Читать книгу Події, що змінили Україну - Владислав Карнацевич - Страница 19

На початок XVI століття Литовське князівство не мало кодифікаційного законодавства і управлялося окрім місцевих установ і жалуваних грамот згідно місцевим звичаям. Княжий уряд мав намір звести разом всі «права», проте здійснення це відкладалося. З ініціативою кодифікування виступили представники шляхти, яка в цей час набирала силу. її представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб той дав писані права і закони. На сеймі 1522 року це питання було підняте знову. Проект Статуту складався юристами великокнязівської канцелярії. При цьому враховувалися норми звичайного права, Судебника Казимира 1468 року, а також привілеї 1447-го, 1492-го й інших років, римське, польське і німецьке право. Дослідники цього Статуту простежують також його зв'язок із староруським правом, особливо з «Руською правдою».

Звід законів феодального права, відомий зараз як перший Статут Великого князівства Литовського, був затверджений і вступив у дію 29 вересня 1529 року. Тоді цей документ іменувався «Права писані дани панству Великому князівству Литовському, руському, жомойтському й іншим через наяснійшого пана Жикгимонта, з божої милості короля польського, великого князя литовського, руського, пруського, жомойтського, мазовецького й інших 1529 p.». Він був написаний на староруській мові і визначав цю мову як державну на всій території Литовського князівства, для всіх документів, судів і адміністративних рішень. Тоді це була єдина мова для українських, руських і білоруських земель. Перший Литовський статут не був надрукований, для практичного застосування його переписували. Цим пояснюється зокрема те, що в списках, які дійшли до наших днів, зустрічаються різні виправлення і доповнення.

Тоді границі Великого князівства Литовського проходили на схід від Смоленська, Чернігова, Брянська і включали Україну і Білорусію, в пам'яті населення яких ще живі були часи Київської Русі. У зв'язку з цим можна стверджувати, що справою великої ваги було гарантування лояльності населення цих областей, особливо у разі можливого конфлікту з Москвою, яка засвоїла основні культурні і політичні традиції Києва. Так, наприклад, історія Брянська, який не тільки без опору здався московському війську (це трапилося під час війни короля Олександра з Москвою), але й активно боровся проти литовсько-польського війська, був тим самим «тривожним дзвінком», що показав, коли у випадку продовження польсько-католицької агресії на литовських землях подібне можливо і надалі.

Перший Литовський статут, відомий також під назвою «Старий», складається з 13 розділів, що включають 282 артикули (статті). Перший розділ трактувало питання про верховну владу і відношення до неї населення. Другий – про «земську оборону», тобто про організацію військової служби. Третій – про права і вільності шляхти. Четвертий – про суди і про суддів. Решту розділів містили норми цивільного і кримінального права, а також порядок судочинства. Статут був, безперечно, підсумком боротьби між панами-магнатами і шляхтою і закріплював ту сукупність прав і привілеїв, які добула собі шляхта. До ухвалення Статуту у Великому князівстві Литовському панувало свавілля і насильство. На шляхетські маєтки періодично практикувалися «ґвалт» і «наїзди», крім того, законодавчого оформлення вимагали феодально-кріпосницькі відносини.

Перший Литовський статут виражав прагнення правлячого класу і робив його лояльним по відношенню до держави, яку очолював король Сигізмунд, католик по вірі і поляк по культурі. Згідно Статуту, магнатам і шляхті Великого князівства Литовського гарантувалися їх старі права і привілеї, вільне сповідання православної віри і рівноправ'я з магнатами і шляхтичами-католиками. Таким чином, закріплювалися права шляхти, яка схильна була в Литві ввести соціально-політичний лад Польщі з його безмежною владою дворянства і безправ'ям нижчих верств, які були позбавлені і тих небагатьох прав, що мали раніш.

Шляхті було гарантовано наступне: її не можна карати без публічного судового процесу, у шляхтича не можна відібрати землю, відповідальність за злочини встановлювалася індивідуально. Також шляхта отримала право подачі апеляцій на вирішення суду воєводи або старости самому великому князеві і право вільного виїзду за кордон. «Благородні» звільнялися від усіляких податків і повинностей. За вбивство шляхтича шляхтич платив 100 коп грошей «головщини» родині убитого і стільки ж «провини» – великому князеві. За вбивство ж шляхтича холоп повинен був поплатитися головою.

Згідно положенням Статуту, скасовувалися виборні селянські суди в селах. Селяни повністю підпадали під юрисдикцію шляхти, яка, у свою чергу, ніяк не контролювалася державою. Статутом вводилася панщина, що зобов'язувала селян, які і до цього були прикріплені до землі і віддавали оброк, трудитися на землях феодалів. Спочатку вона обмежувалася одним днем у тиждень, але з часом цей строк все збільшувався. А оскільки в 1518 році король відмовився від свого права розгляду скарг селян на шляхту, скаржитися селянам було нікому.

Міщани знаходилися в трохи кращому положенні. Щоб завоювати їх симпатії, багатьом містам Сигізмунд дарував магдебурзьке право, що гарантувало міським жителям деяку захищеність від беззаконня шляхти. Нагадаємо, що магдебурзьке право мало на увазі можливість самоврядування городян, в основному ремісників, об'єднаних у цехи.

Неухильне дотримання Сигізмундом такої політики принесло свої плоди: взаємини народів, які входили до складу князівства, стабілізувалися, це дозволило йому з меншим побоюванням вести війни з Москвою, яка претендувала на повернення земель, що входили колись до складу Київської Русі. Ці війни, триваючі три десятиліття, приносили успіх то одній, то іншій стороні. Після першої за Москвою залишився Любеч з навколишніми землями, після другої до Московського царства відійшов Смоленськ, а після третьої поляки відвоювали у московитів захоплений ними раніше Гомель з прилеглими територіями.

Відома спроба підняти повстання, зроблена орієнтованим на Москву Михайлом Глинським. Незважаючи на симпатії селян, нижчого духівництва і навіть частини шляхти, спроба провалилася, після чого Глинський утік до Москви. Дуже характерна реакція на це повстання вищого православного духівництва, яке не проявило ніякої зацікавленості в об'єднанні з московськими єдиновірцями. Небажання потрапити в підлеглість московському митрополитові було сильніше, ніж страх перед католицькою агресією. Тим паче, що католики в той момент були поглинені боротьбою з внутрішнім розколом лютерани і кальвіністи якраз набирали силу.

Деяке полегшення для православного населення Польсько-Литовської унії, яким можна відзначити правління Сигізмунда, не торкнулося Галичині, Буковини і Карпатської Русі. Перша з перерахованих уходила до складу Польського королівства під ім'ям «Руського воєводства», друга знаходилася під владою Молдавії, а третя – Угорщини. Для решти територій, що входили до складу Польсько-Литовської унії, Литовський статут і його подальші редакції продовжували діяти до XVIII, а місцями і до середини XIX століття.