Читать книгу Сучасні ділові документи та папери. Як правильно оформити і підготувати. Зразки та приклади - Вікторія Садовнича - Страница 2

Є люди, котрі вважають мову лише засобом порозуміння між собою. Безперечно, мова – найперший засіб комунікації, однак цим не вичерпується її значення. Мова – ще й сутність, що в ній будь-яка нація закодовує свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Для кожного народу, поки він існує, мова стає начебто другою природою, що, будучи, з одного боку, результатом його діяльності, з іншого – оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, їжі, народ не може існувати. Зречення рідної мови, навіть неповага до неї б’ють по народові так само боляче, як і нищення природи. Пригадаймо вірш Дмитра Павличка:

Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? Відомі мовознавці Д. Розенталь та М. Теленкова запропонували таке її визначення: «Це мова, що її засвоює дитина в ранньому дитинстві шляхом копіювання дорослих, які її оточують». Навряд чи воно дає вичерпну відповідь на поставлене запитання, адже дитину з раннього дитинства можуть виховувати в чужорідному мовному середовищі.

Чимало мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично, і це доведено наукою. Сучасна електроніка, наприклад, здатна зафіксувати особливості національного плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми право байдуже ставитись до свого національного генетичного коду? Учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку й генетично передається від батьків до дітей. Вивчення мови дитиною відбувається як розшифрування цього коду.

Видатний мовознавець О. Потебня, котрий постійно цікавився питаннями народності і мови, взаємовідношення націй і мов, народності й особи, дво- та багатомовності, подальшою долею націй і мов, стверджував, що мислення дитини має формуватися на ґрунті рідної мови, і, поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми, іноді несвідомо, за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Сучасний громадський діяч, журналіст і політик, поет і перекладач Павло Мовчан пише у своїй статті: «Мова – це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворення своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ… Мова – це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначатись на зміні антропологічного типу. Зменшується обсяг пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна – просто „сніг“ і просто „крига“, то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу».

Українська мова – одна з прадавніх слов’янських мов, котра є рідною для десятків мільйонів людей. В Україні 72,7 % становлять українці – корінні її мешканці. Для українців рідна мова – це мова нашої нації, мова предків, зв’язок між кожним з нас та між нами й попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. Знати, берегти і примножувати рідну мову – це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може сподіватися на гідне місце серед інших народів.

Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу. Ми, українці, – народ із давньою історією, багатою культурою і, поки хочемо лишатися цивілізованою нацією, не можемо допустити такого. Ставлення до рідної мови є свідченням національної свідомості й рівня культури народу. Отже, одним із головних завдань українського суспільства, як і будь-якої іншої розвинутої спільноти, показником його самосвідомості й визначником розвитку культури є, нарівні з турботою про збереження природних багатств та примноження цінностей духовної культури, постійна турбота про екологію мовного середовища.

Українська мова своєю красою й багатством здавна привертала увагу вчених. Сучасна українська літературна мова виконує різноманітні суспільні функції – комунікативну, естетичну, мислетворчу, культуроносну та ін.

Комунікативна функція полягає в тому, що мову використовують для спілкування, інформаційного зв’язку між членами суспільства. Спілкування – найважливіша функція мови. Вона є універсальним засобом обміну інформацією в просторі й часі.

Комунікативній функції підпорядковані інші функції мови, зокрема експресивна. Полягає вона в тому, що саме завдяки мові ми виражаємо свій внутрішній світ, репрезентуємо себе перед тим, із ким спілкуємося. «Говори – і я тебе побачу», – стверджували античні мудреці. Людина, що досконало володіє мовою, найкраще може себе показати, розкрити свій духовний світ через спілкування.

Мова є й засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, ми пізнаємо світ, навколишнє середовище, але в межах свого народу, його свідомості, психіки тощо. Українська мова дає нам можливість пізнати світ очима українця, українського народу, російська – російського, німецька – німецького і так далі. Мова формує наш розум і духовність. Український фольклор, художня література, театр, пісня, втілені в словесній формі, розкривають перед людиною світ краси. У живому мовленні кожна мова виконує в основному функцію спілкування, у художньому творі вона є засобом образного відтворення дійсності. Це теж своєрідний акт спілкування майстра слова з читачем або слухачем.

Мова виконує мислетворчу функцію. Українська мова, як і всяка інша, є засобом формування думки. Адже вільним володіння мовою вважається тоді, коли людина мислить і говорить цією мовою одночасно. Додамо, що думання відбувається у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо, тобто рідної. Отже, власне процес мислення має національну специфіку. Справедливі в цьому плані слова Г. Гегеля: «Якщо всі мислять однаково, значить, ніхто не мислить». Оригінальність нашого мислення залежить від знання мови та здатності користуватися нею під час думання.

Закон «Про мови» 1989 р., який проголосив українську мову державною, та Конституція України 1996 р., що юридично закріпила цей статус, поширили коло тих, хто користується українською мовою. Ідеться про державних діячів, спеціалістів різних сфер і галузей. Проте часто виникає невідповідність між високим професійним рівнем і низьким рівнем культури мовлення. Виходячи з історичних і мовно-культурних особливостей формування етнічного складу населення України, де кількісну перевагу, крім Криму, мають українці, роль державної (офіційної) мови цілком закономірно виконує українська, що закріплено Конституцією. Закон «Про мови» в Україні, визнаючи державний статус української мови, відзначає, що в місцях компактного проживання громадян інших національностей для офіційного спілкування на цій території можуть використовувати їхні мови. Цим положенням гарантовано мовні права всіх інших національностей України. У такому розумінні за цими мовами можна закріпити статус офіційної – на відміну від загальнодержавної.

Наведімо цікавий факт. Нещодавно у Польщі прийняли закон, котрий охороняє польську мову як державну й культурну цінність та економічну категорію. Закон запроваджує нові правила, що мають припинити процес витіснення польської мови з вивісок, реклами й пам’ятних дощок; висуває вимогу кожному державному чиновникові вміти зрозуміло та грамотно розмовляти польською. Усі угоди із зарубіжними партнерами, що виконуватимуться на теренах Польщі, мають укладатися тільки цією мовою. Хіба не дивно? У Польщі, де населення розмовляє польською мовою, приймають закон про її охорону! А в Україні, де значний відсоток населення не володіє мовою на достатньому рівні, не припиняються суперечки про введення російської як другої державної та всілякими способами прагнуть витіснити українську з інформаційного простору.

Колись навколо своєї мови та історії консолідувалося фінське суспільство. «Мова – залізний обруч, мова єднає народ в одне ціле», – так сказав 1820 р. фінський письменник Яакко Ютейні. 1917 р. фінський народ зумів вирватися з пазурів «російського орла», відродив національні традиції і за кілька десятиліть досяг високого життєвого рівня. І сприяла цьому висока національна свідомість – рушійна сила розквіту країни, яку плекає саме рідна мова. Нам є чого навчитися у фінів, чи не так?

Кожний народ, держава мають дбати про престиж своєї мови – її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Авторитет мови, як і народу, держави, залежить від багатьох чинників. Насамперед це виявляється в тому, які суспільні функції виконує мова, яку інформацію вона фіксує та передає, скільки людей нею користуються. Престижу мови сприяє її державність і патріотичне ставлення до неї її носіїв.

Ціла низка історичних фактів свідчить про потенційну престижність української мови. У Великому Литовському князівстві вона була державною мовою; як актову мову її використовували в Молдавському князівстві; бахчисарайські хани листувалися нею з турецькими султанами. Українську мову вивчають у багатьох університетах світу, а після утвердження незалежності України зростає міжнародний авторитет української мови як державної. На жаль, не всі українці усвідомлюють, що престиж мови залежить не від неї самої, а від її носіїв. Тому українська мова в нашій державі, напевне, стане престижною лише тоді, коли ми не будемо її соромитися, коли оволодіємо усім її багатством, навчимося гарно, виразно, правильно говорити українською й будемо пишатися, що ми, українці, маємо таку чудову мову. А неукраїнці відчуватимуть задоволення через те, що володіють цією мовою, шануватимуть її й тих, хто її створив. Завдання кожного українця – щоденно скорочувати відстань від реального до бажаного.

Громадяни нашої держави, як і будь-якої іншої, мають мовні обов’язки, що полягають у захисті та збереженні рідної мови. Захист рідної мови – найприродніший і найпростіший, найлегший і найнеобхідніший спосіб національного відродження й самоутвердження. Знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови – споріднені й неспоріднені. Вислів «Скільки ти знаєш мов – стільки разів ти людина» ніколи не втратить своєї актуальності.

Володіння мовою вимагає правильного користування нею. Тому серед мовних обов’язків наших громадян слід виділити ще один – дотримувати культури українського мовлення. Належний рівень мовної культури є свідченням розвинутого інтелекту людини, її вихованості. Культура мовлення має велике національне й соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства в цілому. Тому кожний із нас повинен дбати про свою мовну культуру й вимагати цього від інших. Саме літературна, унормована мова має обслуговувати культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Власне літературна мова, зафіксована в писемній та усній практиці, – це одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами – діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі. Головні ознаки мовної норми – унормованість, обов’язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Мовні норми характеризуються:

– системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

– історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

– соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

– стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Будь-якій літературній мові притаманні певні норми, як-от:

– орфоепічні – регулюють правильність вимови звуків, звукосполучень, наголошення слів: [веидец’:а], [шчиепити], [ноушу], [к’іхт’і]; позáочі, біографія, але ґатунок;

– орфографічні – регулюють правильність написання слів: пів’яблука, пів-Європи. бриньчати, деренчати;

– лексичні – регулюють правильність вживання слів у властивих їм значеннях, правильне подання слів: будь-яке питання (а не любе), випрасував (а не погладив) одяг, наступна (а не слідуюча) зупинка;

– граматичні – регулюють правильність творення слів, уживання форм слів: по містах і селах (а не по містам і селам), згідно з наказом, найбільший (а не самий найбільший);

– синтаксичні – регулюють правильність побудови речень і словосполучень, уживання прийменників: відповідно до наказу (а не згідно до…, відповідно з...);

– стилістичні – регулюють правильність використання мовних засобів, властивих лише певному стилеві: чільне місце посідає… (а не займає);

– пунктуаційні – регулюють правильність вживання розділових знаків: Фірма оптом і вроздріб продає дитячий, чоловічий, жіночий вовняний одяг, а не Фірма оптом і вроздріб продає дитячий, чоловічий, жіночий, вовняний одяг.

До орфоепічних норм української літературної мови належать такі:

– тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому, Польщьа);

– дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

– голосний о ніколи не наближається до а: молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);

– літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);

– буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);

– літера ґ передає звук [ґ] обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

Морфологічною нормою української літературної мови є:

– вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчуку;

– вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням – ові, -еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб поспіль стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;

– вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовують лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);

– відмінювання чоловічих прізвищ на – ко, – ук: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

– вживання форм ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т. ін.);

– визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок – чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі, табло – середнього;

– використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т. ін.

Приклади правильного слововживання, що є дотриманням лексичних норм української літературної мови, подано в нижченаведеній таблиці.

Приклади синтаксичних норм розгляньмо тут:

Правильний відбір мовних засобів залежно від ситуації, що характеризує стилістичну норму української літературної мови, можна розглянути за допомогою таких прикладів:

Літературна мова має дві форми вживання:

– писемну, пов’язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;

– усну – розмовно-літературний стиль, що містить усі норми, крім орфографічної.

Сучасна українська літературна мова – це мова сучасних засобів масової інформації, ділового спілкування, науки, освіти, художньої творчості, розмовного стилю. У широкому розумінні вона ототожнюється з новою українською літературною мовою, представленою у текстах нормативних словників, граматик, що сучасні читачі сприймають як нормативні. У вузькому розумінні – це літературна мова, яку вживають три останні покоління учасників мовної комунікації, тобто часові межі її охоплюють 60 років. Визначальними для сучасної української літературної мови є літературні норми, яких дотримує найактивніше в суспільному житті покоління. Досить поширене ототожнення сучасної літературної мови з мовною практикою одного-двох останніх десятиліть, протягом яких помітні зміни в словниковому складі, тенденції у словотворенні, активні процеси в синтаксисі, нові стилістичні явища, зумовлені функціонуванням одиниць мови у різних сферах спілкування.

Українська мова – національне надбання українського суспільства, її має охороняти та підтримувати держава. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.