Читать книгу Події, що змінили Україну - Владислав Карнацевич - Страница 24

З кінця XV століття, коли, як ми вже говорили, з'явилася перша згадка про козацтво, воно перетворюється з «степової голоти» авантюристів-одинаків в окреме військове угрупування, що налічувало тисячі чоловік і що мало в своєму розпорядженні власні, незалежні від держави озброєні сили. І ця сила, зміцнвшись, зовсім не збиралася безвольно миритися з відсутністю у неї яких-небудь прав, з положенням людей другого сорту, як це було в Речі Посполитої.

В оцінці козацьких воєн 1591–1596 років історики виділяють декілька етапів: повстання Косинського (осінь 1591–1593), молдавські походи (1594 – літо 1595), боротьба за волості (вересень 1595 січень 1596) і польсько-козацьку війну (лютий – червень 1596). При цьому термін «повстання» щодо подій часів Косинського і Наливайка має пізнє походження, хоча й є цілком прийнятним. Так само в літературі три останні етапи прийнято називати повстанням Наливайка. Разом з тим, за традицією польських хронік і козацьких літописів, щодо позначених подій найчастіше вживали назву «війни».

Перше масштабне козацьке повстання спалахнуло не раптово, як це не раз траплялося в пізнішій козацькій історії. З середини XVI століття козацькі напади неодноразово викликали дипломатичні конфлікти між Польщею і Литвою, з одного боку, і Османською імперією і Кримським ханством – з другого. Після декількох спокійних років, що послідували за підписанням королем Стефаном Баторієм «Угоди з низовцями», козаки знову почали прикордонну війну проти турок і татар. У 1587–1589 роках вони ходили на Очаків, Бендери, Білгород, Козлов (Евпаторію), намагалися посадити на молдавський престол свого ставленика і т. д. У відповідь на це в серпні 1589 року татари ввірвалися в Галичину і на Поділля, де нанесли величезні збитки місцевому населенню.

Татарський похід і загроза війни з турками змусили польську владу зайнятися підготовкою до оборони границі. Необхідно було якось вирішувати і козацьке питання. З одного боку, турки вимагали покарати козаків, а шляхта – припинити «вольницю». Але з другого – якщо війна, то козаки були вкрай необхідні для оборони границі. Тому в 1590 році польська влада видала декілька документів, пов'язаних з козацтвом. Серед іншого було оголошено, що у разі війни з турками буде проведений набір козацького війська – його чисельність планувалося привести до трьох тисяч. За козацьким військом визнавали право володіння Трахтемировим і Борисполем, а трьом тодішнім козацьким командирам родовитого походження надали земельні володіння.

Одним із цих командирів був Криштоф Косинський – виходець з небагатого, але достатньо родовитого підляського шляхетського роду. Очевидно, що Косинський мав великий військовий досвід, здобутий у походах, і авторитет серед козаків. Десь у кінці 1589 року Косинського примітили члени уряду і король Сигізмунд III направив його до козаків вже як свого посланця. Король розраховував на його лояльність до влади, а за умов підготовки до війни – і на його військовий досвід. Косинський брав участь у мобілізації і підготовці козацького війська до війни, а потім разом з ним знаходився на Поділлі. За свої старання він отримав від короля декілька маєтків, втім, не дуже великих.

Цілком можливо, що Криштоф Косинський так і перетворився б на звичайного землевласника, а його прізвище могло і не потрапити в історичні хроніки, коли б не дві обставини. По-перше, маєтки Косинського привласнив князь Олександр Вишневецький, який потім відразу продав або передав їх князеві Янушу Острозькому. Якщо називати речі своїми іменами – два українські магнати пограбували дрібного шляхтича, а справу заплутали так, що законним шляхом відновити справедливість було неможливо. По-друге, козаки, яких Косинський очолював на прикордонні, не отримали обіцяної плати.

Обурений шляхтич став предводителем козацьких заворушень. Настрій Косинського повністю відповідав тодішнім настроям козацтва. Воно не тільки залишилося без грошей. Уряд у котрий раз відмовився утримувати козацьке військо, хоча козаки і надалі добровільно обороняли прикордоння від татар. А відмова від утримування загрожувала і відмовою визнавати козацькі права. Тому розпуск козацького війська і відмова від виплати зароблених грошей означали для козацтва подвійний удар. Перший – фінансовий і другий, більше болісний, – соціальний, а також новий крах ілюзій щодо можливості співпраці з владою.

Унікальним джерелом для вивчення початкового етапу козацького повстання є лист Василя-Костянтина Острозького сенаторам Речі Посполитої у вересні 1591 року. Князь скаржився, що козаки Косинського зайняли містечко Піков, звідки Криштоф послав листи своїм товаришам в якусь іншу місцевість, в котрих закликав їх до об'єднання, нагадував, що влада вже другий рік одурює з платнею, і підкреслював, що козаки «повинні самі промишляти».

Незабаром козаки захопили Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. До Білої Церкви прибуло п'ятитисячне (за даними Острозького) військо на чолі з Косинським. Він наказав жителям присягнути собі як козацькому гетьманові. Майже одночасно повинні були присягнути Косинському жителі Канева і Черкас. Потім глава повстання відрядив своїх людей приймати присягу від жителів Богуслава, Корсуня і Переяслава.

Успіхи повсталих не на жарт стривожили уряд і шляхту. З початку 1592 року Сигізмунд III видав декілька указів, в яких вимагав негайного і жорстокого придушення повстання. Була і спроба переговорів, проте вона, по суті, закінчилася нічим. Наприкінці літа того самого року князі Острозькі спробували своїми силами справитися з бунтівниками, проте потерпіли невдачу. Генеральна битва між військом Косинського і Острозьких, яких підтримували інші шляхтичі, відбулася 23 січня 1593 року недалеко від містечка П'ятка (нині – Житомирська область). Сили супротивників були приблизно рівні, проте декілька авантюрна тактика повсталих, які прагнули вирішити результат битви у відкритому бою, привела їх до поразки.

Утім, ця поразка ще не була вирішальною. Козаки відійшли за міські стіни П'ятки, після чого 10 лютого капітулювали. Умови капітуляції були достатньо м'якими. Повсталі повинні були повернути захоплене майно власникам, обіцяли слухатися указів короля і його адміністраторів, не ходити в самовільні походи. Сам Косинський, який, як вважалося, завдав особистої образи Острозькому, повинен був привселюдно стати перед князем на коліна і принести йому вибачення. Такі м'які умови здачі очевидно свідчили про те, що князь Острозький не хотів знищення козацтва, а мав намір поставити його під свій контроль. Проте в травні того самого року Криштоф Косинський, що знаходився зі своїми козаками в Черкасах, був убитий за наказом іншого магната Вишневецького.

Окремою сторінкою козацьких воєн кінця XVI сторіччя стали молдавські походи 1594–1595 років. Безпосереднім приводом для розгортання масштабних дій у молдавському напрямі стало оголошення коаліції європейських держав, об'єднаних в «Священну лігу», про початок війни проти Османської імперії.

Для того, щоб привернути якомога більше сил на боротьбу з османами, австрійські і папські дипломати почали переговори з урядом Речі Посполитої, проте потерпіли невдачу. Тоді вони звернули увагу на козацтво як на незалежну силу, здатну взяти участь у війні. Дипломатичні агенти зібрали про козаків інформацію, яка свідчила, що останні проживають в районі Києва – Канева – Черкас і є добре підготовленим військовим співтовариством, що має великий досвід боротьби проти турок і татар.

Поки австрійське і ватиканське посольства збиралися в дорогу й їхали до України, козаки встигли почати військові дії і провести декілька вдалих операцій. Першим з них став похід до Молдавії в кінці грудня 1593 року. Тоді три тисячі запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободой відправилися в нелегкий кінний похід через степи і переправилися через Дністер. Навесні наступного, 1594 року такий самий похід здійснили козаки під керівництвом Семерія[6] Наливайка. Так на історичній арені з'явилася людина, яка в подальші два роки була найбільш яскравою фігурою в козацькому середовищі.

Родом Семерій походив з дрібної української православної шляхти. Народився в місті Гусятин (нині Тернопільська область), але дитинство й юність провів в Острозі, маєтку князів Острозьких (деякі історики вважають, що Острог і був місцем народження Наливайка). Семерій здобув в Острозі хорошу освіту, потім побував на Запоріжжі, брав участь у походах запорожців проти Османської імперії. Повернувшись з часом в Острог, поступив на службу сотником надвірної корогви (тобто охорони) князя Василя-Костянтина Острозького.

Коли ж почалася підготовка до протистояння татарам, Наливайко відпросився у князя із служби, зібрав загін добровольців і став у містечку Острокіл, що на межі Волині і Поділля. До Семерія прибували все нові і нові добровольці, і його загін швидко виріс до двох з половиною тисяч чоловік.

Татари, що запланували черговий похід на Україну, боялися йти через Поділля, де стояв загін Наливайка і де населення було готове до опору. Тому вони обійшли Поділля, пройшли через залежну від турок Молдавію і на початку липня увірвалися на Покуття (частина сучасної Івано-Франківської області). Польська влада, яка ще за полгода до цього походу знала про його підготовку, виявилася абсолютно не готовою до такого повороту подій. Майже не зустрічаючи опору, татари вільно пройшли всю Галичину.

Коли Наливайко дізнався про прорив татар, то негайно пустився навздогін за ними. До того моменту кількість його війська, як свідчать джерела, зросла до чотирьох тисяч чоловік. Проте супротивник рухався швидко і наздогнати його не вдалося. Під Теребовлей Семерій зрозумів безнадійність своїх намірів і зайнявся іншою справою спустошенням маєтків магната Мартина Калиновського.

Наливайко повернув проти Калиновського: свого часу слуги магната забили до смерті його батька, тому Семерій мав достатньо підстав як для ненависті, так і для помсти Калиновському Спочатку він захопив Теребовлю, звідки забрав сто шістдесят коней, порох і продовольство. Потім рушив до Гусятинського замку, який хитрістю зміг захопити.

Весною 1595 року повсталі ввійшли на Волинь, потім – у Белорусію. Наприкінці цього і початку наступного року повстанський рух охопив Волинь, Поділля, Київщину, частково Галичину. До Наливайка приєдналися загони козацьких гетьманів Григорія Лободи і Матвія Шаули.

Наприкінці 1595 року польський уряд кинув на придушення повстання загони під командуванням коронного польного гетьмана Станіслава Жолкевського. 23 березня 1596 року об'єднані козацькі сили (на той момент їх чисельність досягла 12 тисяч чоловік) розгромили передові загони урядових військ. Через два дні в урочищі Гострий Камінь відбулася битва. На її початку поляки потіснили козаків, проте ті зуміли організувати оборону і відбили атаки. Битва, в якій обидві сторони понесли важкі втрати, фактично закінчилася внічию.

До кінця травня 1596 року біля річки Солониця під Лубнами повстанці були оточені переважаючими силами польського війська. Утім, і тут загони Наливайка і його товаришів зуміли стримати атаки поляків. І тоді С. Жолкевський пообіцяв козакам амністію, якщо ті складуть зброю. Дізнавшись про переговори козацької старшини з коронним гетьманом, повстанці запідозрили Г. Лободу в зраді і убили його. Але частина старшини 28 травня підступно захопила Наливайка, Шаулу й інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито, тільки невеликий загін козаків зумів вирватися з оточення і відступив на Запоріжжя. Наливайка й інших ватажків повстання відправили до Варшави.

Більшість із захоплених козаків незабаром були страчені. Проте Семерій Наливайко чекав своєї долі без малого рік. На думку багатьох істориків, власті хотіли якомога більше дізнатися про його зв'язки з князем Острозьким – головним на той момент супротивником уніатства в Україні. Страчений керівник козацького повстання був тільки 11 квітня 1597 року у Варшаві.

Поразка повстань Косинського і Наливайка зовсім не означала занепаду козацтва, навпаки. Цікаво, що одним із перших, хто це зрозумів, був коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Він побачив, що козацтво має широку підтримку у населення і з тривогою писав, що «вся Україна покозачилася». Станіслав Жолкевський ще майже чверть століття керував озброєними силами, а потім і урядом Польщі. Надалі він прагнув проводити відносно козаків гнучку політику. Жолкевський розумів, що Польщі потрібні козаки, тому намагався знайти з ними компроміс, хоча і не любив їх. Разом з польськими військами козаки брали участь у військових кампаніях у Молдавії, Прибалтиці, Московії. Коли ж у 1620 році гетьман все ж таки вирішив відмовитися від широкомасштабної допомоги козацтва, польське військо зазнало катастрофічної поразки від турок під Цецорой. Це було не тільки його поразкою, але і поразкою політики Речі Посполитої по відношенню до козацтва. До чого привела ця поразка, Польща сповна дізналася в 1648–1654 роках…