Читать книгу Події, що змінили Україну - Владислав Карнацевич - Страница 12

Південно-західні князівства Київської Русі – Волинське і Галицьке, на території яких з давніх часів проживали слов'янські племена дулебів, тиверців, хорватів, бужан, увійшли до складу Київської Русі в кінці X століття за часів правління Володимира Святославича.

На цих землях з їх родючими ґрунтами і м'яким кліматом швидко розвивалося землеробство і скотарство, активно формувалися також промислове господарство і ремесла. Сплавні торгові шляхи через територію Волині і Галичини проходили по Віслі, Бугу і Дністру і вели з Балтики в Чорне море, а сухопутні – у країни Південно-Східної Європи. Залежність Дністровсько-Дунайської низової землі від Галича дозволило останньому контролювати судноплавний торговий шлях по Дунаю. Це було єдине місце на руській території Київської Русі, де добували сіль. Все це зумовило швидке зростання ремесла і торгівлі в цих землях, появу багатих і самостійних міст, найбільш великою з яких була резиденція намісників великого київського князя Володимир-Волинський, а також Червен, Берестя, Холм, Галич, Перемишль, Дорогобуж, Теребовль і Луцьк.

Необхідно відзначити, що політика київських князів відносно цих земель не знаходила підтримки серед місцевої знаті, і вже з кінця XI сторіччя почалася боротьба за відособлення цих князівств, хоча Волинська земля традиційно мала дуже тісні зв'язки з Києвом. Нею, як правило, управляли безпосередньо з Києва, або, бувало, на володимирському престолі сиділи київські ставленики.

Формування Галицького князівства відбувалося в другій половині XI століття. Цей процес пов'язаний з правлінням засновника Галицької династії князя Ростислава Володимировича, внука Ярослава Мудрого. До середини XII століття Галицька земля була розділена на декілька дрібних удільних князівств, поки в 1141 році перемишльський князь Володимир Володаревич не об'єднав їх із столицею в Галичі. Розквіт Галицького князівства припав у пору правління Ярослава Володимировича Осмомисла (1153–1187). Цей князь відрізнявся незаперечним авторитетом як у внутрішніх справах, так і в міжнародних, а також встигав протистояти угорцям, і полякам, що насідали на нього, і вести запеклу боротьбу проти боярства. Після смерті Ярослава Осмомисла Галицька земля стала полем довгої міжусобної боротьби місцевих князів з місцевим же боярством. Тривалість і складність цього протистояння пояснюються порівняльною слабкістю галицьких князів, землеволодіння яких сильно поступалися в своїх розмірах боярським. Величезні наділи галицьких бояр і численні слуги і васали дозволяли їм вести боротьбу з неугодними їм князями, оскільки останні мали меншу вотчину і не могли із-за браку земель збільшувати кількість служивих людей і інших прихильників.

Інакше справа йшла у Волинській землі. До середини XII століття вона не мала власної династії князів, а потім стала родовим володінням нащадків Ізяслава Мстиславича. Тут рано склалася досить могутня князівська вотчина. Збільшуючи за рахунок роздачі земель число служивих людей, волинські князі почали боротьбу з боярством за об'єднання галицьких і волинських земель, а також зміцнювання своєї влади.

У 1189 році волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Галицьку і Волинську землі. Після смерті сина Осмомисла Володимира Ярославича династія Ростиславичів припинила своє існування. У 1199 році Роман Мстиславич знов оволодів Галицьким князівством і знов об'єднав галицькі і волинські землі в єдине Галицько-Волинське князівство. Побідоносні походи дружин Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет.

Роман помер у 1205 році, залишивши двох синів: чотирилітнього Данила і дворічного Василька. На галицький престол було багато претендентів як серед руських князів, так і серед сусідів – угорців і поляків. Важливу роль у подіях, що наступили, зіграли бояри. Вони не стали на сторону Романовичів як із-за давнішньої ворожнечі з Романом, так і тому, що Романовичі могли претендувати на Галич як на свою вотчину, а бояри прагнули зробити «посаду» князя виборчою. Тільки к 1249 року Данилу Романовичу вдалося перемогти останніх своїх супротивників. Період княжіння Данила, що почався з того часу, продовжувався 15 років і був часом найбільшого розквіту Галицької землі.

У першу половину княжіння Данила відбулося захоплення Русі монголами. Монгольське ярмо набагато легше позначилося на Галичині і Волині, ніж на решті всієї Русі. Правда, татари під час походу на Угорщину спустошили і Волинь, і Галич, але тут вони не проводили перепису для збору дані і не присилали сюди своїх баскаків. З літопису не видно навіть, щоб Галич платив певну дань, Данило був вимушений тільки допомагати татарам військами.

Лише через декілька років після татарського нашестя Данило поїхав в Орду на поклін. Там його прийняли з найбільшою шаною, ніж інших князів. Від князя зажадали тільки здачі татарам декількох фортець і виставляння допоміжних військ у тому разі, якщо війна. Утім, як ні легка (порівняно) була залежність Галича від татар, але все-таки Данило обтяжувався нею, і метою подальшої діяльності князя стала звільнення від татар. Щоб забезпечити свою державу, Данило старанно почав укріплювати міста. Татари спочатку не звертали на це уваги, але коли князь почав поводитися по відношенню до них зухвалим чином, то новопризначений татарський темник Бурундай з'явився на чолі великої орди і зажадав у Данила зриття фортець і виставляння допоміжних військ проти союзної йому Литви. Данило повинен був підкорятися.

Скоро внутрішні нелади відвернули увагу татар, і вони залишили Галич у спокої. Князь Данило втратив тільки південну частину своїх володінь: жителі Пониззя вважали за краще підкорятися безпосередньо татарам. Такі ж прагнення виявили жителі східних околиць князівства, але вони вимушені були покорятися Данилу.

На відміну від Галицько-Волинського, Київське і Чернігівське князівства набагато сильніше постраждали від нашестя татар і не могли вже змагатися з Данилом. По відношенню до Польщі Галицько-Волинський князь продовжував традиційну політику своїх попередників – підтримував слабких і віддалених мазовецьких князів проти сильніших краківських. Втрутившись у польські справи, Данило захопив Люблінську землю, що вагалася між Руссю і Польщею.

На північно-східних границях Галицько-Волинського князівства в цей час піднімалася дуже сильна Литовська держава. Син Данила, Роман, отримав Чорну Русь (деякі білоруські землі) з умовою визнавати верховну владу литовського князя Міндовга. Угорський король відмовився від домагань на Галич і навіть поріднився з Данилом, видавши дочку за його сина Льва. Інший син Данила, Роман, був одружений на сестрі австрійського герцога; цей брак дав привід Роману, при припиненні чоловічої лінії австрійських герцогів, претендувати на їх володіння.

Данило вступив у переговори і з Римським Папою, розраховуючи отримати від нього допомогу для боротьби з татарами. У 1255 році він визнав духовне верховенство Риму, і папа Інокентій IV дарував Данилу королівський титул. Але через два роки Данило, розчарувавшись у надіях на папську допомогу, відмовився визнавати папу главою церкви; королівський титул він, проте, за собою зберіг.

У той час Данило як і раніше не користувався прихильністю бояр. Для підтримки своєї влади йому доводилося іноді удаватися до воєнної сили. Татарське нашестя і набіги литовців сильно підірвали могутність Галицької Русі. Значна частина населення тікала до Карпат, де і чекала, поки мине небезпека, щоб повернутися на своє попелище. Данило приклав багато зусиль, щоб заселити знову спустошені землі. Він побудував цілий ряд міст, з яких особливо виділяються Львів і Холм, який князь зробив своєю столицею.

Часті контакти із Заходом, як у попередній час, так і в епоху правління самого Данила, не пройшли безслідно для Галицької Русі. Відрізана від решти Русі в результаті татарського нашестя, Галичина почала тісніше примикати до Заходу і перейняла багато що із західної культури. Релігійних упереджень проти західних європейців тут не було, проте Галицька Русь зберегла православну віру, що сприяло і збереженню народності.

Із смертю Данила Галицького в 1264 році закінчився найбільш яскравий період історії Галича. Відтепер Галицько-Волинське князівство хилиться до занепаду і врешті-решт втрачає самостійність. На межах Галицької землі продовжували зміцнюватися держави, в яких успішно протікав процес об'єднання (Литва і Польща), вони ж і поглинули Галицько-Волинську Русь.