Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 3

У віці, коли більшість молодих шотландців задирали жіночі спідниці, орючи й засіваючи вже нарізані борозни, Мунґо Парк демонстрував голу дупу аль-хадж’ Алі ібн Фатауді, емірові Людамара. Йшов 1795 рік. Ґеорґ ІІІ пускав слину й розмазував її по стінах Віндзорського палацу, нотаблі вкладали в копи Францію, Ґойя оглух, де Квінсі пішки під стіл ходив, але вже встиг розпаскудитись, Джордж Браян «Красунчик» Браммел поправляв свій перший крохмальний комірець, двадцятичотирирічний набурмосений Бетховен викликáв захоплення віденської публіки фортепіанним концертом № 2, а Нед Райз кружав «пропийся-догола» з Плоскодонкою-Нен та Масною Саллі в таверні «Свиня й сифілітичка» на Мейден-лейн.

Алі був мавр. Він сидів на камчатній, візерунчастій подушці, підібгавши по-турецькому ноги, та роздивлявся бліді зморшкуваті сідниці з виглядом епікурейця, що вивчає муху в своєму крем-супі. Його голос шарудів, мовби пісок. «Повернись», – наказав емір. Мунґо був шотландець. Стоячи раком на циновці з приспущеними до колін кальсонами, той зиркнув на Алі через плече. Він шукав ріку Ніґер. «Повернись», – повторив емір.

Мандрівник був людиною люб’язною та навіть запопадливою, але його арабська дещо накульгувала. Тож коли він не зреагував удруге, Дессауд – поплічник Алі та сущий шакал у людській подобі – виступив уперед, стискаючи гарапник, сплетений із хвостових відростків півдюжини диких тварюк. Хвости з китицями на кінцях розсікли повітря, затріпотівши у вишині, неначе крила янголів. Надворі – сто двадцять сім градусів за Фаренгейтом[1]. А в наметі Алі, де вони перебували, – примітивному укритті, зітканому з козячої шерсті, – сто дванадцять[2]. Бич уперіщив. Мунґо повернувся.

З іншого боку він теж виявився білим – як-от сніг або полотно. Алі та його почет знову отетеріли. «Мати викупала його в молоці», – сказав один із них. «Порахуйте, скільки в нього пальців на руках та ногах!» – закричав інший. Біля входу в намет юрбилися жінки та діти, мекали кози, ревли верблюди, покриваючи верблюдиць, хтось галасливо торгував інжиром. Десятки голосів злилися, мовби плетиво стежок, алейок, доріг, що ведуть вверх і вниз (на яку ж звернути?), й усе це арабською – таємничою, жвавою та різкою мовою Пророка.

«Ла-ла-ла-ла-ла!» – заверещала якась жінка. Решта підхопила пронизливим фальцетом: «Ла-ла-ла-ла-ла!» І член Мунґо, також білий, втягнувся в тіло.

За глухою стіною намету лежав табір у Бінауні – зимовій резиденції Алі. А за три сотні випалених, обпечених миль від нього простягся північний берег Ніґеру – ріки, яка ще не відкривалася погляду жодного європейця. Не те щоби вона не цікавила їх. Геродот переймався питанням, де ж саме вона протікає, ще за п’ять століть до нашої ери. «Велика, – дійшов висновку він. – Але впадає в Ніл». Аль-Ідрісі заселив її береги дивними міфічними істотами – червоподібними гімантоподами, які повзали, а не ходили, та розмовляли по-зміїному; сфінксом і гарпією; мантикорою з її тулубом лева, хвостом скорпіона й огидною пристрастю ласувати людською плоттю. Пліній Старший зобразив Ніґер золотим і нарік його чорним[3], Александрові ж розвідники схвилювали того розповідями про ріку рік, де пани та пані сидять у заростях лотоса, потягуючи нектар із кованих золотих чаш. І от тепер, під кінець епохи Просвітництва й на початку епохи Гаманонабивацтва Ніґеру заманулося Франції, закортіло Британії, Голландії, Португалії й Данії. За найсвіжішими й найдостовірнішими даними – «Географією» Птолемея, – він протікав між Ніґрітією, краєм чорношкірих, та Великою пустелею. Як зрештою з’ясувалося, Птолемей улучив просто в ціль. От тільки нікому ще не вдавалося пережити засушливий подих Сахари та пояс тропічної лихоманки, яка лютувала в Ґамбії, щоб підтвердити це.

І от тоді, в 1788 році, група видатних географів, ботаніків, розпусників та інших правдошукачів зібралася в таверні «Св. Альбан» на Пел-Мел і заснувала Африканську асоціацію. Її мета полягала в тому, щоби відкрити континент для досліджень. Північна Африка була ласим шматочком. Тож до 1790-го її розмітили, нанесли на мапи, обклеїли ярликами, розчленували й розділили. А от Західна Африка залишалася таємницею, розгадка якої крилася в Ніґері. У рік свого заснування Асоціація спорядила експедицію на чолі з Джоном Ледьярдом. Стартувавши з Єгипту, той мав перетнути Сахару й з’ясувати, звідки й куди тече Ніґер. Ледьярд уродився американцем. Він був косоокий і грав на скрипці. Перетнув Тихий океан із Куком, побував у Андах і мало не пішки дістався через увесь Сибір до Якутська. «Я стоптав своїми ногами цілий світ, – казав він, беручи на глузи страх і висміюючи небезпеку. – Крізь орди дикунів, палючі пустелі, крижану північ, вічну мерзлоту й розбурхані моря пройшов я неушкодженим. Он як благоволить до мене Господь!» І за два тижні після висадки в Каїрі сконав від дизентерії. Його наступником став Саймон Лукас, драгоман при Сент-Джеймському дворі. Зійшовши на берег у Тріполі, він на сотню миль заглибився в пустелю, де вкрився пухирями, зазнав зневоднення та панічних атак, і повернувся, не досягши нічого, а тільки марно витративши 1250 фунтів. Потому ж надійшла черга майора Деніела Гоутона. То був п’ятдесятидворічний розорений ірландець. Він нічогісінько не знав про Африку, зате й недорого просив. «Три сотні хвунтів – і діло буде зроблене, – запевнив кандидат. – Ну й ящик шотландського віскі поставите». Гоутон відправився вгору по Ґамбії в каное-довбанці, пив зі смердючих калюж і їв мавпяче м’ясо та завдяки самим лише силі характеру й проспиртованості організму здолав тиф, малярію, лоаоз, проказу й жовту гарячку. На жаль, людамарські маври обдерли його до нитки й полишили зв’язаного на гребені дюни. Там йому й жаба цицьки дала.

Мунґо підвівся, щоб підтягнути кальсони. Дессауд звалив його з ніг. Завивання жінок доводили натовп до сказу. «Жери свиню, християнине! – кричали вони. – Жери свиню!» Шотландцю не подобалося їхнє ставлення. Не до душі було й показувати гепу в змішаному товаристві. Та він не міг нічого вдіяти: в разі найменшого спротиву йому би перерізали горлянку та викинули кості вибілюватися.

Раптом у руці Дессауда з’явився кинджал – вузький, мов ніж для коління льоду, і темний, неначе кров. «Невірний пес!» – заверещав він, від чого на шиї проступила мозаїка жил. Алі дивився з-за складок бурнуса – чорний та незворушний. Температура всередині намету піднялася до 120°[4]. Юрба затамувала подих. Дессауд спрямував лезо на мандрівника, весь час щось бурмочучи, мов навіжений анатом, який читає лекцію про примхливість будови людського тіла. Вістря кинджала наближалось, Алі сплюнув у пісок, Дессауд під’южував натовп, Мунґо застиг. А тоді лезо злегесенька кольнуло його в низ живота – туди, де той був найм’якший і найбіліший. Дессауд засміявся – зажебонів, мов пересохлий струмок. У натовпі засвистіли й заулюлюкали. А відтак крізь нього протиснувся битий сивиною бушрін із порожньою очницею та соломою в бороді й відштовхнув Дессауда вбік. «Очі! – заволав він. – Погляньте, які очі в цього диявола!»

Дессауд поглянув. І зловтіха садиста змінилася виразом жаху й обурення. «Котячі, – прошипів він. – Треба їх повиймати!»