Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 17

Нічого він не запоров. І до гаплика далеко. Власне, висновуючи з подальшого перебігу подій, емірша була зовсім не від того, щоб цей невірний свиноїд-альбінос полежав у неї на колінах – тож скоріше навіть, як не дивно, поставилася до такої практики з прихильністю. І мандрівник майже одразу це збагнув. Бо доки валявся там, приголомшений і скривавлений, погойдуючись на хвилях її плинних стегон, неначе судно в гавані, то виразно відчув у глибині певні порухи. Такі собі брижі чи бганки. Якісь м’які та непереборні хвилі, немов ті кола, що пробігають ставком, щойно камінчик порушує гладкість його поверхні. Чи не сміялася вона? Не хихотіла десь у надрах тієї величної фабрики плоті? І чи, зрештою, не догодив він їй у такий несподіваний спосіб? На жаль, у нього не було змоги це з’ясувати, бо Дессауд, в очах якого читався смертний вирок, уже прорубував собі шлях крізь деформовану стінку намету. Тож Мунґо зістрибнув зі святая святих повелительки та, беручи приклад із Джонсона, занурив чоло у пісок. «Ля ілляг ель аллах, Магомет расуль Аллахі», – монотонно повторював він, щоби загладити свою провину.

Почувся пронизливий звук козячої шерсті, що рвалася, – зіт! зет! зут! – і Дессауд заскочив до шатра, зшаленілий від думки, що правительці загрожує небезпека, та палаючи жагою швидкої й жорстокої помсти. «А-а-ар-р-р-р!» – заричав він, розмахуючи своїм страхітливим клинком, – як раптом спинився на півдорозі. Що тут відбувається? Прислужниці б’ються в істериці, опорні стійки намету потрощені, долівка з кінця в кінець забризкана кров’ю та всипана пір’ям… але Фатіма сидить собі любесенько, наче нічого й не сталося, нажахані назаріні та його раб валяються на землі, а Одноокий і нубієць стоять над ними, наче два кати. «Що тут, в ім’я Аллаха, коїться?» – зажадав відповіді візир.

Нубієць, який за все життя і словом не обмовився, промовчав.

Біля його ніг лежала голова свині. Тіло якої розтяглося в кутку, і досі посмикуючись та стікаючи крізь розсічене горло згустками крові.

«Господи, змилуйся над нами!» – скімлив Джонсон, звертаючись до піску.

Нарешті лемент прислужниць ущух, стишившись до легкого переривчастого повискування, а Одноокий скоромовкою затараторив рапорт про події, що сталися, щосили применшуючи власну роль у їхньому перебігу та всіляко підкреслюючи необережність і безвідповідальність поведінки назаріні та його невільника.

Дессауд нетерпляче слухав, похитуючись на підборах і помахуючи шаблюкою, доки нарешті не перебив доповідача на півслові, запропонувавши негайно вивести порушників спокою в дюни й випустити їм кишки. Але тут прокашлялася Фатіма. Дессауду немов заціпило. Її тон був твердим, а манера висловлюватися – стриманою. Змісту сказаного мандрівник не вловив, але закінчилося все тим, що його та Джонсона провели назад до старого намету, а на підмогу шістьом перевіреним і загартованим караульним, які куняли біля входу, був терміново викликаний сьомий апатичний вартовий.

А за годину в повітрі розлився незвичний аромат. Стійкий і пікантний, він наводив на думку про вугілля, соуси та гострі приправи. Так пахне м’ясо. Першопроходець два рази поспіль ковтнув слину.

– Джонсоне, твій ніс чує те ж, що і мій?

– Яловича на грилі. Я впізнаю її запах де завгодно.

Саме в ту мить полог відсунувся і шатро заповнив густий апетитний дух. Увійшла одна з шароварних дівуль. У руці вона тримала стегно антилопи, яке все ще шипіло, тільки-но зняте з рожна. Та простягла його мандрівникові: «Це тобі. Від Фатіми». А відтак підморгнула і зникла в темряві.

Мунґо відірвав зубами, скільки влізло в рот, а потому передав делікатес товмачеві. Він радісно сміявся.

– Тепер ми, старина, вважай, вільні і вдома – гадаю, я зрештою хоч би щось зробив правильно.

– Може, вона велика прихильниця буфонади? – припустив Джонсон.

– Хто його знає. Але одне можна сказати напевно: вона янгол. Спочатку гверба, тоді молоко з кускусом – а тепер ще й це!

– Угу, – погодився товмач, працюючи щелепами. – У неї велике серце.

Уранці та прислала йому миску йогурту й гірко-солодких ягід хуни, а ввечері – рису зі збитими мізками. Він був просто вражений. Після двох місяців на кашці та воді його зубам з’явилася робота. Але все тільки починалося. Адже впродовж наступних днів прислужниці Фатіми приносили йому баранячу печінку, тушкований горб верблюда, рагу з підшлункової залози з нутом, маслянковий пудинг, потрухи дрохви та ціле запечене козеня. «Душевна їжа від її щирої душі, – назвав це Джонсон. – Не інакше як ваше внутрішнє “Я” таки достукалося до неї – попри всю паскудність і спаплюженість зовнішнього». Внутрішнє, зовнішнє – кому це цікаво? Зате обоє харчувалися добірним м’ясивом. А що – адже від часу відплиття з Плімута він скинув добрих чотири стоуни[27]. Мунґо опустив очі на свої зжовклі пальці ніг і висхлі щиколотки, а відтак на сірники передпліч: наразі в ньому лишалося навряд чи більше десяти[28]. Але одразу ж широко всміхнувся і пробубонів коротеньку молитву. Якщо така лафа триватиме й далі, він хутко надолужить утрачене. А там – хтозна – може, у нього й з’являться сили, щоб наважитися на втечу.

Сталися й інші зміни. Йому дозволили гуляти табором коли заманеться (звісна річ, у незмінному супроводі сімох охоронців), проводити скільки завгодно часу в товаристві Джонсона і навіть дізнатися з перших рук про деякі звичаї та традиції маврів. Останнє чи не найбільше збадьорило його. Адже він, зрештою, дослідник – й ось, будь ласка, досліджує. Він став свідком двох церемоній обрізання, одного похорону та смерті пса, що необачно задер лапу на шатро Алі. Спостерігав, як невільники товчуть просо, вичиняють шкіри та збивають масло у гвербі, підвішеній між двох палиць; дивився, як вони читають молитви, справляють велику нужду, б’ють глеки, жують коріння й татуюють немовлят і собак. Усе це було дуже пізнавально. Однак ефемерно. Бо вже наступного дня він заледве пригадував, що бачив учора.

А потому якось уранці – коли той сидів, придивляючись, як раб перетягує шворкою вим’я верблюдиці, щоб верблюденя не ссало серед дня, у саме пекло, – йому в голову сечею стукнула думка. Він напише книгу та прославиться, як Марко Поло, Ґуллівер або Річард Джобсон. А чом би й ні? Адже осьдечки він – бачить, нюхає та пробує на смак те, про що жоден білий зроду-віку не мріяв, і було би злочином не скористатися з нагоди задокументувати цей досвід. Мунґо почимчикував до намету, нарвав сторінок із кишенькової Біблії та заходився писати, вкриваючи аркуш за аркушем своїми враженнями про клімат, флору, фауну, геологічні утворення, а також зовнішність і вдачу маврів, мандінґо, серавулі та фула. Він змалював бороду Алі, похмурий погляд Дессауда, полудневу спеку, самотність баобаба. Згадав про милостивість Фатіми, гострий смак хунових ягід, димок у вечірньому повітрі. Першого ж дня дослідник ущент заповнив тридцять сторінок і заховав їх у тулії свого капелюха.

Одного вечора мандрівник побував на весіллі. Яке разюче нагадувало похорон, що його він уже відвідав раніше: причитання плакальниць, виття собак і врочиста процесія. Наречена скидалася на ходячий саван – така завішена від голови до п’ят, що навіть і очей було не видко. Той усе дивувався, як же вона, горенько мені, бачить, куди його йти. За нею пленталися голосільниці, розмірено крокуючи під бій барабану-табала. Наречений нарядився в пантофлі із загнутими носами. Його супроводжував почет мусульман у розшитих бурнусах та ескорт рабів, що вели кіз і бичків, а також тарабанили намет. У наміченому місці його розбили, кіз і бичків зарізали, а у заглибині в землі розклали вогнище. Настала черга бенкету. Яловичини й баранини, співочої птиці, смажених личинок та інших делікатесів. Танцювали, горлали пісень і розповідали історії. А відтак подали родзинку вечора – верблюда, запеченого цілим.

ЗАПЕЧЕНИЙ ФАРШИРОВАНИЙ ВЕРБЛЮД

На 400 персон

500 фініків

200 яєць сивки

20 коропів по два фунти[29] кожен

4 патрані та обскубані дрохви

2 барани

1 великий верблюд

приправи

Викопати яму. Дати пекельному вогнищу перетворитися на шар вугілля завтовшки у три фути. Окремо круто зварити яйця. Почистити коропів і нафарширувати облупленими яйцями та фініками. Приправити дрохв і нафарширувати фаршированими коропами. Нафарширувати фаршированими дрохвами баранів, а фаршированими баранами – верблюда. Останнього обсмалити. Тоді загорнути в листя пальми дум і закопати в ямі. Запікати два дні. Подавати з рисом.

Прикметною рисою цього затяжного періоду стали регулярні зустрічі першопрохідця з еміршею. Кожного дня у пообідню пору – одразу ж по завершенні дгугур, цебто полуденної молитви, – його викликали на килим у намет Фатіми для співбесіди. Та ставила питання, він відповідав. Невситима за натурою, вона ніколи не стомлювалася розпитувати. Була й антрополог, і соціолог, і анатом-компаративіст. Бажала препарувати й синтезувати його звичаї, погляди та вірування. Скуштувати їжу, примíряти одяг, посидіти в театральній ложі. Англія, Європа, широкі й незвідані океани – вона воліла, щоби ті постали перед нею зі слів, податливих і разом із тим влучних, які тужавіли б уже в її уяві. Їй кортіло видінь. Хотілось інтеріоризації його спогадів. Жадалося перетравити його. Навіщо той прибув у Людамар? А як же батько дає раду стадам, доки його немає? Чого він носить на голові такий «ослячий» (джаляб) убір? Чи в усіх християн котячі очі? На що схоже море? Його коли-небудь розпинали? А мандрівник, шкірячись, наче мавпа, і недолуго намагаючись демонструвати дотепність та випромінювати харизму, відповідав на її запитання так вичерпно й терпляче, як тільки міг.

Одного дня вона запитала, чи практикують у християн обрізання. «Звісно», – відказав дослідник. Та забажала пересвідчитись. Мандрівник звів очі на Джонсона:

– Як бути? – прошепотів він.

– Скажіть, що із превеликою радістю продемонструєте – але таке робиться сам на сам. А затим кілька разів підморгніть.

Мунґо послухався. І підморгнув. На мить у наметі стало тихо, немов на зворотному боці місяця. Чорні очі правительки спалахнули над завісою яшмака. А відтак та ляснула себе по стегнах і захихотіла.

Того вечора йому подали ягняче стегенце.

Цього ранку, через три з половиною тижні після першої зустрі чі з Фатімою, мандрівник сидить у тіні акації й пише. «Маврські жінки, – видряпує перо, – заплітають своє волосся у дев’ять кіс, які носять таким чином: дві по боках обличчя, шість тонших від чола до тімені та одну товсту на потилиці при самій шиї. Голову миють і змащують маслами раз на місяць, а розчісуються й заплітаються – щотижня. З гігієнічних міркувань, а також тому, що це трішки висвітлює волосся, жінки зазвичай користуються для цього верблюжою сечею, яку для них спеціально збирають із такою метою. (У таборі завжди можна побачити одного-двох невільників, які з чашами в руці мчать до верблюда, що мочиться.) Вона є потужним закріплювальним засобом, а також слугує для виведення бліх та інших паразитів. Власне, потерпаючи від вошей і пустельних кліщів, яких кишіло в мене на лобку, під пахвами, у бороді та волоссі, я мав нагоду особисто оцінити її дієвість і виявив, що, попри специфічний запах, вона добре допомагає».

Дослідникові щоки палають рум’янцем, а погляд прояснився. Гельмінти, грип, короста, лихоманка, задушливий кашель – усе це в минулому. Неприємні спогади та й годі. Він тепер м’ясоїд, кров з молоком, як і личить шотландцю, і що не день, то міцнішає. Так, звісно, спека й досі дошкуляє йому, свідомість теж вряди-годи потьмарюється – та все ж у цілому належне харчування й свіже повітря воістину його воскресили. Відіграло свою роль і те, що наразі все тихо та мирно. Сидіти ось так іще місяць тому було би для нього неможливою річчю: мусульмани скаженіли, тільки-но забачивши гяура. За лічені секунди його оточив і заплював би смердючий натовп правовірних фанатиків. Тепер усе інакше. Він під захистом Фатіми, і за винятком окремих інцидентів (не більш як двадцять хвилин тому певний невидимий противник уперіщив його по пиці кнурячим пицюриною) йому дали спокій.

«Натомість маври-чоловіки ніколи не миються. Щоправда, двічі на рік вони проводять церемонію, знану як асíла мá, у процесі якої перед заходом сонця хвилин на сорок п’ять або й годину зариваються в гарячий пісок. Потому їх відкопують, натирають потом кобилиці, яка саме в охоті, та шмагають нижнім віттям куща серіф. Мені пояснювали, ніби ця процедура підвищує потенцію та сприяє довголіттю».

Дослідник піднімає очі, щоб умочити перо, і, здригнувшись, зауважує, що він не сам. Перед ним стоїть тілистіша з шароварних дівуль, і її шоколадні очі уважно стежать за його рухами.

– Чого тобі? – запитує Мунґо.

– Фатіма кличе. Велить, щоб ти прийшов.

Вона хоче бачити його? О десятій ранку? Хм, що ж їй може бути треба від нього о цій порі?

– Гаразд, – відповідає той, підводячись. – Я тільки прихоплю Джонсона.

– Не треба, – заперечує дівуля. – Фатіма каже, що товмач не знадобиться.

Першопроходець стинає плечима.

– Веди, – тільки й говорить він.

Щойно Мунґо пірнає під полог до намету, як його миттю поглинає темрява. Перед очима пульсують блакитні кола, а жовті коліщата котяться кудись у простір. Він нічогісінько не бачить. Ніс вловлює знайомі запахи ладану й верблюжої сечі, а з кутка долинає скреготіння соколів, які чистять пір’я. Але чому вона не засвітила лампу? І куди поділася триклята дівуля? А, біс із нею. Де наша не пропадала. Кудись крива та виведе.

– Салаам алейкем, – говорить він, звертаючись до мороку.

– Алейкем ас салаам, – лунає відповідь – тиха, мов лопотіння крил кажана.

Той підстрибує. Вона сидить просто поруч нього. Ще трохи, і він би перечепився об неї. Господи Ісусе, але ж і темінь. Краще не рухатись, доки чогось не перекинув. «Бре-е-е-е-е-ек!» – озивається один із балабанів. Може, варто попросити, щоб та засвітила який недогарочок – але як же, заради всього святого, сказати по-їхньому «недогарочок»? Доводиться удовольнитись «кайф галкум» – «як ся маєте»?

«Бішáра», – лунає відповідь, і той це розуміє так, що на життя вона не скаржиться.

Він човгає ногами, копирсається у вусі та похрускує пальцями, розмірковуючи, чи не варто ризикнути й спробувати сісти. Западає незручна мовчанка. Тож після десяти чи двадцяти секунд видовбування сірки Мунґо пробує зав’язати розмову, силкуючись висловити, як приємно йому знов її бачити – хоча насправді він заледве здатен роздивитися обриси.

На жаль, дослівно виходить фраза: «Мій зір – скажена насолода».

Фатіма хихоче.

Збадьорившись, той веде далі, звертаючись до непроглядних сутінків перед собою. Долаючи запеклий опір відмінкових закінчень, синтаксичних конструкцій, часових форм і свого куцого лексикону, мандрівник робиться красномовним, наче Антоній, Демосфен та спікер Палати лордів разом узяті, й виголошує цілу промову про те, як він цінує її увагу до своєї скромної персони, не кажучи вже про холодець із телячих ніжок та пюре з бобів мунг. Однак у ту мить до намету заходить престаріла служниця зі свічкою, і першопроходець виявляє, що увесь цей час звертався до ручного ткацького верстата. Правителька ж насправді воссідає в дальньому кінці шатра, височіючи на своїй гігантській подушці, немов гірська вершина серед пагорбів. Дослідник бентежиться. «Ходи сюди», – говорить вона.

Зачувши звук її голосу, стара здригається, а відтак хутко починає ворушитись. Вставляє свічку в здійняту догори долоню статуетки зі слонової кістки, підбирає свої спідниці й із хтивою посмішкою проскакує повз мандрівника. Мунґо ступає крок уперед, проте зненацька зупиняється, вагаючись. Щось тут не так – але що? Як раптом його осяює: у Фатіми непокрита голова, і товсті коси звиваються по плечах, наче пагони якоїсь рослини. Раніше йому не випадало побачити навіть одної-єдиної волосини. «Ходи сюди», – повторює вона.

Дослідник підступає ближче та складає уклін, гарячково метикуючи, що б це дотепного сказати в такій ситуації. Правителька ляскає долонею по подушці. «Сюди», – жестом манить вона. Мунґо стинає плечима. А тоді залазить на подушку й занурюється в її широчінь. Старої ніде не видно. Шароварних дівуль теж і сліду нема. Йому спадає на думку, що він іще ніколи не залишався з еміршею на самоті. Аж тут на подушці зчиняється землетрус і її поверхня розбурхується, неначе море у шторм. Той піднімає очі. Правителька стягує через голову джубу й вишукано порохкує, возячись із неозорими складками блискотливої тканини. Під нею – гола плоть. А, он воно що…

«Допоможи», – стогне вона, бо одіяння далі не лізе, вкриваючи наразі її голову й верхню частину торсу. Мунґо нахиляється до неї та хапає пелену цього приголомшливого вбрання, і йому пригадуються простирадла, прапори й циркові шатра. Він смикає – та похрокує. Її плечі звиваються під тканиною, неначе тварини в мішку, вона хапає повітря, а відтак спіднизу раптом вистрибують могутні груди, здригаючись та погойдуючись від струсу, – колосальні сфери-близнючки, справжні небесні тіла. Нарешті вони застигають, нависаючи над численними складками живота, немов два супутники Марса. Дослідника раптом охоплює нетерплячка. Він смикає непіддатливу тканину з усім завзяттям м’ясоїда, на яке лише здатний, аж доки джуба раптом не подається, неначе папір. Той падає від несподіванки, й осьде вона – королева маврів і краси, – нага й невідворотна, немов неокрає, безбережне та бездонне море: «Юдкуль, – шепоче, – юдкуль алаїга».

Він хвицається, скидаючи черевики, смикає за ґудзики, рве з себе джубу. Волога й велична, та чекає на нього – її очі палають, вуаль опущена, а плоть пашить, наче Везувій. Той задихається від поспіху й передсмаку. Це марення, це напад лихоманки: жоден смертний не годен наблизитись до такої пишноти! Він дереться на неї, мацаючи, куди поставити ногу, – тут непочатий край роботи для дослідника! – гори, долини й розколини, нові материки, прадавні ріки.