Читать книгу Події, що змінили Україну - Владислав Карнацевич - Страница 21

Процес об'єднання Польщі і Литви, який був початий укладанням у 1385 році Кревської унії, через двісті років завершився підписанням унії в Любліні. В Україні цей союз оцінюють неоднозначно, враховуючи політику Польщі на належних їй непольських територіях. У будь-якому випадку, заснування в Східній Європі нової колосальної по розмірах держави стало важливою подією епохи не тільки для України і східноєвропейського регіону, але і для всього континенту.

Польща здавна прагнула укласти міцний союз із Литовською державою. Союз із Польщею повинен був допомогти литовським магнатам позбавити вплив магнатів українських і білоруських. З іншого боку, литовці побоювалися опинитися в ролі підлеглої нації.

За такий союз беззастережно виступало місцеве литовське і українське середнє і дрібне дворянство, сподіваючись позбавитися від владицтва крупних землевласників і отримати ті самі традиційні привілеї, якими володіли польські шляхтичі. На той момент Польща була своєрідною дворянською республікою з сеймом і виборним королем, в якій кожен шляхтич міг «устромляти палиці в колеса» самому монарху. У Литві ж вся влада належала магнатам – вони входили у великокнязівську раду, посідали вищі адміністративні посади. Прихильником повної унії був Великий князь Литовський, він же король Польський Сигізмунд Август.

Ситуація в Литві ускладнилася з початком у 1558 році війни між Московією і Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на стороні ордену. У 1563 році руське військо зайняло литовський Полоцьк (Білорусія). Литовська держава опинилася в критичному положенні, для продовження війни були потрібні гроші і військо, а з цим якраз були проблеми.

Наприкінці 1568 року був призначений сейм у Любліні, в якому повинні були взяти участь представники литовських станів. Робота сейму почалася в січні 1569 року. Поляки вимагали спільних засідань, проте литовці не погоджувалися з цією пропозицією. Литовський погляд на унію (із збереженням широкої автономії) не співпадав з польським (із злиттям держав в одну). Посли Литви – крупні магнати Острозький, Ходкевич, Радзивілл – вирішили зірвати з'їзд. Вони таємно покинули Люблін, щоб зібрати ополчення для боротьби проти унії.

У відповідь Сигізмунд Август за підтримки польських магнатів і шляхти обох країн видав універсал про відділення від Литви і приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Незабаром вийшов ще один універсал – про приєднання до Польщі Київщини і Брацлавщини. Фактично правитель обох держав сам собі дарував області, «не києм, то палицею» добившись рішення питання про возз'єднання.

Територія Великого князівства Литовського зменшилася удвічі. Литовські посли, переконавшись у неможливості організувати серйозний озброєний опір, на початку червня повернулися на сейм. Вони просили не відбирати у них маєтку і зберегти певну автономію їх країни. 28 червня була підписана Люблінська унія.

1 липня 1569 року документ був затверджений окремо Польським і Литовським сеймами. Люблінська унія передбачала об'єднання Литви і Польщі в нову державу Річ Посполиту (у перекладі – «Загальна справа», т. є. республіка). Згідно із нею передбачалося обрання сумісно польськими і литовськими феодалами короля, а також загальні сейм (що збирався, правда, тільки в Польщі), казна, грошова одиниця і зовнішня політика. Литва зберегла автономію тільки в місцевому управлінні, організації війська і судочинстві, її державною мовою залишалася руська (білоруська).[5] Перед поїздкою на загальний сейм литовці збиралися на свій Головний сейм, де часто висловлювали свою незадоволеність поведінкою поляків. Де-юре державність Литви була ліквідована конституцією 1791 року.

Зі всіх українських земель під владою Литви залишилися тільки області Берестечка і Пінська, які граничили з Білорусією. Лівонія оголошувалася загальним володінням. Сейм закінчив свою роботу в середині серпня 1569 року.

Що стосується території України, то вона була розділена на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське. Воєводства ділилися на повіти, які очолювали старости, що призначалися польським королем. У кожному повіті вводилися міські і земські суди. У судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського і Київського воєводств застосовувалися норми Литовського статуту 1529 року.

Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал. Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. Князі і магнати мали зрівняння в правах із шляхтою, хоча на практиці, звичайно, володіли більшою силою. Крупні феодали в Україні відчували себе справжніми королями в своїх обширних володіннях. Природно, багато земель потрапило до рук польських феодалів, які влаштували на них звичні фольварки. Король щедро роздавав «нічиї» землі, що насправді належали вільним селянам. Посилювався процес «другого закріпачення селян», який більшою мірою відносився до Східної Європи. Селяни зненавиділи нових господарів, із-за чого почалася масова втеча на схід, за Дніпро. Шляхта ж звільнилася від податків і воєнних зобов'язань.