Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 4

Нед Райз прокидається з перепою. Голова тріщить. Напередодні він добряче хильнув джину (також знаного як «зелений змій», «пропийся-догола» та «прокляте зілля»), цього джерела звиродніння й деградації нижчих класів, – чистого, мов сеча п’яниці, та їдкого, мов сік ялівця. Так от, хильнув добряче й тепер не зовсім розуміє, де він є. Хоча при цьому майже певен, що впізнає полуботки без підошов, кукси волохатих пальців і червонясто-коричневу накидку, які найперше впадають у око. Так, ця накидка, ці кукси й полуботки, он та діромаха на штанях – усе це здається знайомим. І навіть рідним. Тож він доходить висновку, що належить воно Неду Райзу, а отже, й голова, що розколюється, й запалі очі, які, хай і нечітко, але сприймають усі ці об’єкти, мають бути якось із ними пов’язані.

Він сідає на ложі й після довгого перепочинку підводиться. Схоже на те, що він лежав на купі прілої соломи. Та ще й на власному капелюсі. Тож нагинається, щоби підняти його, заледве не риє носом, але, життєствердно відригнувши, випростується. Капелюх зазнав непоправної шкоди. Нед на мить завмирає, прибравши задумливої пози, а в надрах голови тим часом щось пульсує. Тоді з-під напівприкритих повік він окидає поглядом кімнату, почуваючись першопрохідцем, нога якого ступає на незвіданий континент.

Він у якомусь погребі – це поза всяким сумнівом. Он вони – земляна підлога, швабра у відрі та стіни з нетесаного каменю. А вздовж задньої – ще й два ряди зачопованих барил: у них мадера, портвейн, лісабонське, кларет та білий рейнвейн. У кутку лопати зо дві вугілля. Хм, може, це надра «Свині й сифілітички»? І тут Нед зауважує, що він не сам. Інші тіла – є надія, що навіть людські, – валяються на оберемках соломи, розкиданих по підлозі. Чути хропіння, стогін та булькання – як-от коли дощ стікає в канаву. У повітрі, перебиваючи один одного, висять важкі запахи сцяк і блювотиння.

«Значця, вже прокинувсь?» – це якась рідковолоса карга з обличчям, що скидається на смертний гріх, звертається до нього з-за покладеної на дві великих бочки поперечини. Із її спідньої губи звиса тоненьке золоте кільце, мов булька слини. «Ну шо ж, доброго ранку, сер, – шамкає бабисько. – Ха-ха-а-а! Як спалось – сухо всталось? Мо’, остограмишся, щоби як слід почати день?» На шинквасі натюрмортом застигли дві олов’яні мірки, кожна завбільшки з підставку для вареного яйця, та глиняний кухоль. Біля імпровізованої стійки простяглася на боці свиня, а вигин її щелепи застує перевернута нічна посудина. Гоґарт уподобав би таку картину. А Нед не знає, що й думати про події минулого вечора.

Як раптом відьма здіймає вереск, неначе її штрикнули кинджалом, – протяжний скрип удихуваного повітря: «І-і-і-і-і-і-і-і-і-і!» Пульсація в Недових мізках стає барабанним дробом, розкотами грому, гуркотом литаврів. Але стривай-но. Стару каргу не трафив шляк – то вона так сміється. Ось сміх переходить у кашель, і вона відхаркується, гамселячи по дошці, аж доки в кутку рота не з’являється тягуча жовта стрічка мокротиння, яка повільно опускається на шинквас.

«Шо, язика… – починає вона, але знову закашлюється, – язика проковтнув, га, солоденький?»

На стіні позаду неї пишається оголошення, нашкрябане тремтливою рукою якогось хроніка:

НАБРАТИ РИЛО – ПЕННІ

ЩОБ І НА НОГАХ НЕ СТОЯТИ – ДВА

СВІЖА СОЛОМА – БЕЗКОШТОВНО

Нед показує їй непристойний жест. «Пішла ти, і твоя мати, й весь твій коростявий відьомський виводок, золотушна хвойдо з болячками на цицьках!» – кричить він, і йому трохи кращає.

«І-і-і-і-і-і-і-і-і-і! – верещить та. – Не хоч скуштувати ’ліксиру матусі Джиневи[5]? Видко, вчора ввечері вдосталь напребувавсь. Ну й нехай! То покажи їй, шо там у тебе в штанцях, – а вона вже підбере, чим тобі зарадить», – і хтиво зиркає на нього, задерши спідниці, з-під яких розв’язкою готичного роману визирають ноги-сірники та пожухлі хащі.

Ліворуч, віддалік, проліт напіврозвалених східців веде нагору до вхідних дверей, крізь щілини яких Неду вдається розгледіти холодне світанкове світло. Тож він кляне себе за те, що змарнував порох на цю схиблену каргу – сьогодні йому й без неї є чим клопотатись! – і починає підніматися хисткими щаблями наверх.

«І-і-і-і-і! – верещить йому вслід стара шкапа. – Пильнуй костюма, дженджику!»

Нед їй показує той самий непристойний жест, щільніше загортається в накидку кольору кориці та відчиняє двері, що ведуть на Мейден-лейн і світло дня. А позад нього, з глибин льоху, розстроєною віолою лунає хрипкий вереск: «Стережись, стережись, стережись краватки ка-а-та!»