, загрозливі обличчя починають зливатися, втрачати обриси й безформно опливати, наче воскові фігури. Усе перетворюється на цирк – не більше й не менше. Дессауд та Одноокий – акробати або пожирателі вогню, а старий Алі всього лише Ґрімальді – Ґрімальді-клоун. Але тепер вони, здається, прилаштовують йому на голову якусь штукенцію… Шолом? Сподіваються, що він піде за них у бій? А чи нарешті спам’яталися та вирішили зняти мірку для корони?

Дослідник дурнувато всміхається з-під свого мідного головного убору. У нього сірі очі – достоту того ж самого відтінку, що й недовговічний льодок, яким схоплюються морозного ранку заводі Ярроу. Ейлі якось порівняла їх із джерелами закоханих у Ґелешілзі, а тоді витрусила з гаманця кілька пенсів та обважнила ними його повіки – він тоді лежав, розтягнувшись на вересі. Й очі Ґлостера, подейкують, теж були сірими. В Едіпа ж – чорними, наче оливи. А в Мільтона – немов блакитні сойки, які порпаються у снігу. Дессауд нічого не знає про Шекспіра, Софокла чи Мільтона. Його грубі пальці крутять гвинти.

Дослідник широко всміхається. Він поринає в забуття. Нажахані його нелюдським спокоєм, глядачі кидаються врозтіч. Той чує, як вони розбігаються, шльопаючи сандаліями по зашкарублій від спеки землі… але що це? Здається, йому в око потрапила порошинка…