Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 12

Знадвору, за мереживними фіранками й освинцьованими вікнами, на дерева й сади Селкерка сипле лінивий лапатий сніг, згладжуючи гострі кути, затушовуючи відмінності й завалюючи милеві стовпи вздовж дороги на Единбурґ. Не стало ні стежин, ні клумб, ні газонів; азалії похнюпили голови, а на краю поля похитуються вічнозелені. Наразі сніг іде два дні. Замети затемнюють нижчі шибки та підпирають двері, верховим коням ніде розім’ятися, а вози з головою вгрузають у його м’який мармур. Вода в криниці взялася кіркою льоду. А скреготливий флюгер на даху покручується навколо своєї осі.

Але тут, у кухні, – зовсім інший світ. Густе й спекотне повітря просякнуте парою, немов це якийсь острівець у Тихому океані. Вікна запотіли та пливуть, люстерко заволоклося імлою, а банні рушники обважніли від вологи. У каміні по-святковому палає вогонь: кургани осяйного вугілля, вкриті штрихуванням із нарубаних дубових полін, і низьке, з посмоктуванням, гудіння полум’я. Над ним причеплені два казани, чорні від сажі й підвішені на гаках, вмурованих у камінь іще століття тому. З обох клубочиться пара – густа, немов туман над вересовими пустищами. На столі поблискує відсиріла, темна й лапата папороть, а кілька мересниць і плотвичок хапають хлібні крихти за всипаним бісеринками склом акваріума.

Сьогодні друге лютого, річниця її заручин із Мунґо Парком. І Ейлі Андерсон врочисто відзначає цю подію прийомом ванни – рідкісної розкоші в ці нелегкі часи. Вона плавно кружляє по кімнаті, мугикаючи й час від часу роздмухуючи полум’я за допомогою ковальських міхів. Поряд зі щіткою для волосся та черепаховим гребенем на столі застигло напоготові зелене мило д-ра Філбі, а з пальців Ейлі скрапує ароматична олія. Розкіш там уже чи дві, а сьогодні вона прийме ванну. Лежатиме в ній, відкинувшись, у заповненій парою кухні, в оточенні свого звіринця та ще запахів і звуків природи, і мріятиме про Мунґо, який прокладає собі шлях крізь тропічні джунглі Чорного континенту. Батько дозволяє приймати ванну не частіше як раз на місяць. «На тебе вугілля та дров не настачишся», – бурчить старий. Ну й нехай. Вона прийме її сьогодні, а тоді ходитиме смердюча до березня. Зрештою, йдеться ж не про звичайне ковзання мачулкою – це ритуал омовіння й очищення.

Ейлі двадцять два, і вона терпляча, як Пенелопа. Дівчина познайомилася з Мунґо, коли їй було чотирнадцять. Той оселився в них, ставши батьковим учнем. Вісім років тому. А як їхав в університет на навчання, то просив, щоб вона дочекалась його. Дерева міняли листя. Ейлі плакала від радості й зніяковіння. А за два роки, повернувшись із Единбурґа, Мунґо чмокнув її в чоло й найнявся лікарем на судно, що відпливало в Джакарту. Та чекала. Повернувся він похмурий і дратівливий. Діло йшло до весілля. Аж тут, як грім серед ясного неба, прийшов лист із Лондона від його шваґера. Чи не бажає той прийняти доручення від Африканської асоціації, пов’язане з дослідженням Західної Африки на предмет відкриття ріки Ніґер? Вона прочитала відповідь у його очах. А за два тижні, спакувавши валізи, він стояв біля дверцят лондонського диліжанса. «Ейлі, я зібрався залишити слід у цьому світі, – сказав він. – Дочекаєшся мене?»

Ось відтоді вона і чекає.

Так, звісно, жоден інший хлопець на всьому шотландському Прикордонні й у слід йому ступити не годен. Вони ж бо просто зграйка селюків та жевжиків, які не більше схильні до пригод, аніж старий кімнатний песик. Узяти хоча б Ґлеґа – нинішнього батькового помічника – та він же просто пуголовок, як порівняти з Мунґо! Де вже йому розгледіти шанс пережити пригоду, навіть коли той сам учепиться в його слонячі вуха. Ейлі зітхає, кладе олію для ванн поруч гребеня та кричить, звертаючись до брата: «Зандере! Ти не допоможеш мені принести балію?»

Александр Андерсон сидить у вітальні, почергово вдивляючись то в поему Сауті «Жанна д’Арк», яка лежить розгорнута у нього на колінах, то в непоспішливі пухнасті пластівці, що пролітають за вікном. Він насолоджується снігопадом і спокоєм, радіє тимчасовому перепочинку від нескінченних лікарських прийомів та візитів. А ще тому, що в їхньому домі з’явився Ґлеґ. Із самої весни, відколи він закінчив університет, батько тягав його з собою на всі виклики до пацієнтів, тицяв під ніс лубки-ланцети і погрозами, лестощами та вмовляннями спонукав ставати не гіршим за інших сільських ліка рів. «Та що з тобою, хлопче? – гнівався старий. – Ти довіку зібрався сновигати без діла, трясучи курдюком, наче баран на пасовиську, – а чи все ж підшукаєш своїм бездіяльним рукам заняття, як заповідав Господь і як личить чоловіку та ще й на прізвище Андерсон? Га? Кажи голосніше, бо я нічо’ не чую – до того шумить у голові від сум’яття та люті».

Але Зандер не має охоти подаватись у сільські ескулапи. Йому огидні запахи кімнати хворого, запечені губи та нечистий подих. Тут чоловіка привалило возом, і ребра рожевими палями ввігналися в груди; там уночі дитина заходиться сухим кашлем, і її підборіддя перемазане кров’ю; кості ламаються, судини рвуться, із серцями стаються напади. Він не хоче мати з цим нічого спільного. Смертність людини – це рак, незагойна виразка. То нащо заглядати їй в очі по десять разів на день? П’яні чоловіки, вагітні жінки та замурзані діти разом із їхніми грижами й чиряками, висипами та бубонами викликають у нього жах, а не співчуття. Він не бажає зондувати рани, пускати кров чи ставити припарки на пухлини та лезії – бо хочеться виблювати, кортить утекти.

Хвала Богові за Ґлеґа. Нехай він незграбний і двоєдушний, довготелесий та непоказний, чужа й безцеремонна людина в господі, але він живе та дише, ходить на двох ногах і править за першочергове русло, у яке спрямовується кипуча активність старого. Відколи з’явився Ґлеґ, натиск послабшав. Якщо треба запрягати коней, вправляти кості, збирати й товкти в ступці лікарські трави, клич завжди кидають Ґлеґу. Якщо треба вислухати нотацію, нарікання на ціни, погоду, напудрені перуки чи «Його Кислокапустяну Величність»[18], саме Ґлеґ має схилити голову та вдавати уважність. Не те щоби наш славний лікар занедбав свого єдиного сина – Боже борони, зовсім ні! Він так само картає та вичитує його, лає за мрійливість і брак честолюбства, шпетить за одяг, зачіску, погляди та все ще час від часу тягне під пронизливий вітер, щоб зробити візит пацієнту. Ні, так триватиме завжди – допоки Зандер житиме під батьковим дахом. Але Ґлеґ принаймні на якийсь час відвернув увагу старого. І Зандер може перевести подих. Може розвалитися в кріслі й потягувати херес біля каміна. Розкласти пасьянс, почитати поезію. Або ж, обкутавши шию шарфом, блукати цими клятими горбами та думати, чим би, заради всього святого, йому зайнятися в цьому житті.

– Зандере! – Ейлі стоїть у дверях, тримаючи в руці рушника. – Допоможеш мені принести балію?

Той піднімає очі від книжки. Снігопад за вікном помалу перетворюється на сльоту.

– Прийматимеш ванну? – питає він. – У таку погоду?

Та балія – сімейна реліквія. Почорніла й важка, вона розливає запах моря, смердючого мила, мокрої вовни, плісняви та поважного віку. Юен Андерсон, дідусь Ейлі, відмивався в ній після битви при Каллодені. Її прабабця, Емма Оронсей, збивала в ній пишну піну з мильних бульбашок, доки Гендель сплавлявся вниз по Темзі на баржі. А Ґодфрі Андерсона, її двоюрідного дідуся по батьку, знайшли в ній мертвого – у почервонілій воді та з розкраяними до кісток зап’ястями. Привиди та відгомони. Останній спогад Ейлі про матір також пов’язаний із тактильним відчуттям та запахом цієї посудини. М’яке світло свічок, співає чайник, вона та Зандер хвицаються й бризкаються, а та жінка з сумними, страдницькими очима й волоссям, неначе поле в цвіту, – та жінка, її матір, простягає до них свої ніжні долоні, щоб потерти спинки, відмити вушка й місцини межи їхніх сідничок і стегон. Одного дня вона зникла. Поїхала на вихідний у Ґлазґо й мов у воду канула.

Евфемія Андерсон, уроджена Сент-Онж, була ревнителькою астрології. Вона складала космограми, розводилась про вплив небесних тіл і сходження планет. «Спекулюй на зерновому ринку, Джеймсе, – казала вона чоловіку. – Бо час приспів». Або ж: «Кобила ожеребиться сьогодні, пізно ввечері. І приведе гнідого лошачка, кульгавого на задню ногу». Її знаком були Близнюки. «Моя астрологічна близнючка – аравійська принцеса, – любила повторювати вона. – Живе аж на іншому кінці світу. Так я й не познайомлюся з нею».

Її донька народилася в червні, на дев’ять із половиною хвилин раніше за сина. Еліс та Александр. Близнята. Вона вдягала їх однаково – то в короткі штанці, то в спіднички. Сьогодні зупиняла людей на вулиці, щоби представити своїх маленьких ясочок-донечок, а назавтра – своїх маленьких бешкетників-синочків. Зациклена на парності близнюків як поняття – тілець, голівок, ручок і ніжок, вушок та очок, що наявні у двох примірниках, – вона органічно не могла прийняти тієї важливої, принципової нетотожності, яка виявляла себе в таких дрібничках, як щілинка чи зморщений відросток, не більші за ніготь її великого пальця. Ті ображали її відчуття симетрії. Коли ж вона не повернулася з Ґлазґо, д-р Андерсон прибрав близнюків до рук. Зандера відправили до школи-пансіону, а Ейлі дісталася гувернанткам.

Їй було шість, коли з’явилась місіс Елловей. І пояснила Ейлі, що жінки народжені для п’яльців і туалетів, вправляння в музиці, поезії й решті мистецтв, покликаних дарувати розраду, адже жінки – це перш за все жінки, принада та окраса товариства. На знак протесту та обстригла волосся по плечі. І тільки таку зачіску відтоді й носила.

Але тепер її мати – далекий спогад, нечіткий та розпливчастий по краях, а місіс Елловей – стара баба, чиї чари зійшли нанівець, а пишні форми відстають від кісток; вона отримує вдовину пенсію та доживає віку в котеджі з дірявим дахом. Ця історична балія заслужила на вічну шану завдяки пам’яті, закарбованій у її запахах і шорсткій на дотик деревині. Проте сьогодні свято життя, тож вона міцно заплющує очі й викликає образ Мунґо, чиє обличчя являється їй у тисячі подоб: воно всміхається, підморгує, копилить верхню губу, починаючи анекдот, або набуває спантеличеного виразу, коли той наступає у відро чи валиться з коня. Вода гаряча, заспокійлива й чуттєва. Від неї рожевіє шкіра. Ейлі десь в Ісландії, в Норвегії. Купається в ґейзері, на поверхні якого тануть сніжинки, а крізь імлу видніється постать, оголена та атлетична, із її ім’ям на вустах – от дідько, мачулку не прихопила. Та примостилась на столі, за межами досяжності.

Вона підводиться, і рівень води падає. Її груди тугі й по-хлоп’ячому невеличкі, тіло блищить від вологи, а темний кущик скидається на прорізаний отвір. Як тут відчиняються двері, і до кімнати заходить батько, а назирці за ним Джорджі Ґлеґ, його помічник. Ейлі на мить застигає, а відтак каменем падає у воду, побічно здіймаючи хвилі, що вихлюпуються через край балії та розтікаються по дошках долівки.

– Пологи! – кричить її тато, лютуючи, щоб приховати збентеження.

– Пологи! Пологи! Пологи! І якого біса лізти з лона в таку заметіль?! – Він уже підійшов до шафи та втискується в чоботи й дощовик. – Третій виклик! Третій! Два місяці спливло, відколи я востаннє приймав дитину, й от тепер, коли сам Вельзевул порядкує погодою, їм припекло розроджуватися по всьому графству!

Вона по шию занурюється в гарячу воду. Її вуха червоні. А Ґлеґ, довготелесий і підлесливий, на два роки молодший від неї та із зубами достоту як у коня, стоїть, замріяно вдивляючись у щось над балією, неначе тільки-но краєчком ока зрів неопалиму купину або драбину, спущену з небес. Його щелепа відвисає, а ніздрі тремтять.

– Ґлеґу! – реве її батько. – Годі вищирятися, мов та гієна! Давай, одягайся, хлопче! Нам іще до породіллі пертися!

Той кидається до шафи, немов у прірву зі стрімчака, натягує своє довге пальто, а відтак загайно возиться із клямкою на дверях. Д-р Андерсон нетерпляче розчахує їх і штовхає учня перед собою. Двері ляскають. Чути звуки човгання на задньому ґанку, з астматичним присвистом зачиняються двері на вулицю, і вони нарешті пішли.

В акваріумі ворушать плавцями рибки. Чистять пір’ячко горлиці. Шипить вогонь. А розпашіла Ейлі, збадьорена теплом ванни, заходиться терти свої ноги мачулкою. Вона ні про що не думає, просто відмивається й відшкрібається, працюючи над процесом очищення.